Сюжет ще однієї історії від мешканців “Корчми на перехресті світів”, здавалося б, повністю фантастично-магічний — до тієї міри, за якою вже фактично марно шукати символічних систем чи алюзій і варто просто насолоджуватися історією. Усе починається з того, що відьма Фенька, яка виступає під вивіскою столичного салону з надання магічних послуг, виявляє, що її чари діють у діаметрально протилежний від сподіваного бік. Після обшуку приміщення офісу в пошуках слідів вроків чи чогось подібного відьма знаходить черепки в одній із книг і згадує, що там раніше були купюри. Спантеличена відкриттям, вона вирушає у спілку скарбників “Золото опришків”, яка для непосвячених виглядає солідною кредитною установою, і дізнається там, що їй слід сплатити комісію за кредит — а позаяк термін давно минув, то за законами світу нечистої сили треба виконати волю скарбників. Суть її завдання — роздобути магічний гріш, інклюз, який завжди повертається до свого господаря. Щоправда, добратися до того скарбу може тільки його спадкоємець, якого ще належить знайти, і на нього чигає ще чимало охочих. Та й сам скарб незвичний — крім, так би мовити, прямого призначення, за його допомогою можна викликати лихих демонів з так званого “Несвіту”. Після численних пригод з мавками та кавалером-упирем головної героїні скарб таки вдається відшукати і довезти до Києва. Одначе фінал залишається відкритим — невідомо, чи героїні вдасться віддати гріш-інклюз скарбникам.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Уся ця історія від початку і до кінця пронизана мотивом подвійності сутностей, як мало яка у “Корчмі на перехресті світів”. Як з’ясовується вже на перших сторінках, у салоні бізнес-консультацій насправді урядує справжнісінька відьма, а під вивіскою солідної фінансової установи насправді влаштувалися духи-скарбники, які прагнуть роздобути невитратний гріш-інклюз. Звичайний київський офісний працівник виявляється спадкоємцем зачарованого скарбу в серці Карпат, а співробітник нічного клубу, за сумісництвом партнер головної героїні, — упирем. На цьому місці я пригадала про певну подвійність фентезі як жанру: він має бодай згрубша накладатися на історичну канву подій та культуру і реалії відповідної епохи, а також пропонувати бодай ілюзорно логічне пояснення ірраціональної частини. Бо хороший бізнес-консультант, як і радник у будь-якій сфері, крім фаховості й інтелекту, має бути наділений ще інтуїцією — а носіїв цієї риси часто вважають пов’язаними з нечистою силою, тож у часи менш гуманітарні, ніж сучасність, візіонери та власники гарної інтуїції могли втрапити на вогнище як відьми та відьмаки. А ось вірування про упирів пов’язують з рідкісною хворобою — порфирією, точніше одним із її видів, відомим як хвороба Гюнтера. Хворі на цю ваду обміну речовин страждають анемією — звідки характерний блідий колір шкіри, гіперчутливість до впливу сонячних променів, що провокує уникання денного світла, покращити ж їхній стан може тільки переливання крові (у попередніх епохах — вживання теплої крові тварин у їжу). Та й намагання Омеляна будь-що-будь стати “нормальним” (тобто таким, як усі люди), захована за показним презирством, досить сильно нагадує психологічні деформації жертв хронічних хвороб.
Зрештою, дещо іронічно починають звучати “подвійні денця” фінансистів в особі недобрих дріб’язкових духів, які ще й застосовують одну з класичних технік “розводу”, та дебелих дядьків з вокзалу, начебто поліцейських, з чиїх рук героїня видирає свого супутника. Що тут казати — кредитні установи аж ніяк не мають доброї слави, а репутацію поліції реформа патрульки хоч і покращила, але не надто. Авторці бонус за тонкий сарказм.
Та цими дещо комічними персонажами список подвійностей не вичерпується. Спадкоємець Андрій разом з темою пошуку рідних (маніпулюючи якою, героїня заохочує його до мандрівки на пошук скарбу) виглядає втіленням актуальної моди на дослідження свого коріння, що часто перетворюється на відкриття чи переосмислення власної ідентичності. Це враження ще підсилюють місцезнаходження скарбу та прізвище самого Андрія, як і його предка-спадкодавця.
Адже скарб знаходиться у Карпатах, а прізвище роду — Грицай. Власне людина з цим прізвищем дуже суттєво доклалася до репутації Карпат як “бандерівського краю”. Йдеться про Дмитра Грицая — генерал-хорунжого Української повстанської армії, керівника Головного військового штабу УПА. Він був одним із тих, хто готував постання УПА: протягом 1941–1942 років його завданням було готувати вишколені кадри для майбутньої армії та збирати гроші для неї. Під час переходу кордону в грудні 1945 року він потрапив у полон чехословацьким прикордонникам і був розстріляний у Празі (за іншими даними — вчинив самогубство, аби не бути переданим совєтським спецслужбам). З іншого боку, ця постать відносно малознана за межами фахового кола, тому я далека від думки, що авторка оповідання більш чи менш свідомо нав’язувала саме до Дмитра Грицая.
Тим часом репутація Карпат як “бандерівського краю” особливих нагадувань не потребує, але варто зазначити, що поза суто попсовою поверхнею має також вимір повернення до власної ідентичності. Не є секретом, що тривалий час чимало вихідців з центральних, східних, південних областей приїжджали в Карпати саме з метою знайти і перейняти намацальні свідчення української ідентичності — не особливо переймаючись фактом, що до українського спадку малих батьківщин самих візитерів культурний багаж гуцульського краю має вкрай опосередковане відношення. З іншого боку, чимало уродженців не лише Карпат, а й загалом західного регіону різко діставали месіанського запалу, в якому аналогічно губилася специфіка локальних культур центральних та східних регіонів. Одначе попри всі нюанси ситуації, неможливо заперечити очевидну річ — Карпати і бандерівська легенда регіону безперечно стали локомотивом зацікавлення і популяризації інших локальних культур та загалом високої української культури минулих п’яти століть. Тож рішення спрямувати героя по скарб, пов’язаний із родинною пам’яттю, саме в Карпати не виглядає дивним.
Утім, якби зі скарбом було пов’язане лише бажання героїні розплатитися зі скарбниками та несподівано пробуджена цікавість Андрія до власного роду, історія була б аж надто банальна. Адже асоціювання пошуків ідентичності з пошуками скарбу, як і протиставлення цій меті суто “прикладного” виміру скарбу як такого, — доволі популярний прийом у літературі на різних її поверхах.
Але в цій історії навколо скарбу (а точніше, гроша-інклюза у скарбі, заради якого весь переполох) заплутано чотири бажання. Головна героїня потребує інклюза, аби розплатитися зі своїми кредиторами в особі духів-скарбників; її супутника Андрія веде цікавість до предківського скарбу, а упир Омелян, як виявляється, хоче стати звичайною людиною. Скарбникам чарівний гріш потрібен не зі звичайної жадібності — як стає зрозуміло героїні в міру розгортання сюжету, вони цілком спроможні викликати за його допомогою демонів із “Несвіту”, адже саме цей інклюз має і таку “кличну” функцію.
І для цього вони використовують героїню як інструмент, справедливо розраховуючи, що вона, аби зберегти свої гроші, вхопиться за останній шанс. Аналогічно інструментально ставиться до своєї партнерки й упир Омелян, який згорає від бажання стати “таким, як усі”. Усі разом — і відьма, і упир, і скарбники — преспокійно використовують бідолаху-спадкоємця, який єдиний, здається, не має за собою зловісного шлейфу. Причому, що важливо, використовують суто з меркантильних міркувань. А він, до речі, єдиний легітимний спадкоємець в усій компанії.
Для наведення різкості варто спробувати розташувати всіх цих персонажів, їхні бажання та взаємозв’язки у певній послідовності, причому точкою відліку буде власне скарб-інклюз, бо саме він у даній історії уособлює щонайменше здійснення бажань, отож у будь-якому разі втілює собою цінність.
Основних дійових осіб троє: відьма, якій інклюз потрібен, аби розрахуватися зі скарбниками і якою рухає передусім бажання врятувати джерело своїх прибутків; скарбники, які відверто використовують становище відьми і, ймовірно, прагнуть за допомогою чарів здобути владу, якої їм не дають накопичені багатства; спадкоємець, абсолютно несвідомий вартості переданого йому спадку і чиєю мотивацією є суміш альтруїзму й авантюризму.
Останній цікавить відьму лише як своєрідний “ключ” до неоціненного скарбу, який навіть у суто фінансовому плані коштує більше, ніж вона має чи може мати. Сама ж вона перебуває у стані свого роду тунельної свідомості, будучи сконцентрованою на збереженні свого дотеперішнього життя. Це спритно використовують скарбники, з якими вона до останку намагається домовитися — хоча й починає розуміти, що шанси практично нульові, а інклюз означає більше, ніж просто гроші, адже це ключ до влади. Натомість спадкоємець чесний до кінця — виявивши серед привезеного до Києва скарбу той самий зачарований гріш, він приносить його відьмі просто тому, що так було домовлено.
Якщо вважати, що гріш-інклюз — це про ідентичність або щось подібне, то головна героїня постає кимось на кшталт людини, здатної, кажучи за Біблію, за миску юшки продати право первородства, адже основною її мотивацією є збереження прибутків і звичного способу життя. А використовуваний нею спадкоємець скарбу — по суті, простак. Одначе обоє разом змушують згадати слова Шевченка:
“Важко впасти у кайдани,
Помирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати!..
І спати на волі!...”
Бо рисою, яка єднає обох, є сліпота щодо дійсної вартості й необхідності для них самих скарбу, який вони мають у руках, проте готові віддати владолюбним і ницим скарбникам. Поведінка останніх, слід зауважити, нагадує Росію — адже, як і наш ворог, скарбники безпардонно користають зі складного становища своєї жертви й аналогічно без усякого стримування намагаються отримати те, що становить найбільше її багатство.
Якщо прийняти, що скарбники — це алюзія на Росію, тоді хто ж відьма і спадкоємець? Мабуть, ті групи нашого суспільства, які (принаймні до початку відкритої агресії) вірили, що з Москвою можливо домовитися або концентрувалися на власному “маленькому житті”. Ким же у цій схемі є упир Омелян? У сюжеті він виступає трикстером — адже про його справжні мотиви і бажання ніхто поняття не має, а сам він з’являється у найнесподіваніший момент, аби радикально змішати всім карти. У спробі розшифрування він, найімовірніше, виступає від імені тих, хто прагне отримати вигоду від успіху країни, не надто доклавшись до нього самому. І закономірно зазнає поразки — інклюз повертається до законного спадкоємця силою обставин. Фактично, Омелян теж по-своєму сліпий, позаяк умудряється забути найважливішу характеристику того, чим намагається заволодіти.
Незважаючи на всю сліпоту й обмеженість героїв, фінал залишається відкритим — отримають скарбники можливість викликати демонів чи ні? Нагадаю, що у планах ще совєтської ітерації російських верховод Україна займала центральне місце у планах захоплення всієї Європи, а опір українців, до якого апелює карпатська прописка скарбу, відіграв — і зараз відіграє! — не останню роль у тому, що ці плани так і не були втілені.
05.10.2024