Тамтой Львів не мав відмінностей від інших міст Європи, де всюди на вулицях роїлося від працьовитих дітей, що торгували газетами або квітами.
Але не тільки. Торгували багато чим іншим і навіть працювали на фабриках.
«Ми повинні бути пильними, щоб триби (шестерні) промисловості, що викрадають дітей, не розчавили ці жертви на пухкі шматки», – застерігав Людвік Воловський, ховаючись після повстання в Парижі, у книзі, перекладеній з французької й опублікованій у Львові в 1869 році.
А тим часом триби набирали обертів. Захисники дітей вимагали законодавчого регулювання їхньої праці на фабриках. Імператор Йосиф II наприкінці XVIII століття оголосив перші приписи про захист робітників – насамперед дітей, які працюють у промисловості. Відтоді працевлаштовуватися могли лише діти старші дванадцяти років.
Але ніхто не контролював дітей, що займалися вуличною торгівлею. У певні години, вранці і вдень, у брамах, що вели до друкарень преси, гуділо як у вулику: тупіт ніг, балаканина, сміх, а потім, мовби вистрілений з рогатки, вилітав рій крихітних фігурок і розбігався в усіх напрямках. Вони були всюди: чіплялися за трамваї, стрибали на сходинки кінних екіпажів, мчали хідниками.
«Газетярі», як їх називали, мали неймовірний темперамент. Зодягнені будь-як, обшарпані, обвіяні вітром, вони дерли лаха з негоди, нужди, голоду і смутку. Їх також називали «електричними хлопцями», вони всі були настільки захоплені своєю місією, що хоча й сипали жартами, реготали як навіжені, ставилися до своєї професії поважно. Адже отримували останні новини безпосередньо, з рук в руки. Все було вирішальним, захопливим: бомбардування Владивостока, перемога в дербі, вбивство Столипіна, атентат в Сараєво, процес Горгонової! Всі ці новини вигукувалися наживо, заманюючи покупців.
Перехожих зворушував цей юнацький запал, але треба було не втрачати пильності, бо інколи газетяр «кантував»: «чисто помилково» міг продати вчорашній номер. Це називалося «набити в бутельку».
У спогадах про старий Львів часто можна зустріти ностальгію за цими хлопчаками: «Мовби й досі бачу їх, хоча їхні обличчя зливаються в одне: напівдитячі мордочки, пустотливі посмішки. Мають у собі щось від курчат – якісь неопірені, довгі, тонкі шиї, довгі, тонкі ноги, високі, пронизливі голоси, ще перед мутацією, заводіяцьки зодягнені вим'яті кашкети».
Продаж газет був найпопулярнішим заняттям дітей вулиці. «Діти вулиці» – так назвав свою повість легендарний Януш Корчак, чиї уродини минули вчора.
Дорослі зазвичай не працювали в цій професії, якщо не рахувати кіоскерів, які окрім газет торгували також цигарками. І були ними переважно ветерани.
Ці малі «газетярі» походили з робітничих родин. Батько одного такого «газетяра» працював помічником муляра і ледве заробляв, щоб прогодувати себе. Хлопчик був старшим із семи братів і сестер, тому допомагав утримувати сім'ю. Його чотири молодші сестри ще мали деякий час, перш ніж піти на роботу або вийти заміж.
Щойно продавши кілька десятків примірників можна було повернутися додому і спожити важко зароблений шматок хліба. У 1938 році в журналі «Przyjaciel Szkoły» з’явилася стаття про школярів – носіїв газет. Там розповідалося про хлопця, який торгував газетами після школи або деколи не відвідував школу (хоча шкільне навчання було обов’язковим). У міжвоєнний період юних «газетярів» можна було побачити в кожному великому місті.
З опитувань, які серед них провела преса, видно, що це були переважно хлопчики віком від 10 до 14 років. Іноді їм допомагали молодші брати і сестри. Вони походили з сімей ремісників або робітників, деякі були напівсиротами. Усі вони клялися, що дуже люблять продавати газети. Більше того, вони не могли уявити свого життя, якби не займалися цим!
Зазвичай такий «газетяр» прокидався о 7-й ранку, снідав чи ні, допомагав батькам з їхніми ранковими справами вдома і йшов до школи, де перебував 5 годин (хоч і нерегулярно). Відразу після школи забігав додому на кілька хвилин, потім біг з кавалком хліба до редакції по газети. Ця гонитва з газетами тривала до двадцятої.
Серед «газетярів» траплялися й безпритульні. «Kurjer Poranny» писав про такого: «Цей маленький газетяр вранці продає газети, ввечері вчиться в школі або не вчиться взагалі. Передчасно зрілий і передчасно дорослий, передчасно розпещений, позбавлений усіх дитячих розваг. Вдень він тупотить по бруківці, а вночі засинає у незамкненій брамі, у вуличному кіоску, в залізничному тунелі, на лавці, захованій серед дерев у парку, під віадуком мосту, а іноді – спійманий на незаконній торгівлі газетами – на лавці у поліцейській дільниці» (Казимира Мушалівна «Діти вулиці»).
Юні «газетярі» запекло конкурували між собою. Часом то була справжня вулична битва за клієнтів, які часто купували газети, аби лише спекатися настирливих продавців, лише для душевного спокою. Хлопці витрачали частину своїх заробітків на їжу (переважно хліб з ковбасою і цукерки), а решту зазвичай віддавали батькам.
«Газетярі» були елітою вулиці. Вони не ризикували, бо їхній товар не псувався – вони могли повернути непродані випуски або заробити на них додаткові гроші ввечері. Як і інші дрібні вуличні торговці, вони вважали себе дорослими і не хотіли ходити до школи. Робота швидко поглинала їх, і свобода їх спокушала. Їхні колеги й інші діти вулиці ставали авторитетами.
«Газетяр» мусив мати неабияку кебету. Він опанував мистецтво ховати монети між пальцями, поки покупець отримував решту. Він також знав, як гучно оголошувати про катастрофи і вбивства – саме тоді газети продавалися найкраще.
Окремі з них поступово ставали справжніми майстрами цієї справи, фактично не маючи вчителів, а лише використовуючи вроджену кмітливість і спостережливість. Один такий восьмирічний спритник на другий день Різдва, а отже в день, коли газети не виходять, продав кільканадцять старих чисел за вищою ціною, ніж зазвичай, вигукуючи тривожні новини, які нібито містилися в цьому «надзвичайному додатку».
Робилося це так. Скажімо, є в газеті новина, що потяг в Індії потрапив у жахливу трощу, вагони спалахнули, людей охопило полум’я. І усе це голосно з запалом вигукується, окрім одного уточнення: що це відбулося в Індії.
Школа виживання для «газетярів» могла завершитися трагічно, якщо вони починали махлювати з газетами і втрачали цю роботу, а могла й стати рушієм для майбутніх занять. Принаймні чимало тих, хто починав з поширення газет, пізніше вибивалися в люди, здобували нарешті освіту й фах.
На початку 1990-х у Львові теж з’явилися такі «газетярі» – правда, переважали серед них дорослі. І навіть намагалися вигукувати сенсаційні заголовки, якими тоді переповнена була безцензурна преса. Але цей бізнес не приносив їм омріяних прибутків, і вони швидко щезли. А тепер щезають і газети...
23.07.2025