Жоржі Амаду. Дона Флор та двоє її чоловіків. З португальської переклала Катерина Скальська. – Львів: ВСЛ, 2018. – 768 с.
Теза
Мабуть, немає нічого природнішого, звичнішого, стереотипнішого і правдивішого, ніж коли від бразильського письменника сподіваються, що його opus magnum розпочинатиметься карнавальним дійством. Й рідко коли ці сподівання справджувалися такою мірою, як на прикладі роману «Дона Флор та двоє її чоловіків». Карнавал – сублімація розмаїття й барвистості, й ось це свято життя стартує смертю. Смерть – місце, звідки розгораються обидва часові плани твору.
Амаду змальовує коротке і яскраве життя Гульвіси, першого чоловіка дони Флор, не шкодуючи образних рядів і стилістичних фігур, лексичних каскадів і синтаксичних кульбітів. Гульвіса – типаж, якого кількома штрихами не вичерпаєш (той іще фрукт!), проте Амаду впорується із викликом, як і належить справжньому майстрові. «Дона Флор» – гімн любові і зраді, адже негідник Гульвіса зраджує свою кохану дружину на кожному кроці, по кілька разів на день – з бордельними курвами однаковою мірою, як і з цнотливими слухачками курсів у школі кулінарного мистецтва, яку започатковує дона Флор і з якої утримує себе і свого непутящого мужа, пристрасного гравця і невиправного бабія. Дона Флор спізнає, які нерозлучні щастя й страждання – надійнішого приятельства годі нашукати. Хай там як, дона Флор виходить заміж з кохання, та й Гульвіса по-справжньому кохає тільки її, дарма що злягається з усіма: це вторинне – нічого немає значення для персонажа, в якого відбулося розщеплення етосу й плоті.
В цієї книжки більше авторів. Принаймні, більше людей, які долучилися до її створення, декотрі виступають у подвійних ролях – себе і персонажів на її сторінках. Фармацевти, музики, кухарі, медіуми, один з яких лише на Марсі побував чотири рази, не кажучи про інші близькі та віддаленіші планети. Врешті-решт, дона Флор, з якою автор листується на сторінках роману. «Любий друже Жоржі Амаду, правду кажучи, мій пиріг із маніоку не має якогось особливого рецепта», – цим реченням починається ґрандіозне полотно про кохання, культури, релігії, звичаї, поцей- і потойбіччя.
«Дона Флор» – грубезна книженція. Сьогодні таких не пишуть. Великі за обсягом твори давно спустилися з небес високої поетики та естетики на грішну землю. Але й найкомерційніші з непроминущих шедеврів світової літератури успішно паразитували на житті, на людських надіях і бідах, простакуватості і пихатості, геройстві та боягузтві, підносячи побут до рівня поезії, тоді як серйозне письменство бгалося і стискалося, як шагренева шкіра, – ще трохи, й воно ущільниться до однієї-єдиної крапки. Чорної крапки на білому аркуші (аркуш – евфемізм компʼютерного екрана). Ця крапка міститиме все. Вміщатиме всесвіти. Вона дуже подібна до тієї, що одного дня (якого тоді ще не було, то ж це також стилістична фігура) здетонувала Великим Вибухом. З якої посипалися слова і речення, конфетті планет, сузірʼїв та універсумів.
Антитеза
Повільно і важко оговтується дона Флор від удару, якого їй завдала смерть Гульвіси. Ніщо не здатне розрадити її – ні школа, ні подруги, ніщо не ятрить її гірше за самотність і нічого вона не прагне так, як кохання. В мить, коли Флор, дійшовши межі, ладна віддати душу Господу, а плоть – пройдисвіту, на арену виходить доктор Теодоро, фармацевт, аптекар, музика. Так завершився поетичний період і почався прозовий. Непомітно в іще недавно бурхливе, емоційно насичене життя Флор закрадається рутина і сірість. Нарешті вона вже по-справжньому дона, жінка свого чоловіка, якого супроводжує на засідання фармацевтичного товариства, де, разом з такими самими жінками своїх чоловіків, як вона, слухає виступи й диспути, докладаючи титанічних зусиль, аби щось второпати, а коли з цим не фартить, то бодай не заснути.
В цій частині оповіді раціо до такої міри бере гору над емоцією, впорядкованість над розхристаністю, що навіть секс відбувається в суворо визначенні для цього дні. Доктор Теодоро – синонім зрілості, розважливості і статечності, цілковита протилежність до неврівноваженого, спонтанного, імпульсивного, хаотичного Гульвіси. Але письменник не квапиться ставити крапку, йому хочеться розповідати далі і далі, а для того він змушений вдаватися до всіляких трюків, щоб читач не знудився так само, як дона Флор. Амаду демонструє дива вигадливості, бо мало кому щастило розповісти цікаво про нецікаве, захопливо про тривіальне, яскраво про чеснотливість. Хіба цікаво, як Теодоро шанує дружину, ходить в аптеку, виконує подружній обовʼязок, врешті-решт, грає на музичному інструменті? Тієї миті, коли Амаду остаточно опиняється в патовій ситуації, Флор рятує його, свого творця. Амаду перед нею у великому боргу, кінець другої відслони. Чеснотливості виявляється замало, бо не є втіленням усіх чеснот дона Флор.
У цій частині і загалом у романі Амаду порушує чимало актуальних проблем бразильського суспільства, найусебічніше, якщо, може, й не найгостріше, – роль жінки, її шпагат між традицією й емансипацією. Та ці проблеми були не лише бразильські – щойно тисяча девʼятсот – nota bene! – девʼятдесятого року в швайцарському кантоні Аппенцель-Іннергоден жінки отримали право голосу, а ще не так давно, в сімдесятих роках двадцятого сторіччя, німецькі й австрійські жінки потребували письмового дозволу чоловіка, щоб влаштуватися на роботу. Фемінізм уособлений в «Доні Флор» американкою Жізою, Амаду кокетує (з нею і з ним). Перед нами, хай камерна, та все ж панорама суспільства, яке трансформується, в якому найдавніші божества, узвичаєності і забобони вживаються з найновішими віяннями, конкурують із ними, влаштовуючи несусвітні гульбища великого замирення. «Дона Флор» – зразок консервативної оповіді про прогресивні речі. Рококо і революція – ще одна нерозлучна в Амаду парочка.
Синтез
Зрештою, чоловіків більше, ніж двоє. У «Доні Флор» їх десятки, та в дони Флор їх, sensu stricto, троє, третій – Амаду, який мусив про все це розповісти. Адже життя, воно – згідно з колумбійцем Маркесом – зокрема, й для того, аби про нього розповісти. Спершу, звісно, його варто прожити. Прожити в обох сенсах – фізичному і метафізичному. Письменник проживає життя кожного свого героя і співпереживає його. За одне своє – коли коротше, як у Шеллі й Шевченка, коли довше, як в Амаду і Маркеса – він проживає десятки, а то й сотні життів, жіночих і чоловічих, дітей та дорослих, святих та святенників, знедолених та багатіїв, знедолених багатіїв і щасливих бідаків, чесних і негідників, зболених, згорьованих, наївних, безжальних, причинних, причинно і безпричинно щасливих і просто вмиротворених – чи то на грудях секретарки помотеличеного короля азартних ігор, чи в транспорті, що везе від сподівання до сподівання, чи в трансі.
Якщо в Мопассана любов сильна як смерть, то в Амаду вона стократ сильніша. Гульвіса повертається, і хай він – всього-на-всього привид, однак синці, що їх він залишає на сідницях учениць школи кулінарного мистецтва і завсідниць гральних домів, вельми реальні, а його любощі з доною Флор донеможлива плотські. Отак і живе вона, жінка з обома своїми чоловіками, що доповнювали один одного, даруючи доні Флор те, що їй бракувало: Теодоро – статечність, Гульвіса – феєричність. Два чоловіки дони Флор – мов дві проекції людського віку: безжурної юності і розважливої зрілості.
Амаду рвав, жбурляв, креслив, виправляв, коротив, розширював, переписував, не певний, належить доні Флор померти, сиріч відлетіти разом з Гульвісою в який-небудь райський закуток універсуму (Марс, як продемонстрували новітні дослідження космосу, для цього мало придатний), чи жити? Тобто далі навчати кулінарного мистецтва, вівідувати засідання фармакологічного товариства з учено-цеховими диспутами, та аматорські концерти, де лунає витончена музика, і кохатися суто за графіком, зрідка, в якісь особливі миті, що бувають і в найрозміренішій буденності, роблячи виняток з правила. І хоча роман починається смертю, та все-таки поклик життя взяв гору (бо це – Бразилія). Й ось настала остання, уроча ніч, яка мала всі шанси завершитися фатально, ніч карнавалу, в яку Амаду не склеплював повік, в яку карнавалили і кордебалетили літери, слова і речення, доки над ранок вийшла така кінцівка, яка тільки й могла вийти; яка могла вийти тільки в Амаду, не так перекресливши все створене до нього, як вивівши його з глухого кута. Якщо його попередники занапащали, то Амаду вийшов з робочого кабінету рятівником, праведником – якщо не світу, то художнього світу вже запевне.
Прикметно, що найкращі, найяскравіші, найпереконливіші жіночі образи, хоч як це парадоксально і неполіткоректно, створено чоловіками. Шекспіром. Флобером. Толстим. Й ось уже понад півсторіччя в цьому достойному товаристві й Амаду. Товаристві чоловіків, які мали нахабство писати про жінок. Від їхнього імені. Без їхньої письмової згоди. Писати, коли заманулося і як баглося. Та Амаду від них докорінно відрізняється. Коли питимемо гаряче какао, згадаймо Амаду, його романи «Безкраї землі», «Земля золотих плодів», «Червона прорість» із яскраво, запально, подекуди плакативно змальованою боротьбою за землю, з її революційним патосом наприкінці останньої частини, і тоді напій богів розкриє свій ще один присмак – присмак істини. Помʼянімо й інші його шедеври – «Терезу Батісту», «Капітанів піску», «Крамницю див», що її автор вважав чи не найкращим своїм романом, і «Ґабрієлу», його найвідоміший твір.
На сторінках творів бразильського письменника Жоржі Амаду воскресає той час, коли землевласників величали полковниками, а заряджену рушницю тримали напоготові однаковою мірою чоловіки та жінки, щоб оборонити свій дім, своє обійстя, своїх дітей. Мабуть, звідти, з того нечасся, в якому полковник Амаду, рятуючи крихітного Жоржа, дивом вцілів у перестрілці з найманими вбивцями, походять підвалини майбутнього світобачення Амаду.