Євген Грицяк. Норильське повстання. Видання друге, стереотипне. – Харків: Права людини, 2018. – 108 с.
Про цю книжку важко писати. Важко ще й тому, що можна і треба було би цитувати кожний абзац, до того густе це письмо. В ній суттєве кожне речення, кожний епізод. На її сторінках немає події, що була би менш важливою за іншу. Кожна наступна ситуація випливає з попередньої, а всі разом вони утворюють щільне мереживо – не з ниток, а з колючого дроту. За колючим дротом, яким вона себе оточила, – «найдемократичніша країна світу», «світле майбутнє», утопія, здійснена на Землі, місто щастя (точніше: зона).
Тепер це – минуле, і що більше свідчень друкується, то темнішим воно постає. Щоправда, кажуть, наче біле і чорне – неправильне бачення, оптичне завуження. Такого, мовляв, не існує. Є ще багато відтінків сірого. Що ж – дуже сірого. Лише те, що було приватністю, було світлішим, та чорнота вдиралася й туди, роблячи її сірішою, ніж могла би бути. Вдиралася з обшуками, але й у численних інших формах, не менш дошкульних, хоча далеко не завжди очевидних та однозначних.
«Норильське повстання» – рідкісна за насиченістю лектура, в якій немає перерв і наративних маневрів, де той єдиний епізод, який можна було би сприйняти за ліричний відступ, якби йшлося про художній твір, насправді має центральне, ключове значення. Цей епізод, який, здавалося б, не має жодного стосунку до змальованих подій, хіба до особи оповідача, – кульмінація книжки (хто прочитає її, легко збагне, чому):
А я тим часом помандрував у минуле й за лічені хвилини побачився зі своїми рідними та друзями, наново пережив особливо памʼятні події із свого життя.
Ось мені тринадцятий рік. Я поволі, ледве переступаючи з ноги на ногу, проходжу біля хати О. В. Чогось дуже хочеться бачити її. А вона вже залізла на пліт і весело всміхається. Я порівнююсь із нею, ніяковію і йду далі вже швидшим кроком. Нібито я лишень так сюди прийшов, не навмисне!..
Так починається цикл спогадів, оповідач проживає ще раз своє життя, його вирішальні миті – перше кохання, перший арешт, участь «у найбільшій та найбезглуздішій в історії людства війні, де з обох сторін мільйони людей накладають своїми головами не за свободу, не за справедливість, а за свій власний гніт і свій власний спосіб самовинищення, не за демократію, а за червону чи коричневу диктатуру, не за народ, а за його тупих та кривавих тиранів!..».
Це останнє – єдиний пасаж, що звучить дещо плакативно, пафосно, однак лише тому, що він перетворений на цитату. Якщо повернути цитату назад у текст, на її властиве місце ближче до завершення оповіді, вона опиниться у своєму контексті, і це звучання відразу спаде. Людина, яка оповіла все, що перед цим, має право на таке узагальнення, вона здобула його всією попередньою оповіддю. Правда таких речей переконлива, контекст – надійний індикатор, а ще надійніше, коли текст, контекст і дійсність збігаються, як у цій книжці.
Чому тоді кульмінація, адже оповідь – про повстання? Та в тім і річ, що, хоча книжку і названо «Норильське повстання», вона – про людину. Про людину не меншою мірою, як про повстання: підготовку, перебіг, колізії, наслідки. Цю harte Fügung годі розлучити, і це не авторський задум, а властива суть. Якщо тільки розбити злуку, відʼєднати людину від процесу, процес усамостійнюється та обертається проти людини.
Замикається цей цикл спогадів сном, що його оповідач бачив у переддень свого другого арешту. Як кожний сон у будь-якій оповіді (а людське життя – така оповідь), він має виняткове символічне значення, що виростає з проекції в дійсність. У тому сні за автором біжить смерть у білій хустині і з косою в кістлявих руках. Типовість візуальної репрезентації смерті повертає нас до колективно-фольклорно-казкового уявлення про її зовнішній образ.
«Я» опинилося сам на сам із нею, і в своїй самоті (не покиненості!) апелює до спільноти через колективне уявлення про смерть-як-персонаж. Спершу протагоніст сну намагається врятуватися втечею, а коли не вдається, виходить із нею на прю. Переломною миттю стає перебування на мості – локації, межово-сполучній за своєю семантикою. З трьох спроб субʼєкт не здужав перебігти міст. Зрозумівши, що з його втечі нічого не вийде, він вирішує «краще поборотися з нею». «Смерть посміхається і безпечно підбігає до мене близько. Я починаю дубасити по її сухих білих ребрах. Смерть відвертається і втікає...» Якби оповідь була побудована за канонами художнього твору, сон стояв би на початку, а не наприкінці. В дійсності саме так і було. Сон підказав тому, хто снив, вихід із ситуації, що виявився врешті правильним і рятівним.
Референція до Шевченка, хай імпліцитна, більш ніж очевидна. Інші звертання в тексті до Шевченка дають взнаки, що це не лише чинник самоототожнення, а – насамперед – код свободи, мірило буття-собою в сенсі не незмінності, а незламності. Це важливо особливо сьогодні, коли є намагання звузити Шевченка, зменшити його присутність у читанці, дискурсі, житті, замінити одні його твори в шкільній програмі на інші. Та варто усвідомити, що Шевченко еволюціонуватиме разом з нами, не інакше. Цензурування поета нічого не дасть, як не давало досі. Як тільки ми подемократичнішаємо, посвітлішаємо в душі (світоглядно, ментально), нам одразу відкриється, якою мірою інакший поет і маляр Шевченко.
«Норильське повстання» містить багато кульмінацій, і хоча в тексті вони розведені в часі і просторі, їх годі розділити. «Норильське повстання» – коротенька книжечка, хоча, коли прочитаєш її, здається, що там тисяча сторінок. Вона ввібрала в себе тисячі життів, десятки тисяч – крик, біль. Водночас, матеріал викладено з документальною вбивчістю: мінімум емоцій, максимум фактажу. Прикметно, що вона вільна від ненависті, від зневаги, від жаги помсти. В ній немає того, що могло б уподібнити автора з його кривдниками, від цього – крок, щоб помінятись місцями. Оповідач нікого не звинувачує, звинувачує оповідь, її зміст, викладені в хронологічному перебігу факти. Сухий виклад – найпромовистіше звинувачення. Моментами здається, що такого, як описано, не мало би бути на планеті Земля. Не могло би бути. Однак було.
У доданому «Відкритому листі з приводу нашої рівноправності» на імʼя генерального секретаря ЦК КПРС, голови президії Верховної Ради СРСР Леоніда Брежнєва Євген Грицяк пише:
Обидва ми рівноправні громадяни Радянського Союзу і, як я вже згадував, обидва написали свої спогади. Ви описали свій шлях, а я – свій. І обидва ми писали про те, що бачили, самі пережили і що найглибше залягло в нашій памʼяті.
Ви опублікували свої спогади в Радянському Союзі і за кордоном, я – тільки за кордоном. Але Вас не викликають, як мене, в КҐБ і не питають, яким шляхом Ви передали за кордон Ваші спогади, від Вас не вимагають відречення від Вашої праці, Вам не погрожують судом, на Вас не наставляють провокаційні сильця. Навпаки, Вас вихваляють і Вами захоплюються.
Тепер я хочу запитати Вас, чому то виходить якось так, що дві однакові дії двох рівноправних громадян так неоднаково оцінюються?
«Норильське повстання» – спогади про велику катівню, злочини, безглуздя та опір. Це – більше, ніж спогад. Свідчення очевидця. Документ про систему, про її виконавців, про жертв, про жертовність. Але й історія того, як людина чинить опір. «Норильське повстання» – книжка про опір. Не так давно Ессель закликав: «Обурюйтеся!» Це варто читати як «Чиніть опір!» Я впевнений, що він мав на увазі саме це, бо й сам був представником французького руху Опору, одним із останніх його живих свідків, так само як Грицяк – українського. Книжка Євгена Грицяка – найкраще щеплення проти будь-яких форм ностальгії за СРСР й аберацій памʼяті, затуманень, спокус і синдромів.
Прочитавши «Норильське повстання», будь-хто зрозуміє, звідки всі ці феномени нашої сьогоднішньої дійсності: тітушство, рейдерство, рекет; звідки джерела такої специфічно пострадянської нерівності і несправедливості; звідки таке диявольське зрощення влади і криміналу, чому взагалі ці речі можливі. Чому так тяжко відродитися і так тяжко приживається в цій частині світу демократія.
Так є тоді, коли людина не чинить опору. Коли суспільство не чинить опору. Досить вчинити опір, як система, побудована на страху і терорі, починає боятися. Це чудово віддзеркалено в книжці. І хоча тактично система в Норильську перемогла, підступом, цинізмом і жорстокістю придушивши повстання, стратегічно вона програла. В книжці багато сказано про солідарність і самопожертву. «Норильське повстання» вчить, що найважливіший твір – життя людини. Водночас, це єдиний твір, який неможливо переписати.
25.09.2018