Дім, якого нема

Місце, якого нема. Місце, де колись мешкали люди. Дім, якого нема. (Не)існуючий дім, що лишився хіба на старих світлинах міжвоєнного часу. Ця пауза в реченні, схожа на камінну могилу на центральному цвинтарі у Перемишлі. Пробіл, якого нічим не заповнити, бо дім, якого нема так надійно росте тут усі сто років, вростає в невидимий пейзаж. Сепія, як на старих поштівках… Жінка, якої нема, вийшла собі на ґанок, аби вдивлятися в осінь, що причаїлася на другому боці ріки.

 – Ходи, каже, понесу тебе туди, на той берег.

– А що там? – питає жінка, питає й відчалює. Серпень пахне надто м’якими сливами, що падають звідкись, їх струшує Бог, ці синющі надто солодкі сливи на котромусь із пагорбів міста, що теж відпливає.

– Ми відпливаємо, Нусю, бачиш…

Перед полуднем тумани тікають до замкової гори, перетворюючись у тіні, принишклі біля Татарського кургану, німі й безпомічні. Жінка вмикає сонце замість лампи, сідає на ґанку, розкладає на колінах літери, розгладжує кожну на подолах сукенки. Гладенькими буквами – почорнілими зернами зрілих соняшників годує довколишнє птаство. Листи приходять все рідше, пошта нічого не везе сюди, на Паркову, 9. Вулицю загубили, адреси з конвертів розсипалися і їх ніхто не збиратиме, ніхто не вписуватиме наново. Добре там, де нас нема. Нас нема всюди.   

Чому хризантеми приносять лише на цвинтар, ця жінка не знає. Так само вона не знає, що дарують живим, бо не впевнена, чи жива. Обличчя блідне, наче вицвітає під зими, губить давню барву. Обличчя нічого не промовляє. Обличчя ніде не дивиться. Нічого не чує. Обличчя пам’ятає все, хоч воліло би не пам’ятати. Картографи аналізували б її обличчя, як знайдену у валізі, потерту дорожню мапу особистих драм. Поетичну дорожню мапу, де кожна лінія – дорога до себе, якщо така є, якщо така взагалі коли-небудь була.   

Хоче писати про пережите. Бере гілку дерева – тверду, гостру, майже безлисту. Гілку, що пнеться над Сяном, гілку якогось дуже високого дерева, на вершечку якого сидить босий Хтось і розсипає посинілі від передосінніх вже холодних вечорів ренклоди у її сад. Цього року так багато розхристаних мандрівних джмелів, чуєш?.. втомлені осілі бджоли пахнуть нектаром, аж чути на ґанку… верткі оси на розкуйовджених жоржинах їм трохи заздрять, мабуть, тому наполегливо бринять у відповідь. Ніхто нічого не говорив. Ніхто не хотів нічого казати. Жінка виймає свою серпневу печаль, аби торкатися її тремтячими пальцями знову. Дитячі пальці старої жінки.

– Де тобі болить?

– Отут.

Ріка нещадно вривається в місто, ділячи його, ділячи їх також.

– Ріка приходила до мене вчора, – пояснює, хоч ніхто не спішить довідатися імена тих, що навідуються у гості до цієї жінки, якої нема.

– Може, колись, одного дня, міст зникне?

– Котрий міст, Нусю? У світі стільки мостів!

 А поки замок Казімєжа, посивілий аж білий, Старе Замчисько, височіє привидом, вологим від річкових туманів, не від дощів.

– Пообіцяй мені, – чомусь нині вона захотіла повторити цю фразу голосніше і якось надривніше…

– Мамо, я тут…

Кажуть, одного дня вона заблукала. Десь на перехресті Словацького і Міцкевича, Францисканської і Владичого. Пішла на інший берег, минаючи Ринок, зникала на Грюнвальдській, проштовхуючись серед незнайомців. Ніхто не помітив нічого дивного. Так зазвичай буває. Люди переступають межі, люди мігрують з берега на берег.

Місце, якого нема.

Дім, якого нема.

Жінка, якої нема.

Перемишль, серпень 2024       

Фото: https://ua.museum-digital.org/people/232849