Конкуренція відомств

ДИСТОПІЯ

(фраґмент 3)

Хоча випогодилося і було пополудні, повітря прогрілося скупо й нерівномірно, тепло і холод чергувалися контрастними смугами. Тримався на сонячному боці, ловлячи пізнє проміння, наче то остання в історії планети осінь. Хтось колись першим назвав Землю Землею, осінь – осінню, дерево – деревом, листок – листком, а війну – війною. Згодом не таке ефектне слово замінили братерською любовʼю, а ешелони зі зброєю почали йти під маркою гуманітарної допомоги. Фантазії мрійників про людство без кордонів зникли під гусеницями панцерників.

Воно займало його в сім, вісім і девʼять, й ось зринуло знову, лише для війни був тоді замалий. Чимчикував за руку з кимось високим, намагаючись робити сягнистіший крок, як той, але йому це зле вдавалося, і як зараз, падало листя, фарбуючи сірі шляхи у різні відтінки – від жовтуватого до насичено-червонястого, наче воно, доторкнувшись асфальту, спалахнуло, як на прузі заграва. «Сонце підпалило землю!» – коли зробив це образне відкриття, не мав ще, либонь, і чотирьох. На його прохання високий вповільнював ходу, поблажливо-задоволено повчаючи: «Наступного разу кажи: «Гальмуй!»» (високий проектував транспортні засоби). «Чому дерево називається деревом?». «Не знаю. А й справді. Ну як тобі пояснити. Напевно, так треба». Та попри ці відповіді, запитував знову і знову.

Бруківка стелилася крокодилячою шкірою, вилискуючи на сонці, ще не просохла від ранкових туманів і сльоти, що обволікали все слизом, мовби лаштуючись повернути планету в зародковий стан. Ген удолині вулиця вливалася в головну артерію, посеред якої на обгородженому майданчику-острівці бовванів памʼятник. Колона перехилилася і нагадувала Пізанську вежу, що будь-якої миті могла впасти, і скидалася на ґротескно перебільшену рушницю, застромлену за спину. Війна перетворила романтичного поета з кучерями і в пелерині на вояка. Янгол-херувим на верхівці отримав новий, приземленіший та реалістичніший сенс: прикутий до колони, він приречений був розбитися разом із нею. Архітектурна гармонія, яку в унісон вихваляли путівники, перетворилася на анахронізм.

У відчинені двері крамниці спортивного спорядження виднівся прилавок і стелаж позаду. Поставлені кермами до вітрини, тулилися один до одного ровери, нагадуючи зʼюрблених молодих буйволів, що відбилися від табуна. Біля входу висів на продовгуватому вішаку, який теплої пори викочували надвір, спортивний одяг, переважно футбольні форми з емблемами відомих клубів (наче в холоднечу одяг мерз, доки хтось купував його, напʼялював і носив). Відділ активного дозвілля скидався на палеонтологічний музей з фраґментами скелетів доісторичних істот (ракетки для тенісу й бадмінтону) і скамʼянілими яйцями, відкладеними сотні мільйонів років тому самками брахіозаврів та диплодоків (футбольні, волейбольні і баскетбольні мʼячі), велоцерапторів (тенісні) і ще дрібнішої живності (пластикові для гри в пінґ-понґ).

До спортивної прилягала крамниця хутряних виробів, уже три роки як геть порожня: замкнена в перші дні війни на переоблік, вона так більше і не відчинилася; вузький і глибокий простір, подібний до вагона, ніяк не міг знайти нового власника. Коли сутички ще не переросли у військове протистояння, перші біженці організували тут торгівлю кебабом і шаурмою, проте бізнес не пішов, хоча трохи далі за рогом розташовувався корпус банківського коледжу: студентів, що висипали звідти голодними після занять, перехоплювала піцерія з низькими цінами (з одного боку від входу) і ятка з готдоґами (з іншого). Студентів у коледжі порідшало, їх частіше й частіше відпускали на позапланові канікули. З наближенням фронту туристи припинили приїздити сюди, і місто, кулінарна мекка, почало занепадати.

Про золоті часи нагадувала таблиця з курсами валют на замкненому канторі. Чиясь рука до цифр кількарічної давності додала по кілька нулів, але тепер і їх було замало. Оминув готель, в якому з Евеліною Ганською зупинявся Оноре де Бальзак (війна / мир, війна / мир, війна / мир чергувалися такими самими нерівномірними смугами, як тепле й холодне повітря першого за багато тижнів сонячного дня). З початком війни в готелі розквартирувався головний офіс боротьби зі шпигунами. Проминувши споруду, оснащену такою кількістю відеокамер, що непоміченим не продріботів би й жук, завернув за ріг. Від інших будівель готель відокремлювали широкі прогони. Еклектичний стиль з рясною ліпниною суперечив новій атмосфері, що панувала всередині і навколо. В час, коли ніхто нікому не довіряв, шпигуном міг виявитися будь-хто.

Він перейшов на протилежний бік – туди, де сяяло сонце. Усміхнені родинні і групові світлини, які колись прикрашали вітрину фотоательє, перемістилися в глибину, у віддалену настінну нішу, боязко скніючи в такому вигнанні, тоді як скло заповнювали зразки офіційних фотографій; зображені на них мало різнилися від роботів. Фотографії було виконано таким чином, що, фіксуючи в найменших деталях лице, вони одночасно стирали індивідуальність. Перед ним рябіла ґалерея здегуманізованих людських одиниць. То були зразки для паспортів, посвідок, різного ґатунку дозволів, що забезпечували пересування і виживання.

Перший президент, який, зрештою, і вигадав колись давно країну, створивши їй багатотомну історію і зшивши нею докупи шматки, на які завше претендував ще хтось інший (войовниче й підступно), сидів у масивному кріслі, встановленому на високому цоколі, боком до кінотеатру, і дивився на кільце, від якого, наче від сонця, відбігало проміння довколишніх вуличок. Хтось поклав до підніжжя неймовірно гарну троянду з темно-червоними, на краях оксамитово-чорними пелюстками, закучерявлену, мов лозою, жовто-блакитною стрічкою.

Приміщення кінотеатру відмикали лише вряди-годи, і тоді в залі, де панували вогкість і грибок, демонстрували кінохроніку та пропагандистські фільми, здебільшого документальні. «Слідкуйте за анонсами», – проте ніяких анонсів не було. Бар у фойє, де свого часу збиралися кіномани і просто охочі культурно випити, також не працював. В кращі часи там роїлося від відвідувачів, які зліталися, мов метелики на нічний ліхтар. Довколишнє життя стихало, а бар усе ще гудів, наче вулик. Він забігав туди – в чаді фірмових цуйок, цигаркового диму і зухвалих речень до нього приходили нові ідеї, незрідка він приносив звідти вірш, мов трофей, а між фільмарів та кінокритиків мав жменю добрих знайомих.

Коли, пройшовши між памʼятником і кінотеатром, перетнув перехрестя, чоловік, який стояв на краю тротуару, ледь помітно кивнув. І хоча знак стосувався не його, йому здалося, наче тип чатував на нього, тож про всяк випадок перейшов на інший бік, із сонця в тінь, як ходять навскоси у шахах окремі фігури. Знову опинившись на потрібному боці вулиці, на початку якої стояв незнайомець (той усе ще стояв там), наткнувся на бородатого опецька в темній куртці і недбало нацупленому картузі. Опецьок чи то всміхався йому, чи дивувався його появі, тоді як дивуватися мав він, на сто відсотків упевнений, що ще хвилю тому бороданя не було.

Елегантність, з якою крутнувся опецьок, вислизаючи від його думок (війна розпластувала час і простір, змінивши їхнє сприйняття), кепсько пасувала низькому зростові і фігурі, яку пухка куртка робила ще повнявішою. Бородань, що мовби зʼявився нізвідки, тримаючись при цьому так, наче перебував тут давно, театрально-недбало підніс руку і заходився рвати неіснуючі ягоди декоративного винограду, що вився муром, забарвлюючи сірий тиньк у золотисто-багряні тони. Щось зухвале і викличне було в його рухах, сповнених водночас заворожливої пластики балетного танцівника, коли вкидав до рота зібгане в уявну кульку вологе повітря осені, вкидав і ковтав, а тоді знову і знову, нітрохи не бентежачись.

Перетнувши бічну вуличку з кількома припаркованими автомобілями, він обігнув півкруглу будівлю і зайшов у відчинені двері. Ще не встиг опинитися біля куленепробивного віконця, як бородань уже стояв поруч. Побачивши, яке враження справив на нього, бородань запишався. Він пошкодував, що подарував бороданю це відчуття, якого той, мабуть, заслуговував би, якби не тринькав талант на сумнівні цілі.

– Проходьте, я не поспішаю, – мовив.

Бородань, не готовий до його випаду, розгубився, проте черговий у віконці вказав на нього, відмахнувшись від бороданя, мов від набридливої комахи:

– Перший він.

– Авжеж, – догідливо кивнув бородань, відступаючи до столу зі зразками заяв і кульковою ручкою.

І потім, коли сиділи в бомбосховищі – льоху під будівлею поліційного відділку:

– Він часто тут ошивається. Їхній шпигун.

– Чий їхній? – його думка не працювала так швидко – йому поготів було важко розібратися в тому всьому. Разом з війною прийшли періоди, що звільнили його від будь-яких думок, коли мовби провалювався в нірвану.

Бородань безслідно зник хвилину перед тим, як завили сирени. Щойно зараз він збагнув це, наче разом зі зникненням той забрав частину його памʼяті.

– Гадаєте, його рознесе бомба? – не чекаючи на відповідь, капітан додав. – Марне сподівання. Бʼюсь об заклад, щур давно вже у шпарці. Такі мають бездоганний нюх. А ти що скажеш?

Штуркнув плечем напарника, проте той понуро мовчав.

– Деколи здається, що вони з тими в змові, – і показав кудись нагору.

Капітан хотів ще щось сказати, проте передумав.

А він міркував, коли воно сталося: до війни чи з її початком. Якоїсь миті структури безпеки почали відігравати важливішу і важливішу роль, їхні штати росли як на дріжджах, доки, коли поліції стало більше, ніж реґулярного війська і хтось вдарив з цього приводу на сполох, дані засекретили. «Ми контролюємо тебе і будемо виробляти, що заманеться. В разі чогось усе можна списати на війну», – саме це послання зʼявився передати йому бородань.

– Конкуренція відомств.

Більше ніхто нічого не казав. Курити заборонялося. Вентиляція працювала слабо, вентиляційну трубу будь-якої миті могло засипати. У приміщенні панували волога, холод і задушливість.

Раптом усе стряслося, подібно до того, як автомобіль підкидає на ямі. Бомба впала десь зовсім поруч. На чолі капітана напроти нього виступив піт; він радше вгадав по губах, ніж розчув, як той вибатькувався.

Ще трохи – і тьмавий ліхтар освітлення згас, і тільки аварійна стрілка вказувала, де вихід, і намальований чоловічок біг услід за нею.