Intruder in the Dust

Вільям Фолкнер. Порушник праху. З англійської переклала Ольга Смольницька. – Київ: КМ-БУКС, 2018. – 264 с.

Роман «Порушник праху» датований тисяча девʼятсот сорок восьмим роком. Позаду – «Шум і лють» і «Світло в серпні», попереду «Крадії». Попереду і позаду чимало інших творів, знаних і не дуже (що не завжди один до одного накладається на їхню значущість). «Порушник праху» мовби хоче вирватися з тенет фолкнерівського письма, та лише дужче привертає до нього увагу. В «Крадіях» Фолкнер знову такий, як у «Шумі і люті» і «Світлі в серпні». І в «Зійди, Мойсею» (романі, що його досі трактують за збірку оповідань).

«Порушник праху» потішить шанувальників гострого сюжету і динамічного письма й одночасно збентежить, адже твір – зовсім не про це, і цим він відрізняється від зразків детективного жанру і від масової літератури, до якої Фолкнер вламується на бенкет, непроханий гість, щоб, відбатувавши шмат фірмового пирога, піти своїм шляхом. Фолкнер завше йшов власним шляхом, був надто амбітним, аби манірно-покірно тупцяти второваними дорогами.

Для справжніх ґурманів цей південець із шотським корінням цікавий не тим, про що пише, а тим, як висловлюється; як біжить вогник мовлення до місця, де відбувається детонування. Фолкнер не від того, аби поморалізувати, та робить це не від себе і не від головного героя, з яким утворює нерозривну цілість, а вустами інших фігур – не першого плану, але й не третьорядних. Ними можуть бути проповідники, звихнені на тлумаченні Святого Письма, на межі між пророцтвом і причинністю, або ж адвокати, посередники між звичаєм і законом (але й не менш підкуті у справах християнсько-етичних).

Сила Фолкнерового письма – сила вершника, який, осідлавши норовливого жеребця, міцно тримає віжки, суверенно веде його ландшафтом, долаючи будь-які перешкоди, впоруючись із вибриками, а коли вершника таки вибиває з сідла, він підводиться і заскакує знову, як то траплялося в нього, затятого їздця: жодний неуспіх не міг його знеохотити (може, тому, що Фолкнер розглядав такі речі як неуникну складову успіху). У фокусі цього автора завше тріада з традиції, права і справедливості.

Сам Фолкнер мав чимало послідовників, та більшість із них гадали, що досить упитися до білих коників, щоб стати новим Фолкнером. У більшості випадків це виявлялося хибною настановою. Це тільки в нього так виходило, що моторошні алкогольні запої змінювалися запоями творення, коли, вийшовши з однієї залежності, впадав в іншу – продуктивну, конструктивну, в стани екстазу, мов у релігійному танку, та його релігія – Слово. Слово в старозавітній, на якій побудовано світ (зокрема, світ його текстів), понятійній двоєдності задуму (концепції) і втілення (звучання).

У художніх запоях (Фолкнер писав на одному подиху) народжувалися шедеври, які неабияк урозмаїтили письменство і розширили уявлення про художнє писання. Щоправда, згодом Фолкнер був змушений у співпраці з редакторами «відредагувати» біографії своїх героїв, привести до узгодження різночитання його розгалуженого йокнапатофського мікроуніверсуму, тоді як у кожному окремо взятому творі все грає. Мовби алкоголь прочищав та бальзамував нутрощі, не кажучи вже про кількість енергії – кілокалоріїв, що давали змогу не їсти і не бути голодним. Якось Фолкнер здивувався, як можна у сорок років хотіти їсти. Помер з бездоганною, яку викладачі можуть ставити в приклад студентам-медикам, печінкою: жодного натяку на цироз чи яку-небудь іншу патологію. Його організм нагадував одну з тих спритно обладнаних підпільних гуралень, з якими боровся федеральний уряд, тоді як сам Фолкнер, у якого чимало критичних пасажів про Сполучені Штати, завше був проурядовим, мав благоговіння перед Законом, а Шериф і Адвокат на сторінках його романів – майже святі. Досить поглянути, як автор портретує Гоупа Гемптона у «Порушнику праху».

Як у жодному іншому з досі опублікованих в українському перекладі творів, у цьому романі видно, як Фолкнер балансує над прірвою кічу. І в жодному іншому творі цього письменника так не видно майстерності, вона не так оголена, а, отже, очевидна. Це майстерність балансувальника на линві, свідомого, що будь-якої миті може розбитися: якраз ця небезпека надихає його, додає драйву, є однією з причин (якщо не головною) віртуозності. Це ніщо інше, як наївність генія, який може собі це дозволити.

На жодному іншому романі Фолкнера Голлівуд не позначився так, як на «Порушнику праху». Голлівуд, де Фолкнер (єдине місце) по-справжньому заробляв, – коли грубі гроші, коли ж почувався кріпаком на тлі висококласних ремісників, які за годину клали в кишеню те, що він мало не за рік.

Південець, Фолкнер розриває могилу, шукаючи, однак, не скарбів, а істини, подібно до героїв твору, які розривають свіже поховання, щоб докопатися «до самої суті» (Сіменон). І, виявляється, що могилу треба перетельбушити багато разів, перш ніж нарешті поховати мерця – того, який туди належить. Фолкнер шукає в розритій могилі рідного Півдня ганьбу і надії, наполягаючи, що тільки він має зробити це, бо він – південець. Скільки в цьому наївності, скільки марнославства, скільки родинності, а скільки шляхетності? Усього потрохи.

Фолкнер і є тим intruder in the dust, порушником праху, длубальником у собі, власній історії, історії родини і краю – жахливого, нестерпного, неприйнятного і... заворожливого Півдня, багатократ опоетизованого його представниками, такими, як Фолкнер. Півдня расистів і юристів, білих власників бавовняних плантацій і чорних рабів і темношкірої прислуги в маєтках, і цих останніх (юристів) професійний гонор і правова свідомість змушує ставати на хвіст самим собі, долати і відкидати упередження й узвичаєності, йти проти своїх, щоб не піти проти правди. Фолкнерів «ніґґер» – частина істини, а хто бажає кинути камінь, хай спершу вчитається, хто і нащо його вживає, як це слово зʼявляється в тканині тексту і що воно там означає. Читач, який уважно прочитає бодай два-три твори письменника, не звинувачуватиме його в цьому гріху (принаймні не в цьому).

Фолкнер – грішник, і всі ми грішні, і грішна земля, що носить нас, грішних, якщо вірити проповідникам з його творів і якщо прийняти христиняську версію світу. Фолкнер – пливучи в цьому фарватері – спокутує провину своїми творами, своїми пристрасними текстами, де пафос – то властивість мовлення, а не гасел: ні політичних, ні жодних інших. Фолкнер цілісний і гармонійний. Авжеж, наївний, але це та наївність, яка підкуповує – зухвала наївність шмаркача, який зчіпається з Гемінґвеєм, якого зневажає, у якого комплекси й досвід сплелися в нерозплутний клубок – той досвід, якого так бракує Фолкнерові і який Фолкнер компенсує мережанням мовлення над прірвою (місток або пастка). Шмаркач (дарма що парою років старший) проти дядька Гема. Шмаркач, який ніколи не був на війні, однак розпочав карʼєру романом на військову тематику, створивши ненайгірший старт. Шмаркач, який утер носа авторитетам від літератури, якого малі і великі видавництва тримали собі в збиток, мов прикрасу, як колись аристократи тримали пришелепків – чи то з милосердя, чи з фарисейства (милосердя, що було фарисейством; фарисейства, що було милосердям), у кожному разі – вигідно вирізняючись на їхньому тлі.

«Порушник праху» – виразно антирасистський роман, тож усім фарисеям варто міцно вхопитися за стілець, щоб не беркицьнутися. Звісно, Фолкнер ідеалізує (у цьому вкотре виявляється його наївність), вірить в еволюційний шлях – в очищення, переродження, катарсис, його мантра: «Південь сам має це впорати». В уявленні Фолкнера то вже неабияке геройство: там, де злочинцем може бути лише «ніґґер», довести собі і читачеві, що ним є білий, білий з білих, ще й кревняк. Письменник обирає соціально вразливу фігуру, та ця фігура в його ж виконанні і згідно з його ж задумом виявляється напрочуд сильною, дужою, цілісною (гармонійною).

Останні сторінки роману виростають у декларацію прав і свобод (авторських і від автора), у щось на кшталт угоди між американськими Півднем і Північчю, Четвертою дільницею і Федеральним урядом. Лише геній може дозволити собі бути наївним – у потретуванні фігур, у сюжетних констеляціях, у підсумкових деклараціях, подібних до промов наприкінці голлівудівських кінострічок.