Він мріяв мандрувати. Це речення містить тавтологію, яку легко довести, – досить розбити на «Він мріяв» і «мандрувати», між якими сміливо можна ставити знак дорівнює: вони – синоніми. Тож цілком досить отого «Він мріяв», на чому й полишимо. Сеанс постструктуралізму завершено, та не завершено його мрії, хоч ось уже десять років, як він відійшов. Мрія виявилася чимось сильнішим за життя – можливо, не так тривкішим, як тривалішим.
У нього було три шляхи здійснити її – небагато, але хай там як, це вибір. Він був особисто знайомий із Сартром. Третій шлях відпав відразу, бо суперечив його уявленням про свободу, врешті-решт, суперечив його вдачі, до того ж надто разюче, аби брати всерйоз. Про відмову від індивідуальної свободи заради свободи всіх, свободи спільноти – колись, на перспективу, що, може, настане, а, може, ні, а якщо так, то, радше, його вже на той час не буде, не йшлося. Він не був готовий до цього, його можна було би облаяти за це егоїстом. Хай так. Людина має тільки одне життя.
Залишалося два інші шляхи. Відкинув перший і обрав другий. Перший полягав у затишному кабінетному – чому ж відразу? – скнінні. Чому не процвітанні, як квітне хатня рослина, іноді навіть доволі розкішно? На нього чекали б почесті, всеможливі вшанування і реґалії. Це забезпечило б йому безжурну старість і дачу в якій-небудь Конча-Заспі. Але в тім і річ, що був молодим. Він і помер молодим, хоча прожив чимало віку, а, зважаючи на бурхливість, з якою жив, той вік можна сміливо пократнити. Ймовірно, так кратнили вік старозавітних персонажів – мудреців, царів, пророків. Бюрократизм – те, на що найперше скаржитиметься, наче той – його особистий ворог. Розхитував структуру, вислизав, руйнував – заради множинності опцій. Зрештою, життя має міріади виявів, людське також.
Згодом про нього напишуть – багатогранний талант, і це, як рідко коли і про кого, буде правдою. Поза очі з нього стібалися, в очі славословили. Славослівʼя спокушувало навіть його, який мав доволі рідкісний серед його цеху дар самоіронії і, попри харизму, майже підліткової соромʼязливості. В ньому все ще жив хлопчик, який волів, аби його хвалили, а не ганили. Розширював межі свободи, виторговував у життя нові і нові ніші, випробовував себе в них і радо відкривав і дарував іншим, безкоштовно, зі щирим серцем, – у цьому явився достеменним альтруїстом.
«Багатогранний талант» не буде славослівʼям. Це напише про нього його краянин, письменник і журналіст. З тих сторін пішло чимало імен; на заході, присвяченому його памʼяті, їх називатимуть. Чимало з них. Зрештою, в тому краю народилася УПА. Атож, був авантурником, не авантюристом.
Я познайомився з ним на літературному вечорі, згодом ми чимало перетиналися на всіляких читаннях і фестивалях. То були щонайнеспододіваніші локації, й напрочуд різними були спонсори та організатори, але завше, хоча також по-різному, елегантні логотипи. Він був незмінно в своєму амплуа, яке постійно змінювалося. Тоді він уже занурився в еротику. Час пропонував нові можливості. Треба було йти в ногу з часом, із цим диктатором.
Світ скомерціалізувався. Але й у тому скомерціалізованому світі залишався собою. Хоч що писав і робив, бруд не брався його, як брався тих, що бруду боялися. На його адресу можна висловлювати чимало інвектив, понадто коли його вже немає, а тоді – тоді довкола нього охоче крутилися, мов нічні мотилі довкола ліхтаря, а він і був ліхтарем, джерелом невичерпної енергії, яскравого, теплого світла попри чорні, як ніч, окуляри, аж доки якоїсь миті, по важкій недузі, його таки було відʼєднано від живлення.
Я познайомив його з іншим таким, як він. З його візаві, його альтер еґо – письменником, бардом, інтелектуалом, громадським діячем, активістом, протестником. З різних країн, ба з різних світів, вони були в Центральній Америці в той самий час, їх привела туди та сама спонука – романтика. «Я (романтика)», памʼятаймо цю новелу Хвильового.
Ми сиділи в корчмі, моторні кельнери доливали бражку – сусло, яке щойно почало бродити, перед тим як стати вином, ноги робились важкими, мовби приростали до землі, тоді як розум вияснювався й очищався, дарма що саме сусло було каламутне, як наша сивуха.
Візаві також відійшов, вони згасали майже синхронно. В моїй домашній медіатеці повна колекція сонґів, яку він, його альтер еґо (втім, варто до «альтер» додати маюскульне «В», й отримаємо імʼя), подарував мені, мовби відчуваючи, що вже не довго топтатиме ряст. Напередодні свого відходу візаві показав мені том національної енциклопедії, де йому була присвячена окрема стаття – так він опинився в структурі, проти якої протестував, у каноні – він, відкидач хай яких канонів. Вряди-годи я кладу той чи той диск, для цього потрібен відповідний настрій.
Дивне відчуття – слухати голос того, кого немає, а ти знав його, ви разом сиділи по алеманських та ельзаських корчмах, по львівських неопалюваних квартирках, де переглядали фільми, слухали музику, тлумачили вірші, згадували Гайдеґґера. Візаві був не те щоб учнем, але вже запевне студентом Гайдеґґера, який сходив до auditorium maximum з верховини своєї шварцвальдської обителі, наче з вершини слави, мов Ісус Христос, суперстар.
Я познайомився з ним значно раніше, ще на початку вісімдесятих, коли на очі потрапила книжка, він був її упорядником і – почасти – перекладачем. Книжка приваблювала мене масками на обкладинці. Маски надихнули домалювати власні варіації. Вона була в нашій хатній бібліотечці, надбання брата. Зрештою, згодом брат і продав її, коли захотів спробувати робити бізнес, започаткувати власну справу, невеличку комерцію, а взяти позику, не маючи відповідних звʼязків, не міг. Тоді ще книжки можна було продати дорого – за ними ще полювали і їх читали. То вже потім читання зінфляціонувало навперегін з перехідною валютою. Позики в банку були неймовірно вигідною річчю, різновидом прибуткового бізнесу, адже повертати доводилося сміховинну суму.
Й ось ми з братом попакували книжки і пішли продавати. Ми розклали їх долі в приміщенні колишньої синагоги, де розташовувалася музична школа, яка на вихідні здавала приміщення книгоманам. Більшість книжок брат продав, їх розкупили в нього за лічені суботи. У нього їх трохи таки залишилося. Я зофірував й тузінь своїх, проте значнішу частину моєї книгозбіреньки зберіг.
– А це хто її так чудово розмалював?
Брат кивнув на мене.
Завдяки моїм малюнкам він продав її вдвічі дорожче, ніж вона оцінювалася, принаймні я тоді переконував себе в цьому.
Те видання по багатьох роках повернулося до мене, геть несподівано, та майже таким самим чином, як пішло. Брата вже не було. Книжка лежала на розкладці одного з вуличних торгівців. Її обкладинка трохи більше посвітлішала, наче кава, до якої додали ще одну порцію вершків. Я взяв її до рук, розгорнув і побачив мої малюнки.
– Так, книжка помальована, – сказав торгівець. – Якщо будете брати, я спущу ціну.
Завдяки моєму «малярству» я придбав її на десятку дешевше, ладний заплатити за неї набагато дорожче.
Вечір памʼяті відбувся в камерній атмосфері. Більшість тих, хто крутився довкола нього, коли він ще жив, не прийшла. Тим не менше вільних місць не було, а позаду, де закінчувалися столики, стільці і лави, стояло чимало допитливих слухачів. Та прийшов один із тих, з ким він починав. «Починав» – не так про літературу, як про першу мандрівку, в яку вони вирушили вдвох. Чоловік сидів переді мною, мій погляд впирався в його широкоплечу спину, і щоб бачити виступаючих, доводилося відхилятися вбік. Коли модераторка, журналістка і критикиня, підсумовуючи зустріч, до всіх названих амплуа того, кого вшановували, додала «і шпигун», чоловік переді мною якось міцніше стиснув наплечник, хоча, можливо, мені тільки здалося. Видно було, що ведуча притримала це своє припущення на кінець.
Сьогоднішні журналісти значно прискіпливіші і, попри дедалі нищівнішу комерціалізацію всіх сфер нашого життя, частіше і частіше шукають істину, подумалося мені. Так, безумовно, і має бути.
Поволі зал порожнів, я прямував до виходу, тоді зупинився й обернувся. З екрана усміхалося його лице – щирим, відкритим усміхом, мовби говорячи те, що він не раз повторював за життя: «Я вас усіх люблю», і лише погляд ховався за чорними, як ніч, скельцями.
– Старий, ти не знаєш, як тобі пощастило, – сказав якось він, який годився мені в батьки. Поруч із ним стиралася різниця у віці. Стирався час. Як будь-яка структура. Як фікція.
Знаю. Та й тоді здогадувався.
Все має свою ціну. Я несу їх, дві сплачені ціни: «Усі вогні – вогонь» Кортасара і книгу спогадів учасника норильського повстання, видану Харківською правозахисною групою, дві мої важливі форумні придби.
