Кадзуо Ішіґуро. Похований велетень / Переклад Тетяни Савчинської. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. 376 с.
Забавка, в якій Кадзуо Ішіґуро сягнув вершин, – написати непослідовний «жанровий» роман, який наче і схожий на «жанр», але по суті відверто з установками жанру конфліктує. Так з’явився «Не відпускай мене»: наукова фантастика, що порушує саме уявлення про моделювання альтернативних світів, де щось нове є в світі, типу вирощування людей «на органи», а нічого при цьому в світі не змінилося – люди як жили без сердець, так і живуть. Так з’явився і «Похований велетень»: фентезійний квест у «взаправдішньому» романі про легендарну Артурівську Британію, і трішки ще – про оґрів і драконів. Ні, це в жодному разі не пародії, і вже точно не на артуріану. Скоріше, постмодернізм ala «Індіана Джонс»: працюємо з фактами, а не шукаємо істини. Тобто, читаємо книжки, а не ладнаємо масштабні акти пізнання себе і світу-в-собі. Просто читаємо книжки. Майже втрачена навичка, – натякає Ішіґуро своїми тонкими жанровими іграми.
«Похований велетень» (The Buried Giant, 2015) написаний так, наче до нього романів про умовно-середньовічну Британію не було. Ішіґуро пише світ, де вперше сідає сонце, вперше співає соловейко, вперше на землю падає туман. І люди його говорять так, наче до них ті слова не затерли частим вживанням до непізнаваності. Вони говорять «я тебе люблю», і це означає саме «я тебе люблю». Він зве її пестливо «принцесою», і це значить саме це: вона – його принцеса. Інфляція ідей і девальвація слів романній реальності не загрожує. Тут всі живуть так, наче вчора не було. Така собі ідилія першопричин, першовчинків і першослів.
Вічні адами вигадують щоранку імена тваринам і рослинам. Тільки на рай це не схоже. Зате підозріло скидається на клінічну амнезію. Оперативна пам'ять у героїв «Велетня», як у золотих рибок, – три секунди. Вони не пам’ятають того, що з ними було вчорашнього ранку і десять років тому.
Уже з першого речення і до кінця роману виринає і наголошується, а зрештою стає просто нав’язливою (аби не залишилася непоміченою) вказівка – тоді було, зараз стало. Такі собі типові фентезійні зачини: це було тоді, коли… оґри панували на рівнинах, наприклад. Або такі ще тоді-вказівки. Кажуть, оце – тодішній гостинний двір. Кажуть, нічим він не різниться від сучасної їдальні: довгі ряди столів, лавки, тарілки, повні простої їжі. Все зрозуміло наче: сучасність – це наш уже час, бо їдальня зараз так і виглядає. Але тут же – кажуть, оце круглі крихітні хатинки, де тоді жили сакси. Кажуть, вони і зараз, у сучасності, такі самі, ви ж бачили: круглі і крихітні саксонські хатки. Ви зараз бачили круглі саксонські хатки? Про яке зараз взагалі мова? Жодної підказки не буде, з позиції якого часу нам пропонують читати історію про британське Середньовіччя – питання залишається на особистий розгляд кожного.
Те, що у випадку «Велетня» йдеться про «позашлюбне» відгалуження артуріани, можна говорити зі стовідсотковим переконанням. А найбільше перегуків у «Велетня» зі «Смертю Артура» Томаса Мелорі. Якщо тоді – це VІ століття, коли помер Артур, то можливо, що зараз «Велетня» – це кінець XV століття, коли з’явилася «Смерть Артура». Між тим, не менше в романі відсилок до «Короля минулого і прийдешнього» Теренса Вайта, навіть скриті цитати є. Можливо, зараз – це 1930-і, коли написали ту тетралогію про Артура? Хтозна.
Логіка такого підходу щодо зараз розповсюджується і на тоді. Буцімто є вказівка на час дії: не так давно помер король Артур. Але будьмо реалістами, ми ж навіть не знаємо, чи той Артур народжувався взагалі. Щось було тоді, щось є зараз – і геть чисто не відомо, коли це саме, і чи воно було. Ідеальний підхід для світу, який охопила епідемія амнезії. А вона (як відомо) буває не тільки ретроградною, коли забувають минуле, а й антероградною, коли з пам’яті зникає теперішнє і втрачена здатність планувати майбутнє.
З діагнозом визначилися. Тепер – про пацієнтів «Велетня».
Окрім вказівки на час дії (гранично розмитої, ясно, але яка є) в сюжеті кожну появу нового персонажа супроводжує указівка на його етнічне походження. Людина чи нелюдина, брит чи сакс – саме так, це пароніми, рівнозначне, а не протиставлене. Тоді, кажуть, сакси і брити воювали, але зараз про це ніхто не може згадати: між поселеннями саксів і бритів – мир, благодать і комерційно-ритуальні взаємини. Читач-то пам’ятає, що там було між саксами і бритами, коли римляни полишили острів, і чекає сюжетної пастки – все буде, дочекається. Цей мир між племенами з різним укладом життя і спільним кривавим минулим явно штучний.
Чому той, хто забуває часом, як сам зветься, пам’ятає битву при горі Бадон, де Артур розбив до ноги саксів? А от скажімо, воїн-сакс добре знає мову бритів, носить меч високо на поясі, як це роблять брити – його побратими з того кепкують і байдуже, що у такий спосіб закріплена зброя зручніша в бою, а знання мови сусідів сильно помагає в торгівлі. І воїн отримав ті бритські знання не добровільно, до речі. Або такий момент: двійко бритів опиняються в селищі саксів, там якраз сталася халепа, і люди на майдані починають поводитися агресивно; брити швиденько вшиваються, хоча конфлікт їх безпосередньо не стосується, та і самі не розуміють, чого втікають. Коли у «Велетні» брити і сакси чують мову один одного, то перша реакція у всіх одна – шок і спроба втечі, абсолютно безпідставна, здавалося б, реакція, і абсолютно не контрольована… Щось з тим «довговічним миром» не те, точно.
Аксель і Беатрис – літнє подружжя бритів. Вони живуть в аграрній общині, де посідають статусно найнижчі позиції. Старих навіть позбавили свічки, і тепер вони проводять вечори в повній темряві. За що покарано подружжя, уже ніхто не пам’ятає. Бо є одна бентежна річ в тому селищі: густий туман, який місцеві звуть імлою. Здається, він має психотропну дію, бо під впливом імли люди за два-три дні здатні забути, скажімо, власну дитину, яка була загубилася на пустельній рівнині по сусідству. Алекс має якісь уривки спогадів про дорослого сина. Беатрис, здається, пам’ятає, що їхніх син живе в селі в двох днях пішого ходу і чекає на батьків, щоб опікуватися їхньою старістю. Тож ці двоє об’єднують свої спогади і збираються в дорогу, що забере значно більше за два дні часу.
Подорожнім випаде чимало пригод і каверз. До старих в мандрах приєднається саксонський воїн Вістан, що його побоюються і зневажають за стратегічний союз з бритами; підліток-сакс Едвін, якого укусив дракон, і тепер він марить померлою матір’ю, а ще з ними подорожуватиме колись славетний лицар-брит, який тепер сильно скидається на чиюсь безумну книжну фантазію. Імла протягом подорожі буде поступово слабнути, вони почнуть згадувати, що саме їх змусили забути.
Аксель і Беатрис – імена-з-ключем: Батько світу і Та, що благословляє. Їх нагло позбавили світла, і це стало поштовхом до їхньої подорожі, в якій вони втратять навіть ті нечисленні світлі спогади, що мали, і разом із тим – надію. Саме Аксель припустив, що пам'ять забирає імла, яка, до речі, має надприродне походження (почасти). Саме Беатрис спроможеться протистояти їй. Зрештою, місія всіх героїв «Велетня» зводиться до того, щоб виконати всій обов’язок: лицарський, подружній, синовній, батьківський. Обов’язки їхні імена і карбують, а не дари і таланти. От такий міфічно-фольклорний світ, розпорошений між двома ідея-фікс: в якій буді живеш, так і гавкаєш vs. байдуже ракові, в якому його горшку зварять. Пробували виконати батьківський обов’язок, коли батьком ти є лише за своїм ім’ям?
Один із тутешніх героїв – сер Ґавейн, племінник короля Артура, «четвертий» лицар Круглого столу. Його ім’я значить Білий Сокіл, він в тому сірому туманному світі має статус «білої цятки» (а це ж сліпа зона, знаєте?). Він за дорученням Артура довгі роки полює на драконку Квериґ, що оселилася на рівнині. Сама драконка не чинить людям зла, але її присутність провокує іншу нечисть, котра так само заселяє місцевість, що під наглядом Квериґ стає напрочуд ласкавою для темних сил. Гавейн же «повсякчас готовий усім розповідати про свою священну місію, та, наскільки я здогадуюся, старий телепень жодного разу навіть не потривожив дракони».
Поява сера Ґавейна в амнезійному світі «Велетня» – авторське підморгування традиціям фентезі: Ішіґуро буцімто і пам’ятає, що він в тому жанрі не піонер, і наче тут же про це забуває. Амнезія його героїв заразна. «Сер Ґавейн і Зелений Лицар» – поема про найвідомішу пригоду літнього лицаря, а адаптував її сучасною мовою і дослідив Толкін, балада та сильно вплинула на конструйований професором світ. Відправляючи своїх героїв у фентезійний квест – знайти те, що (не) потрібно світу, позбутися цього і повернутися живим, – Ішіґуро бере Толкіна уже у свої попутники. Та кінець-кінцем селище, де живуть з общиною землеробів Бетрикс і Аксель – нора, що іде вглиб пагорбу. Тільки це точно не Шир, і та пара мандрівників – не ґобіти. Як і посилання на артуріану, вітання світу Толкіна, є у «Велетні» хибними ходами. Традиції фентезі варто забути тут же, не чекаючи на благодатну дію імли. Зрештою, квест Акселя і Беатрис не буде завершено. Запрошення Ішіґуро до спільної подорожі Толкін, напевно, відхилив.
В одній компанії, між тим, опиняються воїн-сакс і воїн-брит. І обом із них обличчя Акселя здається знайомим і вселяє страх і трепет. Туман стає все тоншим. Одни зі подорожніх має місію убити драконку (ні, не Ґавейн), другий мусить її рятувати від нападників. Спогади повертаються. Коротше, бути біді.
Про двозначну моральну природу силоміць накинутого забуття промовлятиме один діалог подружжя. За фактом вони міркують про каверзи домовика, а от за суттю – про спосіб виміряти глибину і значущість втрати. Отже, домовик: «Твоя правда, Акселю. Він радше хотів наробити збитків, аніж завдати мені шкоди. Напевно, ти маєш рацію». Отже, шкала оцінки, де на одному кінці – збитки, а на іншому – шкоди. Головним героям «Велетня» насправді ідеться про можливість розрізнити війну і злочин, перемогу і тріумф, поразку і винищення. І це засаднича розбіжність для їхньої історії. Про це згадає і сер Ґавейн уже при першій своїй появі: «Артур був такий щедрий до тих, кого він перемагав, що вони швидко починали любити його як свого». У старого, до речі, міцна на відміну від інших пам'ять, але він при цьому – так би мовити речник офіційної історії. Він згадує події, яких не було, але мали б по всьому бути. Його парафія – навіть не помилкові спогади, а чистісінька тобі (само)цензура. Прикметно при цьому, що білий лицар – єдиний в книжці нетутешній герой, його не Ішіґуро вигадав.
А ж різниця між переможцем-переможеним і злочинцем-жертвою полягає саме в можливості забути спричинене зло, навіть у необхідності його забути. Коли війна закінчена, вступає в дію повоєнний «протокол» симетричного забування, і за таких умов можна починати відроджувати-відновлювати зруйновані під час війни стосунки-відносини. Це аж ніяк не прощення, це буквальне колективне забування. Але якщо ти не переможений, а жертва, то забувати спричинене тобі зло – аморально і деструктивно. Питання: хто буде вирішувати, чи був переможений саме у цій війні жертвою? Ішіґуро залишив таке рішення королю Артуру: легенді – легендарна відповідальність. Імла, я казала уже, тільки почасти має надприродне походження. І головне. Герої «Велетня» забули не переможну війну. Вони забули геноцид. Геноцид же – не про перемогу, геноцид – завжди про злочин. Так що варто разом із тим всім забути і про «довічний мир», а готуватися натомість до «відплати, якою насолоджуються заздалегідь ті, хто не зможе помститися, коли настане час».
«Велетень» – приквел до історії про тріумф жертв злочину проти людяності, і історію цю нам розповідати не збираються.
Шансів на колективну спокуту Ішіґуро не залишає. Зрештою, колективна відповідальність теж опиняється за межами його історії. Разом помилки не оплакати і не виправити, разом ліпше хіба що забувати. Похований велетень із назви – метафора, звісно, попри те, що це географічна вказівка на конкретний пагорб серед рівнини, на могилу. І це те, що герої роману забули, але саме на забуте вони орієнтуються, прокладаючи собі шлях. «Ми стали частиною одного народу, ми друзі, ми брати», – наполягають в романі і сакси, і брити. Особливо наполягають на цьому акурат перед тим, як рвати один одному горлянки. Стати частиною чогось більшого за себе – значить, убити і забути? Головне – забути, звісно. Друзів у книжці немає. Братів, до речі, так само.
У романі важливий епізод, коли подорожні блукають катакомбами під абатством, монахи якого спокутують фізичними муками таємничу провину, а тих, хто може тайну викрити, вбивають. За героями женеться чудовисько. І от вони заходять разом до печери, щось типу мавзолею із залишками римських фресок. Типовий, правда, хід для фентезійного квесту. От тільки, здається, це – печера Платона. Відомий образ. Закуті люди стоять у печері спиною до джерела світла, а воно десь зверху. Закуті можуть бачити виключно перед собою, споглядають тільки викривлені тіні на стінах печери. Іншої реальності, окрім тіней, вони не знають і не вміють сприйняти. Життя ілюзорне, і навіть якщо одна людина цю ілюзію осягне, вона її не зруйнує для інших.
Отож герої заходять до печери. Спогади уже майже повернулися до них. На стінах – римські фрески, які вибілило яскраве місячне світло нізвідки. І от тут мандрівники бачать, що йшли весь час по товстому шару людських кісток – дитячих переважно. І складається алегорія історичної пам’яті, варта роману: «Старе місце поховання... Можливо. Насмілюся сказати, пане, що ціла наша країна є старим місцем поховання». Є місця пам’яті і є місця забуття.
Пам’ятати у світі Ішіґуро натомість – це справа інтимна, вона стосується тих, хто любить один одного. Коли в романі хтось намагається згадати, чи бува не зустрічав раніше буцімто-незнайомців, то відразу виникає питання: я згадую тебе, бо я тебе боявся чи тому, що я тебе любив? Боятися – мотивація з царини колективної пам’яті і колективної амнезії: ми боїмося і ми забуваємо страшне. А от любити – властивість індивідуальної пам’яті і індивідуального забування: ми любимо і забуваємо страх, що можемо ту любов втратити.
Аксель і Беатрис на початку подорожі зустрінуть таємничого човняра. Він переправляє людей на острів, де можна на старість жити спокійно і померти щасливими. По одному пасажиру за раз, навіть тоді, коли до нього приходить подружжя чи родина. Дорогою човняру розповідають самі світлі свої спогади. Якщо у двох ті спогади збіглися, вони житимуть на острові разом. Якщо не збіглися – помруть на самоті. Після цієї зустрічі старі кинулися шукати спільний спогад. Знайшли: якийсь незнайомець зробив комплімент жінці. А далі таке: Беатрис пам’ятає, що була стурбована, аби Аксель через ревнощі не накоїв лиха; а Аксель пам’ятає, як пишався своєю жінкою. Так, повторюся: вони знайшли спільний спогад, розбіжності почали проявлятися, коли вони один одному цю історію намагалися розказати. Розповідачам історій письменник Ішіґуро теж, схоже, віри особливо не йме.
Є таке прислів’я, ірландське, кажуть: вільний пам’ятати гріх, але мусиш забути ім’я грішника. Здається мені, Ішіґуро те прислів’я добре відоме, воно – його авторська стратегія де факто. Наразі «Велетень» є останнім романом Ішіґуро. У кожному з його попередніх творів герої мали справу з помилками, яких припустилися в минулому. Вони глибоко їх аналізували і знову-знову переживали, намагалися їх виправити або визнавали марність таких спроб. У «Велетні» люди Ішіґуро нарешті навчилися забувати ті помилки. Але це якраз забути-ім’я-грішника, позаяк сам скоєний гріх забути не вольно. Концепція позірно суперечить християнському світосприйняттю, яке ґрунтується на розгрішенні і прощенні. Втім, у «Велетні» Ішіґуро пише все таки міф, а не історію, використовуючи для того прості і очевидні «пастки» фентезі. А в міфі місце прощенню немає, хіба забуттю… Тільки імла ж от-от спаде, друже і брате, бачите?
