ДИСТОПІЯ
(фраґмент 2)
Він знову випав з дійсності, опинившись у кавʼярні, яку розбомбили ще в перший рік війни (а разом із нею міф, на якому трималося місто) і куди він зможе зайти не раніше, ніж війна завершиться і будинок відновлять. З великою ймовірністю він не доживе до того часу. Встиг забути, як воно: відчинити двері, зайти, ледь пригнувшись, немов у вітанні, зробити замовлення, а потім пити, читаючи газету, наче нічого не трапилося. Почув характерний шелест, гейби хтось за сусіднім столиком перегорнув сторінку: незадовго перед війною в кавʼярні зʼявилися електронні рідери, однак паперова преса все ще лежала на столику біля входу, щоранку свіжа – для таких, як він. Від запаху кави, мовби та справді була перед ним, засмоктало всередині.
Й ось він сидів за столиком з мелодійним радіоголосом і намагався уявити жінку, якій голос належав, її погляд вислизав від нього, і він довго не міг дібрати барви очей, вловити риси, як їх вловлює на полотні художник. Хотів уявити й, уявивши, збагнути її. Він ніколи не прагнув знати про жінок, з якими зустрічався, все, вдовільняючись тим, скільки вони самі бажали розповісти. Та найважливіше в людині – очі, здатні розповісти більше за слова; те, чого слова не скажуть; деколи слова кажуть одне, а погляд – протилежне. Очі – несхибний детектор брехні. Згадав дует з радіа. Тепер дебати відсунулися далеко, в якусь іншу дійсність, залишивши непевне відчуття, мов кепський сон. Йому закортіло побачити погляди дискутантів, коли вони виголошували тиради та інвективи, розсипаючись поміж тим обіцянками, але телевізор не працював, ні телевізор, ні інтернет, за які продовжували надходити рахунки. Дійсність розпалася на множинність паралельних площин.
Поволі радіоголос набував тілесності. Коли памʼять домалювала портрет, він упізнав жінку, з якою зустрічався перед війною і ще на початку. Вони познайомилися на книжковому форумі, під час поетичного фестивалю, в якому він уперше взяв участь читанням власних віршів. Невеличкі добірки його поезій публікувалися в часописах і мали певний розголос, проте він рідко виступав перед аудиторією. В кінці вечора жінка підійшла сказати, що його вірші сподобалися їй. Цього було недосить, його непокоїло, що тексти пишуться рідко, проте він не міг прискорити цей процес, у цьому сенсі він не мав на нього ніякого впливу, поезія приходила, коли їй заманеться, та якщо порівняти її з жінкою, то це була щоразу та сама постать: в іншій сукні, з інакшою зачіскою, несподіваними прикрасами, деколи ж зовсім без них. Його бентежило те дивне відчуття, двоїстість насолоди і самотності, що супроводжувало народження поетичних рядків і зберігалося ще якийсь час потому, подібно до аромату парфумів, що затримався, перед тим як безслідно розсотатися. Жінка сказала це без кокетства, просто і щиро. То був початок розмови, яку обоє продовжили в кавʼярні.
І того останнього разу, коли мали зустрітися, а він запізнився. Його врятувала циганка, хапаючи його за рукав, змушуючи зупинитися, переконуючи і благаючи, виканючуючи дрібку уваги, кілька хвилин в обмін на майбутнє, яке обіцяла наворожити. «Твоє майбутнє, любчику, не пошкодуєш», – вона зверталася до нього на «ти», дарма що він уперше бачив її. Негоже змушувати чекати людину, з якою домовлено зустріч, однак таке пояснення видалося йому смішним і недолугим, тож лише заперечливо хитав головою, раз у раз пришвидшував крок, а позаяк циганка не відпускала його, врешті вирвався й, аж прочухравши добрячий кавалок, зауважив, що його занесло в геть інший квартал, у протилежний від кавʼярні бік. Отямив його гугіт, що швидко наростав. Бомбувальники стогнали голосами породіль, лаштуючись звільнитися від тягаря в утробах. А вже за мить задвигтіла земля, стрясаючись у вбивчих переймах.
Й ось він отримав майбутнє, вічність, якої не сподівався і не бажав, як негаданий спадок, з яким більше клопоту, ніж набутку, відтепер увесь час був його, лише його, перетворивши його на еґоїста з казки Оскара Вайлда, і він більше не міг розділити з жінкою, з якою спілкувалися про поезію, жодної хвилини. Йому не писалося, поезія втратила сенс, мистецтво зробилося марним, жодне речення не могло нікого порятувати, ніщо промовлене не здатне було ні що-небудь змінити, ні бодай втішити, слова перестали виконувати властиві їм функції, спорожнівши, як шкаралуща без горіха. Час пробігав непевними тінями, і так само злодійкувато прошмигали спогади. Циганки не було, він більше ніколи не зустрів її, яка щезла так само, як і зʼявилася, залишивши його наодинці з дилемою. Не знав, чого прагнув більше – опинитися під завалами разом із жінкою, і тоді б їх ніщо вже не розлучило (їхні трупи скинули б у спільну яму, як скидали останки невпізнаних жертв), чи залишитися безроздільним володарем часу в саду, де, пріч нього, нікого немає. Вагався, який вибір кращий, тоді як насправді йому не залишено вибору. Те, що сталося, було позаду, тоді як попереду – порожнеча.
Хоча бомбували не довше пʼятнадцяти хвилин (ворожа авіація квапилася скинути подарунки і дати драла, в цьому було щось примітивне, боягузливе й одночасно знущально-зухвале), а йому було так, наче спливла вічність. Дер пальцями потрух цегли й піску, розгрібав уламки, на які перетворився будинок, доки його насилу відтягли. Якийсь час грів себе думкою, що жінка, яку втратив, не прийшла. Сподівався зустріти її, стлумлюючи голос сумніву, здорового глузду, беручкого розрихлювати, та нездатного воскресити; не знав ні де вона мешкає, ні прізвища, тільки імʼя. Сновигав вулицями, з марною надією вкипаючи в зустрічні обличчя. Надія жевріла, підживлювана самооманою, доки, поволі тьмяніючи, одного дня, непомітно для нього самого, згасла. Жінка, з якою спілкувалися про поезію, перетворилася на примару, проекцію памʼяті і провини, інколи вона навідувала його, лягала до нього в ліжко, холодна і недосяжна. Такими холодними й мертвими були рядки, що їх присилував себе зверсифікувати невдовзі потому, як те сталося, після чого назавжди облишив писати вірші.
11.11.2018