Книгар

То була найкоротша на світі вуличка. Відрубана від головної, вона ніяк не називалася. Обидва будинки, що утворювали її з одного боку, й обидва навпроти належали до сусідніх. То була навіть не вуличка, а перешийок, сполучна поперечка.

Сягнуло пʼятнадцять по десятій, книгарня якраз відчинилася. Ми заскочили горбаня тієї миті, як він лаштувався накинути халат і горб з усією виразністю напнув сорочку – здавалося, вона от-от розірветься.

«Жвавіше, відьмаку! Шкільна перерва не вічна», – одначе горбань і в вус не дув, наче заповзявся вимотати наш терпець. Світ по той бік вітрини притягував і відлякував. Ми мали горбаня за ворожбита і трохи побоювалися; водночас, його інакшість розбуркувала нас.

Ми не мали якогось певного наміру – в кожному разі, трощити вітрину не входило в наші плани, ми просто розвіювали нудьгу. Горбань жодному з нас нічого не заподіяв. Хай там як, щось нуртувало в нас, не даючи спокою.

Відбившись, камінці падали на землю, доки один зробив свою справу. Друзка розбитого скла ценькнула об тротуарну плитку, розлетівшись на дрібніші. Чари спали, вітрина миттєво зістарілася, вкрившись павутиною зморщок-тріщин. Метаморфоза ошелешила нас. Стало тихо-тихо.

Коли ми поткнулися туди наступного разу, жодного сліду нашого переступу не залишилося – на місці розбитого сяяло нове скло. Його було вправлено так, що ми бачили в ньому себе, вуличний ліхтар і силует будинку позаду; щойно припавши до шиби, можна було роздивитися, що діялося всередині.

Ми розходилися дужче і дужче, аж одного разу воно сталося. Хлопці казали, що я влучив горбаневі в груди, проте – Бог свідок – я не цілився. Інцидент пригнітив нас. Ми воліли не згадувати про нього, доки хтось приніс звістку, що бачив горбаня живого й здорового. Ми пішли покрадьки перевірити – так воно й було.

Потроху ми взялися за старе, щоправда, наша тактика зазнала змін. Ми заходили нібито пороздивлятися книжки. Нас наче хтось підмінив – ми були втіленням чемності, не забуваючи привітатись та попрощатися; робили це з якомога прикрішою ґречністю. Брали книжки з полиць і благоговійно гортали – утім, лише для того, щоб непомітно поставити на інше місце, спричинивши в їхньому розташуванні якогомога більший розгардіяш. Деколи ж, набравшись відчайдуства, ми ховали книжку за пазуху, намагаючись чимшвидше вшитися. Книжки нас нітрохи не цікавили. Нам було байдуже, що красти.

Здобичі ми не заганяли і не читали, а викидали у перший-ліпший смітник. Якщо ми й побоювалися, то не так, як я вже сказав, бути зловленим на гарячому, як чарів, якими міг поквитатися з нами горбань. Жодний із нас не зрадів би, якби посеред уроку на очах в цілого класу перетворився на бридку жабу.

А горбань знай пускав нас, наче нічого не ставалося, тоді як ми жодного разу не купили в нього бодай найдешевшу брошурку. Нам відкривалися незрівнянно привабливіші можливості для інвестування, ніж тринькати монетний дрібʼязок на папір – з нас більше ніж досить було шкільних підручників. За всі рази ми нацупили, либонь, не так уже й багато. Не думаю, що горбань мав з того великі збитки. Хтось сказав, начебто він тихцем списує пропалі книжки.

Відтак мені вдруге не пощастило. Ховаючи книжку, я не відразу помітив горбаня, який стояв і дивився на мене. Він був утіленням незворушності, майже блаженства, подібно до святих на полотнах славетних художників. І лише в кутиках очей зачаїлося щось на кшталт легкого подиву. Я щодуху рвонув геть – на щось оригінальніше не було часу.

Хоч мав довгі бігунські ноги, він не кинувся навздогін. І нічого не крикнув, жоднісінького слова. І не перетворив мене на слизьку ропуху і на жодну іншу потвору, чого я, безумовно, заслуговував. Здавалося б, досить розчепірити долоню і проказати закляття, і мені гаплик. Чому він не зробив цього, залишилося для мене загадкою.

Хлопці чатували за рогом, схвильовані і зцікавлені. Майже всі вони вчилися в моїй школі, кілька – в сусідній. В їхніх очах я був героєм, який поцупив книжку під носом у відьмака – чорнокнижника і чаклуна. Майстер-клас зухвальства. Вони теж так хотіли би.

Вони не сумнівалися, що я зробив це в бажанні козирнути. Я не спростовував – не так з марнославства, як тому, що мене переціпило. В міру того, як я відхекувався і до мене доходив, як промінь сонця крізь хмари, сенс скоєного, мене оповивало дивовижне спустошення, від якого посвистувало у вухах.

Книжки я не викинув на смітник. І нікому не віддав. Вона дісталась мені надто дорогою ціною. Якщо чесно, я зауважив, що вона в мене, щойно вдома, коли витрушував ранець. Я знічевʼя погортав її і запроторив у найдальший куток.

Більше я не брав участі в подібних забавах. Цей період у нашому становленні хутко опинився позаду. Зненацька ми зауважили, що навколо повно симпатичних дівчат. Це відкриття ошелешило нас. Про букіністичні походеньки ніхто більше не згадував, вони тихо і непомітно відійшли в минуле.

Небавом я закінчував школу і взявся дати лад речам, ще не здогадуючись, що залишаю рідне місто назавжди. Книжка лежала там, куди я її запроторив. Я довго вагався перед тим як віднести її туди, куди вона належала. Я мусив зробити це.

Горбань мовби чекав на мене. Він прийняв книжку з виразом, наче то не я поцупив її, а він дав мені почитати. Коли я вже йшов, він несподівано запитав, ким я мрію стати. Я знизав плечима. Я ніколи не думав про це.

Я згадую той час, ті походеньки щоразу, коли повз вітрину книгарні прокочується, мов хвиля, галаслива ватага школярів. Я дивлюся на них крізь скло, а мені так, наче бачу себе і тодішніх приятелів.