У Нью-Йорку погода зрадлива навіть у жовтні. Після затяжних дощів з арктичних просторів Канади приходить зима. Деколи з відлигами, деколи з мокрим снігом, а деколи з снігопадами. У теплі осінні дні роверисти насолоджуються останнім теплом, закручуючи потоки вітрів на свої педалі. Того року було тепло – і я часто мчав на ровері вздовж океану. «Сьогоднійшній день був для ровера, бо тепло, – писав я тоді у фейсбуці. – Доїхав до улюбленої лавки: сидів і дивився на океан. На палях зруйнованого пірсу – застиглі чайки і мартини. В океані плавала пара лебедів. Звідки вони тут? Ніколи не бачив лебедів у Атлантиці. З-під моста Верразано випливав круїзний лайнер. Ну, просто гігантський лебідь! І раптом над кущиком, який сиротливо росте на кучугурі пляжного піску, петляє, наче п'яний, білий метелик. Один. Останній, мабуть. А цей звідки? Ожив у пелені цього жовтневого тепла? Починається приплив. Зі західного боку на острів насуваються дощові хмари. Вони вивалюються з небесної кошари. Спочатку білі, потім сині й чорні. Вчора я отримав лист, написаний у потягу до Берліна. Хтось їхав до Берліна й писав мені лист. Розпочинався вечірній приплив. Я втратив з поля зору метелика, і лайнер зблід в океанічній імлі».
Пасажирка берлінського потягу писала у тому листі про все... Лист був довгий, на дві сторінки. Зовсім не типовий для теперішніх куцих есемесок чи фейсбучних коментарів. Я читав і перечитував. Багато чого мені у тому листі не подобалося. Ну, не те, що не подобалося – очікував інших слів, аніж ті, які густо рясніли у вордівському файлі. Одного разу я отримав посилання від пасажирки потягів на пісню Леонарда Коена “First we take Manhattan, then we take Berlin”. Усе сходилося: я перебував у Нью-Йорку, авторка листа – у Берліні. Саме перед тим прочитав у «Нью-Йоркері» розмову з Коеном – як потім виявилося, останню. Пасажирка потягів сказала колись, що їй подобається Коен. Ось чому в «Паперовому мості» Леонард Коен – водяний знак зі своєю тихою музикою і меланхолійними словами. Чорно-білий кліп на цю пісню з океаном, з Коеном у чорному пальті, дівчиною з чемоданом, до ручки якого прив’язано ключ, потяг, залізнична станція, сліди на піску, – спочатку ми захопимо Мангеттна, а потім – Берлін. Лист я зберіг, але більше його не перечитував. У жовтневому Берліні, задовго до листа пасажирки потягів, я мешкав у районі Шарлоттенбурґ. Відбувався літературний фестиваль. Моє знання про Берлін було настільки обмеженим, що, обійшовши кілька вулиць навколо готелю, вирішив у першій-ліпшій крамниці придбати мапу міста. Тоді так само був жовтень. Зі східного Берліна я мав летіти ще до Бухареста, тому мене цікавили на мапі два берлінські летовища – Теґель і Шенефельд. Якщо ж дотримуватися тексту пісні Коена, то Мангеттен і Берлін потрібно було брати з пасажиркою потягів. І хоча пісня Коена насправді має й політичний підтекст, я прочитав би її водяні знаки у ліричному ключі.
До Львова того року я летів через Стамбул. Такий рейс найбільше пасував, бо на зворотньому шляху потрібно було роздивитися місто для майбутньої книги, яку пишу. Мене зустріли і довезли до готелю. Я встиг лише розпакуватися, коли до нас приєдналася пасажирка потягів. Через кілька днів я зрозумію, що саме вона стане першим рядком «Паперового мосту» та іншими віршами. Ми жартували. Я роздавав нью-йоркські сувеніри: пляшку бурбону, шоколад, якісь дрібнички, куплені на JFK. Можливо, що навіть розпили пляшку вина, завбачливо прихоплену в стамбульському Duty Free. Потім пішли на вечерю. Перейшлися містом. Зранку я залишав Львів на два дні, щоби відвідати Київ: записати телепередачу та презентувати «Єрусалимські вірші».
Ранішній потяг до Києва мчав через Волинь. Траплялися тумани. Взагалі українські пейзажі, залізничні будки, переїзди – усе, що потрапляє в око, неймовірно близьке. Вдивлявся, вдивлявся у ці поля, села, селища, пастухів з коровами і козами.
Не знаю, звідки у мене бажання зупинятися в чужих містах саме в готелях. Не у друзів чи знайомих, а саме у готелях. Може, оборона власного простору? Альтернатива дому? У будь-якому випадку, у Львові майже завжди мешкаю у «Райкарці»: чи на Друкарській, чи то на Городоцькій. На Друкарській подобається більше. Особливо, коли вікна виходять на протилежні будинки. Усе так близько і поруч. Удолині галасливі відвідувачі каварень, на рівні твого поверху та очей – звичайне львівське життя. Ось увімкнений торшер, ось відра з водою, вивішена білизна. Улюблене місце Львова? У мене його нема. Мабуть, увесь центр, усе середньовіччя з будинками і мурами, церквами та вулицями. Зі Львовом я ніколи нічого не пов’язував. Майже не згадував у віршах. Ну, є Львів – й чудесно! Я приїжджав, бував, вештався його вулицями, ходив поміж його дощами і залишав його. У вересні 2016-го Львів перевтілився й усміхнувся мені. І цього разу мене знову поселили у «Райкарці». Гей-гей, знову в «Райкарці». Наступного дня я повернувся з Києва вночі. Години дві бродив центром – Ринок, бічні вулички. Біля каварень та ресторанів сиділи за столиками групки, але пасажирки потягів не було ніде, наче провалилася крізь площу Ринок. Може, навіть доведеться пірнати за нею у фонтан, у той, що біля Міської ради?
Коли пасажирка потягів про щось розповідала, то кожного разу вилущувала своє «р». Вона була лускунчиком цього звуку. Звук то піддавався, то пручався. Його шкаралущу їй не завжди щастило розкусити. Гаркаві мені ніколи не подобалися. Тепер я слухав слова із надщербленим «р» з великим задоволенням. Тиждень у Львові був схожий на кораблетрощу, хоча звідки у Львові ріки і кораблі?
Пасажирка потягів читала мої погляди. Можливо, це їй лестило. Можливо, вона подумала, що полетить цей чувак за кілька днів до Нью-Йорка – і все втихомириться. Можливо, що я подумав так само. Я не знав її, ні її уподобань, ні її минулого, ні її теперішнього, хоча ні – брехня! її теперішнє було моїм.
Одного разу я спіймав пасажирку потягів біля Вінниці. В Україні була друга година ночі. Потяг, яким вона виїхала зі Львова, потрапив у сніговію. «На вікнах – сніг», – писала пасажирка нічного рейсу, коли я попросив сфотографувати станцію. «Станції майже не видно», – відповідала. «І не можу виконати твого прохання». Але все одно сфоткала і надіслала волохату темінь, заправлену жовтим світлом ліхтаря. Пасажирка їхала плацкартом. Видно, того дня квитки на потяги у напрямку Києва розкупили. «Пам’ятаєш, як виглядають наші плацкарти?» – питалася насмішкувато. «Пам’ятаю». Пасажирка потягів описала найближчих у вагоні сусідів, запахи, звуки, гримання дверей, перемовини на станціях диспечерів і сніг. «До Києва ще кілька годин. Якщо попереду сніговії нема, то прибудемо вчасно». Останнє, що написала з кількома помилками у словах: «Мій телефон сідає». Видно, у вагоні згасили світло, й останнє речення набирала у темноті.
Потяги, двірці, колійовці, провідниці, касири любили пасажирку потягів. Її знали у багатьох містах і багатьох станціях. Інколи вона забувала квитки – як у Новоград-Волинському, коли до інтерсіті викликали наряд поліції, щоби зняти з потяга безбілетницю. Склали протокол, оштрафували і відпустили світ за очі шукати на задницю нових пригод. Пасажирка потягів змінила інтесіті на задрипаний міжміський потяг і таки доїхала туди, куди прямувала.
Водяні знаки потягів, станцій і залізниць проступають у «Паперовому мості».
Навіть якби пасажирка потягів була й двісті тисяч разів у Парижі, то я все одно хотів би затягнути її туди. З чим порівняти Париж? З порохом доріжок біля Ейфелевої вежі? Еміґрантськими околицями? Дощами у травні? Письменницьким паломництвом до Монмантру? Ґертрудою Стайн, Паблом Нерудою чи Ґабріелем Ґарсією Маркесом? Останні троє присутні у вірші «У Парижі». Міста «Паперового мосту» наповнені бузковим паризьким повітрям травня або ж дивовижними співом птаства в лісах Південної Америки. Серце Чорткова омите артерією Серету, а щока Каліфорнії – хвилями Тихого океану. У будь-якому випадку, у віршах пасажирка потягів підкорялася моїй волі й перебувала там, де я хотів. Її потяги мчали у різні кінці без неї.
Та й історія з фермою у Південній Америці, яку можна придбати у Мексиці, Колумбії чи Нікараґуа, з солодкими плодами манґо і пекучим сонцем над головою, була придумана тоді, коли пасажирка потягів тряслась у нічному київському, де зі всіх віконних шпар задувало крижаним вітром. Просто, щоби її зігріло.
Перший вірш «На Вірменській» написано в готелі «Райкарц». Наступні двадцять, з циклу «21 вірш про кохання і жодної пісні відчаю» – диктували зойки мартинів, гучні припливи хвиль та стукіт сабвейних вагонів вже у Нью-Йорку. Протягом місяця пасажирка потягів побувала у Львові та Нью-Йорку, літала до Берліна і Парижа, жила на фермі в Південній Америці, їхала 66-ю дорогою через цілу Америку до Каліфорнії, слухала джаз, клейзмерів та Леонарда Коена, снідала пелюсткою маґнолії, втікала зі Львова до Чорткова й поверталася на Вірменську. І все-таки поверталася на Вірменську.
І якби ми були в Парижі, то я б придумав, що саме Пабло Неруда помітив би нас у каварні. А може, Ґабріель Ґарсія Маркес? Вони завжди у Парижі, ми завжди у Парижі, Париж завжди…
Життя – це самотність удвох: Нью-Йорк, Берлін, Париж, Львів, Чортків…
Вірші, як і банкноти, перемежовано водяними знаками. І якщо у банкноті, піднісши до світла, ці знаки видимі, то у поезії все навпаки: водяні знаки – у прихованих смислах та вузлах натяків, між словами й усередині слів. І тільки зірке око це бачить, а чутливе вухо – чує. Інколи потрібно довго дивитися у небо або у простір, інколи потрібно прикладати вухо до землі, щоби почути шум підземних річок. Інколи потрібен час, щоби зрозуміти побачене, почуте й пережите.
І коли у віршах проступають водяні знаки, вони заповнюють порожнечі поміж словами і рядками. І тоді все стає зрозумілим. Звичайно, для тих, хто бачить, і тих, хто чує...
Бо як же ми візьмемо Мангеттен, а потім – Берлін?
26.05.2018