Поміж річкою і океаном

Коли моє око втомлюється від океанічного безмежжя – я волію дивитися на річки.

Океан продавлює простір, а течія річки тягне на собі той простір в певному напрямку.

Вода заворожує, втихомирює і впорядковує твої думки. А їх чимало і протягом дня назбирується, а що вже казати – протягом життя. Рухливе тіло річки навесні – громадить гуркотіння скреслих льодів, влітку – плюскотить плавником риби, восени – вертлявою лисицею хоче утекти від зими, а взимку – а що взимку? Взимку, вкрившись жупанами снігів, готується до весни. Океанові ж призначено мотлошити береги, тримати на цупкій тканині хвиль зимових мартинів, завивати голосами голодних койотів. Одне слово, врівноважувати собою лінію горизонту поміж небом і водою. Отож мені подумалося, що наше життя, власне, й поділене поміж річкою та океаном. Зрештою, воно завжди поділене.

Не пригадую, коли вперше побачив річку. Якщо ми щось бачимо чи зустрічаємо вперше, то віримо, що таке не затирається. Ні, затирається. Першою річкою була Джуринка, і я її міг побачити, мабуть, в шестирічному віці. Плинне диво, не ширше за два метри, рухалося спокійною течією, з якою рухався й увесь мій тодішній всесвіт. Найближчим був потічок. Він, порослий верболозами й кущами шипшини, пропливав під мостом. До нього було близько. Потічок перескакував по висльовганих камінцях. Він був приручений, як собача. Я не боявся ні його води, ні його високих охоронців-кущів. Інша справа – річка. До неї їхалося на багажнику ровера, власником якого був на два-три роки старший сусід. Їхати до річки завжди було таємницею, яку ми приховували від дорослих. Чому? Бо вони були переконані, що навіть наобіцявши, ми все одно поліземо в річку. Влітку річка магнітом притягувала нас. У липні пражило, і річкова прохолода заманювала. На тій першій своїй річці, на березі дитинства, я не навчився плавати, зате навчився роздивлятися за її плином. Інколи після дощу вода в ній видавалася глиняною. Інколи – прозорою, як шиба. Я вже тоді розумів, що Джуринка вдягається в різні шати. Я підозрював, що вона приховує свою справжню силу, своїх карасів та ковбликів і обіймає наші худенькі дитячі тіла. Поруч паслися корови, пахкотіли трактори, витискували з себе останні сили дихавишні газони, а річка, лежачи в своїм руслі-жолобі, вигрівалася під липневим сонцем. Грілися й ми, обсипані сиротами по всьому тілу, коли вилазили на берег і вітерець пощипував нашу шкіру.

Мине чимало років, і я побачу вихудлу річку з вікна авто. Я попрошу водія зупинитися. Мені закортить зійти схилом і привітатися з річкою дитинства. Так само пражитиме сонце. Так само схил, порослий зелами, пахтітиме настояним повітрям. Вдалині пастиметься одна корова і біля на неї на стільчику сидітиме старий чоловік, одягнений не по-літньому. Пастуха, звісно, річка не обходила. Чей же бачить її щодень. Корова теж байдужо тримала в своїх банькатих очах плин Джуринки. Я зійшов вдолину. Зірвав стебло полину і розтер його в долонях, втягнувши терпкий запах. Тепер річка пахла полином. За кілька кроків я побачив її темну воду і вихудле тіло. Воно нагадувало тіло річкового в’юна. Ніхто не купався. Не пахтіли тракторці, не чмихали вантажівки. Навколо, незважаючи на порослі зелені береги, пташине шубуршиння і пастуха з коровою за моєю спиною – було порожньо. Я зрозумів, що все тут змінилося і річка чомусь не хоче зі мною про це говорити.

Тепер у мене є інша річка. До неї потрібно їхати дві години – і зрозуміло, що не ровером. Ця річка широка. Нею навіть пливуть океанічні танкери, що перевоять кудись ропу. Трапляються катери, від яких, як і від танкерів, розходяться великі хвилі. На протилежному березі – залізниця. Раз на пів години прошмигують пасажирські потяги, подаючи характерні сигнали. Течія річки нестримна. Підтала крига з настанням весни почасти доноситься навіть до нью-йоркських бухт. Я беру з собою вудку, розкладне крісло, термос, наповнений міцним чорним чаєм, і дивлюся на течію.

Над річкою кружляють яструби.

І не те, що приходять якісь великі думки, і не те, що річка готова з тобою поділитися рибою і прохолодою – та все ж вона пропливає поміж твоїх слів. І ти не певен, чи їй потрібні твої слова і чи взагалі вона їх розуміє. У неї свої клопоти, у тебе – свої. Найбільше дивує цей плин, цей рух у визначеному напрямку. Найкраще, що ти можеш у неї випросити, – це відчуття самотності. А ще потребу споглядання, під час якого зауважуєш непомітні прояви життя: у сплескові риби, в пощикуванні молодого койота, в розчепірених яструбиних крилах, що проносяться тінню вздовж течії.

До океану можна доїхати ровером.

Ніколи не знатимеш, якого кольору нині його вода. Бачиш, як бовтаються білі яхти та катерки. Але це безмежжя таке дивовижне, таке не схоже на ріку, що спершу, тобто при першій зустрічі з океаном, ти не розумієш: навіщо стільки води підплило під синє-синє небо? Навіщо те небо підтоплювати і навіщо хилитається така тонка лінія горизонту? І чому вона синя, зелена і сіра одночасно? Присутність океану відчувається завжди, наче прихований предмет в домі. Присутність океану – це край землі. Як тільки починається дощ – ти бачиш, як срібні голки проколюють шовки океану. Коли злива з блискавками – ти бачиш, як вони жовтими стрілами занурюються в темну парчу води. Інколи накочується такий густий молочний туман, що затуляє нам очі й залишається крапельками вологости на вустах. А коли сніг, то океан стає білим – і тоді він перетворюється на великого мартина. Прислухайтеся, як шурхотить від поривів зимного вітру його пір’я. Океан вміє перемінюватися, прикидатися, змінювати кольори, одне, чого він не вміє – позбутися своєї величі.

Споглядати за океаном неймовірна втіха для ока.

Я не можу пояснити ні собі, ні вам, яка сила припинає мене вдивлятися в океан. Що тримає мене годинами не відривати свого погляду від білоголових хвиль. Що примушує вдихати напоєне настурціями океанічне повітря. Зрештою, життя при океані – це життя в очікуванні змін. Найчастіше це зміни погоди і пір року. Інколи це зміни мови.

І якщо в річці, яку ти вперше побачив ув дитинстві, ти можеш впевнено почувати себе рибою, то при океані? Коли до мене не приходять слова, хоча їх можна прикликати з кружляння бджоли чи прочитаного рядка, я волію побути біля води поміж річкою і океаном. Услід за водою нестримним потоком спливає час і марніють слова. Вода омиває й очищає, вона ж одна зі стихій нашого всесвіту. Тому коли в тебе була річка, а тепер океан, ти впевнено можеш одягнути плавники, щоби відчути опір води. Густий, як мед, і в’язкий, як клей. Інше – на вибір: те, що поміж річкою і океаном.