Відомо, що у кожного із нас є улюблені місця. Вони живуть у нашій пам’яті й підсвідомості та почасти зринають: то примітною деталлю, то запахом, то кольором. У місті, в якому живеш довго, улюблені місця стають твоєю другою батьківщиною. Якщо ж говорити про Нью-Йорк, то мої улюблені місця – в першу чергу ті, що прив’язані до літератури: або імена, укладені в певну періодичну таблицю, або самі тексти про ту чи іншу дільницю, вулицю, будинок. Я більш ніж переконаний, що в літературі місто набуває особливих словесних рис – і тих, які йому притаманні, й тих, що придумані. І перше, і друге так чи інак запам’ятовується. Я міг би розповісти про Коні-Айленд чи бруклинську 42-гу вулицю і наповнити їх своїм досвідом та спостереженнями – або ж віршами Ловреанса Ферлінґетті, якщо йдеться про Коні-Айленд, чи своїм оповіданням, якщо візьмемо бруклинську топоніміку. Літературна топоніміка Нью-Йорка різноманітна і сповнена несподіванок. От у Браянт-парку, що за фасадом Нью-Йоркської публічної бібліотеки, на центральній доріжці ти помічаєш невеликий пам’ятник на мармуровому постаменті. Так, це – Ґертруда Стайн.
Зовсім нещодавно мені довелося побувати в бібліотеці, то як же не відвідати стару знайому Ґертруду? З роками навіть улюблені місця відвідуєш нечасто, тобто без особливої потреби не вибираєшся туди. Червень розпочався спекотний. І після зимного травня, коли я увійшов до Браянт-парку, то здалося, що половина Нью-Йорка вирішила прийти саме сюди. Усі стільці, лавки були зайняті. Навіть на хідниках важко було розминутися людським потокам, що безупинно сновигали тюди-сюди.
Я підійшов до пам’ятника, поруч з ним на стільчику сиділа дівчина, тримаючи на колінах книжку. Я наблизився – і торкнувся мармуру і бронзової статуї, щоби в такий спосіб привітатися з Ґертрудою як із давньою знайомою. Дівчина кинула погляд на мене, наче я спокусився увійти на її приватну територію. Від пам’ятника падала тінь – і, звісно, це було одне з найкращих місць цього спекотного дня. Дівчині явно не подобалася моя присутність, і вона не бажала ділитися зі мною рятівною тінню. Я подивився на Ґертруду і побачив заломлені кутики її вуст – відчитувалося співчуття з іронією.
Нарешті за одним з металевих столиків звільнилося місце. Тінь Ґертруди туди не сягала, однак ради не було, і я присів.
Згадалося, що Стайн пережила дві війни, Першу і Другу. Що вона писала про війни – на відміну від втраченого покоління. Зрештою, більше про побут та переживання у провінції, аніж батальні сцени чи про відчуття вояків на фронті. Природно, вона не була в американському війську як Гемінґвей чи Дос Пасос. А роки Другої світової війни переживала у Франції зі своєю партнеркою Еліс Токлас. Так, Франція. Так, вільна зона – але війна могла підкрастися до двох жінок-єврейок навіть у більш-менш безпечній французькій провінції.
До пам’ятника Ґертруді підлетів голуб. Спочатку він сів їй на голову, але швидко передумав і відлетів геть. «Мабуть, – подумалося, – це Ґертрудин дух явився мені».
І я продовжував згадувати про Стайн усе, що знав. Власне роздуми про війну, звісно, з’явилися у мене невипадково, бо війна в Україні постійно резонує чи тут в Брайант-парку, чи у якомусь селі на Буковині. Вона – всеприсутня. З приводу Ґертруди, радше втраченого покоління, мені подумалося про нашу літературу, котра протягом уже останніх чотирьох років фіксує нову реальність. Мабуть, сотні поетичних книжок й не менша кількість прозових, включаючи документалістику та щоденникові записи, видані українськими та зарубіжними видавництвами. Будь-яка історична прірва потребує слова. У наших широтах часто говориться про очікування на великий роман про війну. Я подумав, що досвід учасників Першої та Другої світових воєн в максимумі подібний до будь-якої війни, а в мінімумі – відмінний. Якщо перший етап російсько-української війни позначений автомобільними колонами та їх розгромом, то наступний перенісся у дроново-повітряну сферу. Це війна, збоку вже немає кордонів і меж. Як писати про війну, щоби це не було банально, щоби зберегти художню складову, щоби зуміти виповісти увесь спектр, наскільки це можливо, відчуттів та емоцій. У різноманітних роликах наші вояки показують свої будні, танцюють гопака, знимкують бойові сутички. Та хіба цього достатньо, щоби написати роман, в якому і запах теплої крові, і сморід залитих дощами шанців, і сопух землянок, і все на світі, що супроводжує будь-кого на війні. Майбутні справжні літописці цієї війни, мабуть, ще на фронтах. Здавалося б, усе перед очима, усе зрозуміло, усе відомо – а от ні, письмо опирається, наче боїться художньої неправди, невміння пристосуватися до реальних подій. Зі словом справи складні. Кажуть, потрібен час. Можливо, що час потрібен для переосмислення – але вже й так зрозуміло, що у кожного тепер існує індивідуальний вимір війни. Для вояків – свій, для вдів – свій, для сиріт – свій, для волонтерів – свій, для ухилянтів – свій. Війна одна, а виміри, сприйняття та емоційні стани у кожного різні. Чи не потрібно буде літературі усі ці виміри звести воєдино в художньому тексті, щоби ця трагічна симфонія з руладами плачів та громами обстрілів зазвучала? Для цього потрібні особливий погляд і особливе відчуття слова.
Тінь від Ґертруди поволі доповзла до мене. Спочатку вона торнулася мого мешта, потім виповзла на край стола, а далі мене накрила. Звісно, сидячи в галасливому парку, найменше хотілося міркувати про війну, коли над головою мирне небо. В Україні також в багатьох містах навіть після прильотів життя швидко відновлюється, однак різниця суттєва – там постійне тривожне очікування ночі, та й вже неважливо, в якій частині України ти мешкаєш. Чи можна звикнути до війни? Питання дивне, якщо не сказати провокаційне. До війни не звикають – її ненавидять і намагаються притлумити в собі природний страх, вслухаючись в нічне небо та прочитуючи повідомлення у застосунках.
Ґертруда Стайн у моєму сприйнятті, попри автоматизм письма, експериментаторство, лесбійство і богемне життя, чомусь невіддільна від слова «війна». Ні, вона не вела перед у прозових жанрах про війну, не бувала на фронті, не годувала у шанцях вошей, не перебувала пораненою у військових госпіталях – навпаки. Але її стосунок до молодого покоління письменників, обпалених гіркотою воєнного досвіду, зокрема Першої світової війни, дивним чином припасовує і її, повнотілу, схожу на квочку, до них – тих, хто вижив і згодом промовив: «Прощавай, зброє!»
Вона також висловилася про війну та про пережитий досвід у книжці «Wars I have seen». Не зовсім точно буде сказати, що ця книжка про побут у війні – можливо, про побутування, але там чимало вкраплених живих історій, які вона бачила чи чула, як-от зустріч із прибулим з полону, чи розповідь сусідки про племінника, якого вивезли на примусові роботи до Німеччини, чи про французів, що колаборували з нацистами, з історії про власника місцевої аптеки. Цікавою деталлю є згадка про кермування й автомобіль – вона каже, що навчилася кермувати під час першої війни і не кермує під час цієї, другої, позбувшись авта. І робить висновок: «ти починаєш щось в одній війні, а втрачаєш у майбутній». У Римі Стайн почула від незнайомої жінки ще одну історію, котра її розчулила – одного разу до дому тої, що розповідала, під’їхали німецькі військові. Офіцер сказав жінці, що вони забирають її чоловіка, додавши: «Починайте плакати». Це був натяк, що невідомо, що може з її чоловіком трапитися. Але жінка не плакала. Минуло кілька годин, і чоловік повернувся – але ці години стали для неї вічністю. Коли Стайн запитала, чому вона не плакала, жінка відповіла, що перед окупантами не плачуть.
І все ж з Ґертрудою Стайн не все так просто: особливо, коли йдеться про період нацистської окупації Франції. Стайн захоплювалася маршалом Петеном, публікувалася в журналі “La Patria”. Її дружба з Бернаром Фаєм, перекладачем її творів, нацистським колабораціоністом, дещо прояснює, чому вона не залишила Францію, об чім попереджало тоді своїх громадян американське посольство. Вона безпечно перебула війну в містечку Біліньєн. Зрештою, зі свідчень про воєнний період життя Стайн відомо, що навіть її багата мистецька колекція не була конфіскована. Існує чимало джерел про висловлювання Ґетруди Стайн щодо Гітлера, якого вважала німецьким романтиком і висловлювалася за присудження йому Нобелівської премії миру. До певної міри це типова ситуація з мистецькою богемою початку двадцятого століття – до прикладу, Ґабріеле Д’Аануціо чи Езра Павнд, які стали на бік італійського фашизму, чи навпаки лівацько-комуністичних адептів, таких як Луї Араґон.
Зі Стайн усе набагато складніше: єврейське походження не могло не впливати на усвідомлення нею нацистської політики. Не розуміла, не знала, трималася своїх принципів?
Її згадувана книжка про війну – можливо, спроба реабілітувати себе й у певен спосіб вибілити.
Війна, зрештою, опроявляює людські вади. В першу чергу вади.
14.06.2025