Літописні яті мережані.
Чорні, як клобуки.
І городища з вежами
біля руків’їв ріки.
ось сунуть зі сходу тартари
в сідлах стрімких кобилиць:
по наші відвічні чвари
по хутро наших лисиць.
по наших князівен з княжатами
по мед наш і молоко, –
так літописець писатиме,
звіряючи кожен крок
і кожен рядок, і буквиці,
і чергування подій,
поки ятів клобуки ці,
як сироти поміж вдів,
не стануть полків знаменами
не стануть смертю полків
предвісниками і знаменнями
разом з виттям вовків,
так чорно від чорних воронів
так біло від цвіту черемх
і кобилиці ворога
під вагою власних черев
і під вагою вершників
призупинили свій біг:
бо завтра усе тут звершиться,
бо завтра вступатимуть в бій
і літописець зупинить
нестримність записаних слів,
щоб город ще був з живими
без сиріт і чорних вдів,
бо поки тартари чекають
і перед ними ріка,
очі мої читають
яка це година тяжка.
21.06.2025