У Вірменії тривають багатотисячні акції протесту. Спровоковані вони були висуненням колишнього глави держави Сержа Саргсяна на посаду прем'єр-міністра. Утім, навіть після резиґнації Саргсяна акції не припинилися. Нам же цікавим є геополітичне підґрунтя протестів. Тобто чи є це «геть від Москви»?
Протести у Єревані розпочалися 12 квітня. З кожним днем вони ставали чимраз масовішими. Люди висловлювали незадоволення тим, що проурядова Республіканська партія висунула на посаду прем'єр-міністра Сержа Саргсяна, котрий вже до того просидів дві президентські каденції.
Та ні Саргсян, ні його партія, котра сама по собі має більшість у парламенті, не дослухалися до вимог людей на вулицях. 17 квітня Національні збори провели голосування щодо кандидатури голови уряду. 77 з 97 депутатів підтримали кандидатуру Саргсяна.
Щоб краще зрозуміти суть конфлікту, варто кинути бодай побіжний погляд на життєпис цього персонажа вірменської політики.
Саргсян з Карабаху
Серж Саргсян народився в 1954 році в Степанакерті – столиці Нагірно-Карабаської автономної області Азербайджану, саме тої, за яку досі воюють Єреван і Баку, а ця війна досі залишається базовим чинником вірменської політики.
За освітою Саргсян – філолог, абзольвент Єреванського державного університету. Утім, кар’єру він будував, як то кажуть, по комсомольській лінії, дійшовши до посади першого секретаря Степанакертського міськкому ЛКСМ Азербайджану. Потім – звісно, Компартія. Може, і вдалося б дійти до керівних посад, але завадили спровоковані «Перебудовою» національно-політичні пертурбації. Адже вже 1988 року відбулися перші криваві сутички між вірменами й азербайджанцями в Карабасі. А 1990-го розпочалася справжня війна.
Утворилася нібито Нагірно-Карабаська Республіка (НКР). Саргсян став у ній головою комітету сил самооборони НКР, обіймав цю посаду до 1992 року. З 1992-го до 1993 року він був виконувачем обов'язків міністра оборони НКР. Саме під його безпосереднім керівництвом збройні підрозділи НКР досягли під час Карабаської війни низки успіхів (зазначимо: не без допомоги Росії). Так, у квітні 1993 року сили НКР увійшли в місто Кельбаджар, внаслідок чого під контроль НКР перейшов Лачін-Кельбаджарський коридор, який з'єднав невизнану республіку з Вірменією.
Відтак Вірменія фактично анексувала Карабах. Азербайджан, звісно, не змирився з таким станом справ і не полишає спроб повернути втрачені території.
А Серж Саргсян став героєм новітньої війни та увійшов у вищу лігу вірменської політики. З 1993 року він обіймав, за призначенням тодішнього президента Вірменії Левона Тер-Петросяна, посаду міністра оборони. Перед призначенням провів кілька місяців у Москві. З 1995 року – начальник Державного комітету національної безпеки . З листопада 1996 року – міністр внутрішніх справ і національної безпеки Вірменії.
1998 року Саргсяна розглядали як можливого кандидата у президенти. Але тоді він реально оцінив свої шанси й вирішив, що його час ще не настав. Він утримався від висунення своєї кандидатури, підтримавши Роберта Кочаряна, котрий і був зрештою обраний президентом. Останній же призначив Саргсяна спершу керівником своєї адміністрації, а згодом – також і секретарем Ради національної безпеки.
2000 року Саргсяна призначено міністром оборони. І хоча він втратив посаду керівника адміністрації президента, але залишився секретарем Ради нацбезпеки.
На парламентських виборах 2003 року Саргсян очолював виборчий список правлячої Республіканської партії Вірменії. На той момент Саргсян ще не був членом РПВ, він вступив в партію щойно 2006 року. За підсумками виборів РПВ отримала 33 з 131 місця в Національних зборах – більше за будь-яку іншу політичну силу.
Четвертого квітня 2007 року Саргсяна призначено прем'єр-міністром Республіки Вірменія. Він змінив на цій посаді померлого Андраніка Маргаряна. І на вибори у травні цього ж року Саргсян вів свою партію вже як керівник уряду. Республіканці домоглися знаменитих успіхів – провели до Національних зборів 65 депутатів, самостійно забезпечивши парламентську більшість.
А вже у вересні 2007 року тодішній президент Кочарян заявив, що бачить майбутнім президентом країни Саргсяна і підтримає його у лютому 2008 року на президентських виборах. Тобто фактично відбулася операція за російським сценарієм «Приемник».
Вибори Серж Саргсян виграв. Навіть у першому ж турі, набравши 52,82% голосів. Утім, перемога ця виявилася не такою простою. Вона спровокувала масові акції непокори в країні. Але про це – згодом.
Таким чином починається декада президентства Саргсяна, адже 2013 року його було переобрано на посаді . За цей час Єреван ще тісніше зблизився з Москвою. Вірменія зупинила свій рух в напрямку європейської інтеграції та увійшла в усі можливі євразійські альянси, інспіровані Кремлем.
Під час своєї другої каденції Саргсян ініціював 2015 року конституційний референдум. За його результатами країна перетворювалася з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.
Опозиція зразу ж запідозрила щось недобре. Адже конституція Вірменії дозволяє лишень дві президентські каденції поспіль. То чи прагне Серж таким хитрим фінтом вухами забезпечити собі й подальше перебування у найвладнішому кріслі, лише з іншим написом: «прем'єр-міністр»? Саме ця посада після імплементації результатів референдуму давала її носієві найбільшу владу в республіці.
Саргсян тоді зразу ж виступив зі спростуванням-заспокоєнням. Б’ючи себе п’яткою в груди, він стверджував, що аж ніяк не під себе готує новий владний майданчик, що, скінчивши другу президентську каденцію, піде писати мемуари, ну, може, ще подасться в депутати, як його дуже виборці попросять.
Але, як ми вже знаємо, президент збрехав. 9 квітня 2018 року другий термін Саргсяна підійшов до завершення. Його наступником став Армен Саркісян, колишній прем'єр-міністр Вірменії, який був обраний Національними зборами на президентську посаду за місяць до того. Ну, прямо тобі тандем «Путін-Медвєдєв».
А що далі? А далі Республіканська партія висуває Саргсяна кандидатом у прем’єри. Той розводить руками: а що, мовляв, я можу зробити – партія так вирішила.
Лідер протесту Нікол Пашинян
Та, як ми вже знаємо, вірмени вирішили не дарувати владній еліті такого шахрайства. Почалися багатотисячні протести, котрі часто переростали в сутички з поліцією. Українські журналісти за виробленою звичкою назвали події у Єревані «Вірменським Майданом». Хоча головний ініціатор протестного руху – опозиційний депутат Нікол Пашинян – просить не проводити паралелей з Україною. Боїться наврочити, накликати зовнішню агресію? Його справа.
Що нам відомо про Нікола Пашиняна? Достатньо, щоб сформувати для себе його загальну політичну сильветку. Проте замало, щоб упевнено прогнозувати його майбутні політичні дії.
Він народився 1 червня 1975 року у вірменському місті Іджевані. Закінчив місцеву школу, у 16-літньому віці вступив на відділення журналістики філологічного факультету Єреванського державного університету. Проте диплома так і не здобув: через чотири роки його вигнали з вишу за занадто активну політичну діяльність. Тобто ще в ті часи він проявив себе людиною безкомпромісною, зухвалою й агресивною (сподіваємося, в доброму сенсі цього слова).
Ще студентом Нікол Пашинян працює журналістом, причому не просто журналітсом, а одним з топових «акул пера» республіки. 1998 році, коли йому щойно виповнилося лише 23 роки, він заснував і став головним редактором газети «Орагір». Тобто йдеться про явного «вундеркінда».
2007 року, відчувши, що на пострадянському просторі газету неможливо видавати без політичної підтримки, Пашинян робить першу спробу податися в політику. На тогорічних парламентських виборах він був першим номером у списку блоку «Імпічмент», який вимагав відставки президента Роберта Кочаряна і прем'єра Сержа Саргсяна. Але блок пролетів фанерою над Єреваном, здобувши 12-е місце з 1,29% голосів. Нікол, звісно, назвав результати виборів сфальшованими і вимагав призначити нові вибори. Переможицею виборів стала, як ми вже згадували, Республіканська партія, яку того року очолив Саргсян. Відтоді й почалося жорстке протистояння двох фігурантів цієї статті, яке триває досі й невідомо, коли закінчиться.
2008 року Пашинян увійшов до передвиборчого штабу кандидата в президенти Левона Тер-Петросяна – першого президента незалежної Вірменії. Це, нагадаємо, саме та президентська кампанія, яка вивела Сержа Саргсяня (на момент виборів – чинного прем’єра) у крісло глави держави. Він виграв вибори у першому ж турі, набравши 52,86 відсотка голосів. Тер-Петросян зайняв друге місце з 21,50 відсотка.
Прихильники Тер-Петросяна не бажали миритися з поразкою й у день оголошення результатів голосування влаштували масові акції протесту. І одним з лідерів протесту став Пашинян. Від мирних акцій справа перейшла до жорсткого протистояння з поліцією та вояками внутрішніх військ. Протестувальники почали будувати барикади, закидати правоохоронців камінням і пляшками. Силовикам дали дозвіл відкривати вогонь на ураження.
За офіційними даними, під час безладів постраждала 131 людина, з яких восьмеро загинули від вогнепальних поранень. Пашинян був оголошений в розшук і перебував у нелегальному становищі півтора року. У 2009 році він здався владі й був засуджений на сім років за звинуваченням в організації масових заворушень. Пашинян провів за ґратами трохи більше року, звільнившись в травні 2011-го за амністією на честь 20-річчя незалежності Вірменії.
У 2012 році Пашинян став депутатом Національних зборів Вірменії за пропорційною виборчою системою від партійного блоку «Вірменський національний конгрес». Потім посварився зі своїми партійними колегами й перейшов у «Громадянський договір». Там – та сама історія. Нарешті 2016 року потрапив у політичну силу, в якій перебуває й донині, – «Вихід». Це ліберальний політичний партійний альянс, сформований шляхом злиття партій «Громадянський договір», «Світла Вірменія» і «Республіка».
2015 року Пашинян вже в статусі депутата був одним з організаторів вірменського так званого «електромайдану» – масових акцій проти зростання цін на електроенергію, про що наше видання неодноразово писало.
У квітні 2017 року Пашинян пішов на парламентські вибори вже як перший номер «Виходу», провів до Національних зборів, окрім себе, вісьмох колег і, відповідно, очолив фракцію альянсу.
У вересні 2017 року Пашинян балотувався на посаду мера Єревана. Утім, не виграв, посів друге місце, набравши 21% голосів. Тепер же він отримав шанс реваншуватися, причому на значно вищому рівні.
Перша перемога
23 квітня протести переходять в нову якість. До акцій почали долучатися військовослужбовці однієї з частин, дислокованих у вірменській столиці. Експерти вважають, що саме це стало головним спонукальним чинником для Саргсяна, аби подати до демісії. У понеділок близько обіду прем'єр-міністр Вірменії Серж Саргсян виступив з офіційною заявою про свою відставку. Варто процитувати її цілком:
«Дорогі співвітчизники! Звертаюся до всіх громадян Республіки Вірменія, старшого покоління і молоді, жінок і чоловіків. Звертаюся до тих, хто вдень і вночі стоїть на вулицях із закликом “Викинь Сержа”, і тих, хто тяжко добирається до місця праці, щоб виконати свій обов'язок. Звертаюся до тих, хто днями стежить за прямим ефіром, і тих, хто забезпечує громадську безпеку. Звертаюся до хоробрих воїнів і офіцерів на кордоні, звертаюся до своїх товаришів по зброї. Звертаюся до однопартійців, всіх політичних сил і діячів. Звертаюся востаннє як керівник країни.
Нікол Пашинян мав рацію. Я помилився. У ситуації, що виникла, є кілька рішень, але на жодне з них я не піду. Це не для мене. Я залишаю посаду керівника країни, посаду прем'єр-міністра Вірменії. Вуличний рух був проти мого прем'єрства. Я виконую вашу вимогу.
Миру, гармонії і логіки нашій країні. Дякую».
У тексті заяви про відставку є особливо цікавим той момент: Саргсян згадує Пашиняна і визнає рацію за ним – своїм головним опонентом. Небачена досі справа для політика: визнати правоту за своїм опонентом, та ще й у такій принциповій справі, котра стосується тебе особисто.
Але що далі? Події розвиваються досить несподіваним чином. На 1 травня заплановане голосування в парламенті щодо нової кандидатури прем’єра. І тут РПВ робить ще один фінт вухами: відмовляється висувати свого кандидата на посаду прем'єр-міністра. Таким чином, лідер протестного руху Нікол Пашинян залишається поки що єдиним, чию кандидатуру було висунуто для участі в боротьбі за посаду голови уряду Вірменії.
Утім, існують підозри, що Республіканська партія намагається таким чином провалити обрання прем'єра в парламенті. Це, згідно з конституцією республіки, означатиме автоматичний розпуск парламенту. Таким чином, член РПВ Карен Карапетян, котрий нині виконує обов’язки прем’єр-міністра, може до нових виборів спробувати зберегти за собою посаду керівника уряду, щоб через кілька місяців за допомогою адмінресурсу забезпечити свою перемогу на виборах.
Тому акції протесту тривають. Чи наближають вони Вірменію до Європи, чи віддаляють від Москви? – ось питання питань. Більшість експертів схильні вважати, що радше – ні. От, приміром, думка авторитетного в міжнародних справах фахівця, голови «Майдану закордонних справ» Богдана Яременка:
«Українська спільнота цікавиться, чи є в протестах в Вірменії антиросійська риторика. Відповідь однозначна – немає. Вірмени перетворили проблему утримання контролю над Нагірним Карабахом на національну ідею, реалізувати яку без Росії вони не спроможні. І наразі протестувальники в Єревані не здатні скласти 2+2, що ціною військово-політичної орієнтації на Росію є існування того олігархічного злодійкуватого режиму, який їм так не подобається. Справедливості заради потрібно сказати, що сприйняти російську загрозу вірменам важко. На відміну від України, зросійщення не загрожує вірменам втратою національної ідентичності. Цікаво, що російським телеканалам не так і просто знайти російськомовних співбесідників серед протестувальників. Натомість, хоч російський військовий контингент і пов’язаний з періодичним виникненням певних проблем та збуренням громадської думки, але російські військові у Вірменії гарантують, що Азербайджан поводитиметься стримано».
Дозволимо собі де в чому не погодитися з вельмишановним експертом. Безумовно, навіть такий зухвалий політик-опозиціонер, як Пашинян, не піде на політичну сепуку у вигляді антиросійських заяв. Зрештою, він сам зустрівся з російським послом у Вірменії Іваном Волинкіним і запевнив його, що в акціях протесту «немає ні краплини антиросійських настроїв». «Протестний рух не спрямований ні проти Росії, ні проти Сполучених Штатів, ані проти Євроунії, ні проти Ірану, ні проти Грузії. Це суто внутрішньовірменський рух проти корупції, проти неефективного правління. І я дуже втішений, що представники Росії кажуть, що вони не мають наміру втручатися у внутрішні справи Вірменії», – зазначив Пашинян.
Дійсно, Карабахом Москва зв’язала вірмен по руках і ногах, тож ті не скоро з цих пут звільняться. Але можна принаймні поборсатися. А таке борсання можливе лише за влади Пашиняна та таких, як він. Варто придивитися принаймні до ідеології його політичної сили – альянсу «Вихід». А вона базується на лібералізмі та західних цінностях. «Вихідці» навіть дозволяють собі критикувати рішення Вірменії про приєднання до Євразійського економічного союзу, вважаючи його «неправильним і таким, що справило негативний вплив на країну». Зухвалість альянсу дійшла до того, що його фракція в парламенті поставила на голосування питання про вихід з ЄврАзес. Голосування, звісно, було завалене. Зрештою, як і пропозиція «Виходу» відновити перемовини з Європейською Унією про асоціацію і зону вільної торгівлі.
А що може принести Вірменії Саргсян? Варто лише пригадати початки його кар’єри – партійна й комсомольська робота, де функціонерів щільно перевіряло КДБ. Але й потім Саргсян по кілька разів на рік літав на консультації до Москви. Досить логічним є привітання Путіна, щойно Саргсян отримав суперечливим чином посаду прем’єра: «Упевнений, що Ваша діяльність на чолі уряду сприятиме подальшому зміцненню дружніх, союзницьких відносин між нашими країнами, просуванню взаємовигідних інтеграційних процесів на євразійському просторі». Нагадало передчасне привітання Януковича 2004 року.
Тож в будь-якому випадку, якщо тамтешня революція завершиться успішно, то можна сподіватися на позитивні зрушення у Вірменії (бо куди вже гірше). Просто з описаних причин вони не можуть проходити бажаними темпами.
29.04.2018