Леся ЩЕРБАНЮК

9 березня виповнилося 155 років від дня народження драматурга, публіциста, редактора, літературного критика, театрального та громадського діяча, політика (посла до австрійського парламенту), педагога (організатора та першого директора Перемиської української чоловічої гімназії) Григорія Івановича Цеглинського (1853-1912).

 

 

Цей чоловік прожив порівняно недовге життя, проте, отримавши добру освіту та належне виховання в любові до свого народу, ще з молодих років взяв собі за кредо слова "Сила народу основується на освіті, характері й доброму вихованні" ¹. І не втомлюючись та не нарікаючи на обставини, гідно сповняв його до останнього дня життя.

 

Григорій Цеглинський народився в Калуші, у сім’ї простого міського службовця. Був, як тоді казали, «міщанський син». Пізніше в родині народився молодший брат Роман. Батьки прагнули дати синам добру освіту та належне виховання. Хлопчики з малолітства були привчені до ретельної праці.

 

Коли Григорію сповнилося лише десять років, сім’ю спіткало горе – помер батько. Проте його мама пам’ятала настанову чоловіка – вивести дітей «у люди» – і решту життя присвятила синам. З допомогою родини вона достойно це сповнила. Її  сини ще в досить молодому віці вже досягли певних місць у суспільстві. Під час вакацій брати Цеглинські приїздили в Калуш до мами на відпочинок.

 

Коли Анна Цеглинська (1820-1887) відійшла у вічність, про це сповістила львівська газета «Діло»: «Удова калуського міщанина, мати професорів руської гімназії Григорія та Романа Цеглинських; померла у с. Чернів 3 грудня, на 67-му році життя» ².

 

Академічна гімназія

 

 

Завдяки допомозі дядька Григорій отримав початкову освіту у Коломиї, відтак закінчив Академічну гімназію у Львові, після чого студіював українську та класичну філологію на філософському факультеті Віденського університету. По його закінченні (1879) подався до праці в єдину на той час в Галичині  Академічну гімназію у Львові. Мав чудові знання з класичної філології, української, польської, німецької літератури, філософії, викладав грецьку та латинську мови.  Спочатку працював учителем, проте в дуже короткім часі завдяки своїм педагогічним здібностям і, володіючи глибоким викладом предметів, став професором і навіть укладав підручники для гімназії. Його любила гімназійна молодь, поважали колеги, і він швидко отримав визнання й довіру шкільної влади.

 

Оскільки професор Цеглинський був чоловік дуже діяльний, то водночас з педагогікою в короткий час став одним із найбільш авторитетних громадських діячів у львівському середовищі української інтелігенції, працював у всіх культурно-освітнix товариствах. Він вмів дохідливо і чітко донести свої думки, тому з ним рахувалися як на зборах усіх політичних зібрань, так і освітньо-культурних установ.

 

Цеглинський брав дуже активну участь в громадському та політичному житті Львова, так що Франко, хоч і критикував то його погляди, то його партійні «народовські» справи, які він не дуже поділяв, а то й дуже часто критикував так, як то вмів робити Іван Якович, то давав абсолютно різні оцінки його літературній праці, але можна одне сказати: Франко не міг оминути увагою його діяльність і його творчість. А позаяк Цеглинський належав до народовців, то Франко не оминав нагоди, аби не піддати критиці програму народово–консервативної «народовської» партії і звичайно, що й саму особу п. Цеглинського. Ось як він пише про святкування Шевченківських днів у березні 1887 року, організатором яких був пан професор: «Пан Цеглинський немало нас здивував, бо, згадавши в загальних рисах про ідеали Шевченка і зазначивши, що галицькі «народовці» працюють над їхнім здійсненням, він накреслив перед численними зборами картину 26-літньої  громадської діяльності, її досягнень і майбутніх цілей. Отже, це була в повному розумінні програмна промова. Як же схарактеризував пан Цеглинський цю програму? «Ми є народово-консервативна «народовська» партія. Ми вважаємо віру основою нашої національності й основою дальшого національного розвитку. Ми проголошуємо це відверто як перед духівництвом і його владою, яка безпідставно запідозрює нас у релігійній байдужості, так і перед тими радикальними елементами, які, працюючи в галузі народної освіти, хотіли б віру залишити осторонь. Крім того, ми є партією народною, яка, йдучи за проводом Шевченка, за останніх 26 років здійснила в Галичині справжню суспільну революцію, бо усунула перегородку між народом і інтелігенцією» ³.

 

Практично з перших років перебування у Львові він почав активно займатися журналістикою і літературою. На сторінках газети «Діло» та в журналах «Правда» й «Зоря» виступав зі статтями на теми актуальних питань українського шкільництва та суспільно-політичного й культурного життя Галичини. Там друкував і свої оповідання, нариси, переклади, публіцистичні й літературно-критичні статті.

 

Тому зрозуміло, що не оминув його публікації своєю увагою найретельніший оглядач літературного життя того часу Іван Франко. В 1885 році в часописі «Зоря» він подає свою ґрунтовну оглядову статтю «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. », в якій відмітив, що саме в цьому виданні «як белетрист виступає тут уперве Григорій Цеглинський з двома оповіданнями і одним гумористичним монодрамом…» ⁴.

 

На той час театр мав надзвичайно велике виховне значення для свідомості народу, тому значний шмат свого життя і таланту Цеглинський, попри всі інші важливі справи і не полишаючи працю в гімназії, присвятив українському театру  і впродовж 1882-1888 років був референтом театру "Української Бесіди" народовського товариства «Руська бесіда» у місті  Львові. Тому зрозуміло, що на шпальтах часописів він публікував ґрунтовні статті-огляди розвитку театрального мистецтва у Львові та Галичині. Як талановитий літературознавець і дописувач, він писав вартісні статті про театральне життя того часу. І донині не втратив актуальності цікавий аналіз стану галицького театру у статті-огляді "Наш театр", опублікованій 1892 року.

 

А оскільки до всього, чим займався Цеглинський, він підходив серйозно і професійно, то він бачив, що українському театру насамперед не вистачає репертуару, який би був цікавим і вартісним для народу. Тож зрозуміло, що і тут він підійшов прагматично і віддано зайнявся питаннями сценічного репертуару, почав писати п’єси, переважно комедії – на побутові теми та з життя місцевої інтеліґенції. Першим кроком був переклад п’єси Розена «Виграв терно». У 1883 році видав (під псевдонімом Г. Григорієвич) перший оригінальний літературний твір – комедію «На добродійні цілі». На сценах Львова, інших міст Галичини і навіть у Канаді були поставлені такі комедії, як «Тато на заручинах» (1884), «Соколики» (1884,  її навіть сам Іван Франко назвав найкращим твором галицької драматургії),  «Шляхта ходачкова» (1886), «Лихий день» (1886). А загалом спадщина  Цеглинського налічує 9 оригінальних п’єс.

 

 

Як завжди, всі вистави Григорія Цеглинського, надруковані в місцевих часописах і поставлені на сценах Галичини, не пройшли поза увагою Івана Франка. І хоч класик не завжди був справедливий у своїх оцінках, проте навіть він визнавав цінність п’єс Цеглинського. «Життя конституційне, вибори і виборчі агітації серед народу відгукнулись у нас досі також тільки в одній штуці – радше штучечці Цеглинського «Лихий день». Поважних вимогів до сеї штучечки ставити годі, хоч авторові треба признати заслугу, що зробив перший крок на сім полі» ⁵. І в цій же статті далі: «Для літератури, а особливо для театру було б безмірно важним докладно вияснити становище і впливи так ненормально розвитого духовенства на суспільність. Не менше важним було б також заглянути в нутро, в душу тої одинокої і найважнішої верстви нашої інтелігенції, розібрати її психологію, її ідеали й бажання, показати в її нутрі різні відтінки і течії, різні типи і характери. А тим часом – гов-тпррру! Все се для драматичної літератури поки що заборонене поле!». І далі подає ремарку до цієї теми: «Майже одинокою пробою на сім полі були «Аргонавти» Цеглинського. Я не знаю тої штуки, котру наші «народовці» задля попівського крику таки в колисці законали, але все-таки сказати мушу, що вже сама відвага автора написати штуку з життя попівського варта всякої пошани. Але доля «Аргонавтів», певно, довго ще буде пострахом для других списателів драматичних» ⁶. І тут же, на завершення – оцінка творчості Г.Цеглинського: «Як багато гарного, характерного  і навчаючого можна там найти, показує інтересна комедія Цеглинського «Шляхта ходачкова», безперечно, найліпший з його творів, де він змалював нам живо і вірно один осібний світок – людей, що являються в певній мірі мініатюрою, а то й карикатурою дійсної, багатої шляхти і заховали ще донині чимало традицій з часів польської Речі посполитої і чимало симпатій до неї» .

 

 

Отже, навіть Франко не міг оминути того факту, що в тодішньому галицькому театрі найбільший успіх у глядачів мали п’єси саме Григорія Цеглинського. Тематика його п’єс відзначалася актуальністю, сценічністю, гостротою сюжету, відчутним сатиричним звучанням. Це стосується, зокрема, зображення життя дрібної шляхти («Тато на заручинах», «Шляхта ходачкова»), духовенства («Аргонавти»), міської інтелігенції («На добродійні цілі», «Торгівля жемчугами»). Його драми та комедії на той час входили до репертуару галицького українського театру.

 

В детальному огляді «Українська література в Галичині за 1886 рік» від 1 січня 1887 року Франко в розділі про драматургію майже цілковито присвятив творчості Цеглинського і детальній характеристиці його творам: «Є у Львові гімназійний учитель, що має безсумнівний драматичний талант, та який під впливом понять, вироблених, як здається на грецькій і латинській граматиці, лякається всякого реалізму, позитивізму та інших (незрозумілих йому) ізмів, як діти залізного вовка. За останні три роки написав він п’ять комедій, і тому, що застосував у них вищезгадані принципи, то й не дивно, що був визнаний за першорядну силу, відразу посів майже винятково керівне становище в справах театру, а від нового 1887 року в його руках опинилася також і редакція єдиного українського літературно-наукового журналу "Зоря». І тут же: «Пан Григорій Цеглинський є дійсно в теперішній момент головою літературного руху старшого табору галицьких українців народовців; крім комедій, він написав кілька оповідань, уміщених у «Зорі», а з нового року розпочав там же друкувати, крім коротких нарисів, велику, як здається, повість з життя герцеговинського народу. Тим-то й годиться розглянути ближче його твори, передовсім драматичні, які тепер з успіхом виставляються українською театральною трупою панів Біберовича і Греневецького і які становлять, кінець кінцем, перший зародок оригінального галицько-українського репертуару» .

 

Варто зазначити, що твори Цеглинського були добре знані і поза межами Львова. Так, відомий мовознавець, професор Василь Сімович, коли складав список книг, які мав би прочитати кожен освічений українець, не оминув увагою і твори Григорія Цеглинського

 

В статті «Рідне письменство (що кожний українець повинен прочитати з рідного письменства)» Сімович пише: 

«Велике значіння має письменство в житті народу. По нім не тільки міряють у світі висоту культури народу, бо ж література – се образ духовного життя народу, але ж бо й крім того вона дуже часто вказує народові шляхи, куди йому йти, навчає устами письменників, що робити, щоб добитися кращої долі, визволення.

Наше письменство відіграло велику ролю в розвитку національно-політичної думки на Україні… Може, не все і не в усіх творах видко се однаково ясно, може, нераз треба дошукуватися його, але ж ми знаємо, що виховане на ріднім письменстві нове українське покоління створює собі на основі його свій окремий, чисто український національно-політичний світогляд, а далі й виставляє свої національно-політичні домагання.

Ніхто так докладно не зрозумів ваги нашого письменства для нашого національного розвитку, як російське правительство. Цілим рядом указів, починаючи від ХVIII в., старалося воно придушити наше рідне слово, переслідувало народних кобзарів, обсмішувало прояви нашої національної літератури, а далі зважилося на найганебніший вчинок: заборонило в 1876 р. зовсім українське письменство! Але ж ми мали щастя, що в тих страшних часах наше слово найшло собі захист у Галичині, наша література не завмерла, не замовкли письменники…

Між тим українська література, головно в останніх часах, розросталася і зацікавила й чужинців. Багато письменників почато перекладати на инші європейські мови, наше життя зацікавило Європу» ⁹.

 

У цьому солідному і досить ретельному списку творів українських письменників значне місце займають і твори Григорія Цеглинського:

 

«З комедій Григорія Цеглинського (1853-1912) варто прочитати: «Шляхта ходачкова», Львів, 1911, ц. 70 сот., «Соколики» Львів, 1911, ц. 70 сот., «Тато на заручинах», Львів, 1890, ц. 26 сот. Хоч сі комедії цікаві більш для галичан, не завадить прочитати їх і навіть виставити й на державній Україні. Се ще більш можна сказати про його комедію з життя галицьких богословів-семінаристів: Аргонавти», Львів, 1898, ц. 2 К. і маленьку комедію, образок з галицьких виборів: «Лихий день», Львів, 1899, ц. 26 сот.» ¹⁰.

 

Твори Цеглинського вийшли в серії «Русько-українська бібліотека», що мала на той час велику вагу для українського письменства, і її своїм коштом видавав впродовж 1884-1886 років Є.Олесницький. В цій серії вийшло 14 томиків, серед них Франко, Руданський, Свидницький, Нечуй-Левицький. Для Галичини, що все страждала від браку доброї лектури, ця спроба української «універсальної бібліотеки», редагованої сумлінно і дбайливо, мала свого часу дуже велике значіння.

 

Після майже столітньої мовчанки творча спадщина Григорія Цеглинського повернулася аж у ювілейному для нього 2003 році, коли у Львові Наукове товариство ім. Т.Шевченка стараннями регіонального культурного товариства «Надсяння» видало дві доволі вагомі книги, до яких ввійшли комедії, драми, дещо з прози стараннями (упорядкування та ґрунтовне вступне слово – професора Романа Кирчіва).

 

 

Як активний громадський діяч і організатор українського життя у Львові Цеглинський активно співробітничав із львівськими часописами, куди подавав свої твори й дописи. У журналах "Правда", "Діло", "Зеркало", "Нове Зеркало", "Літературно-науковий вісник" друкувалися його новели й оповідання ("Дві пари", "Сини", "На білки", "Різдвяні образки"), розвідки й есеї. Не дивно, що коли 1887 року постало питання про те, хто очолить такий поважний літературний двотижневик, як «Зоря» (на той час уже  орган Наукового товариства ім. Т.Шевченка), цю відповідальну місію доручили саме Цеглинському. Він з ентузіазмом і звичною працьовитістю взявся до редагування часопису, який дотримувався програмових засад народовців.

 

Проте Г.Цеглинський недовго віддавався улюбленій журналістській праці, бо життя внесло свої корективи – уже через рік йому довелося покинути Львів. Як сповістив Франко в листі до Драгоманова від 30 червня 1888 року, «велика новина львівська те, що Цеглинського перенесли до Перемишля і що «Зоря» від августа перейде під іншого редактора» ¹¹.

 

Так у житті Григорія Цеглинського закінчився щасливий і дуже активний львівський період та почався не менш плідний – перемиський.

 

Це сталося в липні 1888 року, коли у Перемишлі відкрили перший клас з українською мовою навчання при польській гімназії і його призначили «провізоричним управителем» 

 

Шлях до відкриття української гімназії в Перемишлі був довгим і непростим. На той час політика Відня була не на користь українців. Рішенням краєвого сойму 1867 року в Галичині запроваджено польську урядову мову. Українці почали втрачати свої права. На той час у Галичині була лише одна українська гімназія – Академічна у Львові (при тому, що польських було 21). Українська громадськість вирішила, що цього замало, і варто відкрити ще одну українську гімназію. Українські  посли піднімали відповідне питання в соймі. Галицький сойм після довгих і гострих дебатів таки ухвалив своїм рішенням від 14 січня 1887 року відкрити українські паралельні класи (або, як тоді казали, «паралєльки») при вже чинній державній цісарсько-королівській ґімназії з польською мовою навчання. Вибір припав на місто Перемишль,  бо відсоток учнів української національності там був досить високий.

 

Після першого поділу Польщі (1772) Перемишль увійшов до складу монархії Габсбургів і відродженого нею Королівства Галичини та Володимирії. На той момент у місті було лише кілька тисяч мешканців. Проте незабаром, у 1809 році, у Відні розробили програму безпеки Австрійської імперії. Крім зміцнення кордонів держави,  програма передбачала спорудити головну фортецю Галичини саме в Перемишлі. Будівництво фортів розпочали 1850 року і закінчили 1875-го, хоча деякі добудови тривали аж до початку Першої світової війни. Почали зводити фортецю ІІ класу, проте через погіршення відносин із Росії (після австрійської окупації Боснії та Герцеговини 1878 року) роботи значно пришвидшились, і Перемиська фортеця отримала ранг І класу. А тому сюди прибули тисячі майстрів, робітників, кваліфікованих військових і урядників цивільної адміністрації, збільшено кількість військ. Розбудовувано казарми, збільшено будівництво різних об'єктів, що виробляли все необхідне для повноцінного життя. До місць такої розбудови завжди прибуває багато люду в пошуках заробітку й ліпшого життя. Населення Перемишля зросло з 10 140 осіб (1860) до 54 692 (1910), серед них було 12 300 греко-католиків (українців). Перемишль стає одним із найважливіших міст Галичини.

 

Отже, високу ухвалу Сойму про відкриття українських класів затвердив сам найяснійший цісар постановою від 29 липня 1887 року. До керівництва цим «рівнорядним руским відділом» віденське Міністерство освіти декретом від 10 липня 1888 року іменувало – як тимчасового управителя – професора Григорія Цеглинського, визначного філолога Академічної гімназії, і відомого в Галичині педагога, письменника та просвітника. А позаяк пан професор до всіх обов’язків ставився дуже ретельно, то й цю свою місію він виконав блискуче.

 

Проте починав він свою діяльність на новій посаді з дуже скромних можливостей. Адже Галицький сойм замість повної української гімназії погодився відкрити лише паралельні українські класи при польській гімназії, для цього кожного року потрібно було набрати ще один –  український клас. Праці для управителя паралельних класів, як і пізніше для директора повної гімназії, було немало. Перш за все він мусив подбати про приміщення для навчання та для проживання гімназистів. Але не нарікав, а взявся до праці.

 

Костел святого Йосифа і Салезянська гімназія в Перемишлі

 

 

Спочатку навчання відбувалося в будинку колишньої колегії, пізніше гімназії, на вулиці Чацького. Потім це була прибудова до архикафедрального собору Св. Івана Хрестителя. З бігом часу гімназійний будинок не міг уже вмістити всіх учнів. Тому частину класів перенесено до винайманого будинку навпроти гімназії (на Добромильській вулиці).

 

 

У перші роки перебування в Перемишлі Цеглинський не полишав своєї літературної та театральної діяльності. Тут написав такі поважні та глибокі з психологічного погляду драми, як "Ворожбит", "Торговля жемчугами", "Кара совісті", що досить довго тримались на сцені українського театру. За ці драми йому присудили премію на драматичному конкурсі 1911 року у Львові.

 

Під час першої вистави «Аргонавтів», написаної та вперше поставленої в Перемишлі, стався інцидент – присутні на виставі священики, почуваючи себе ображеними, демонстративно залишили зал. Насправді у п’єсі автор висміяв випускників семінарії, кандидатів на священиків, які шукали для себе багатих жінок. Все ж після того п’єсу знято з афіші.

 

Для того, щоби відкрити 1895 року в Перемишлі повноцінну українську гімназію, її майбутній директор Григорій Цеглинський мусив весь свій час, енергію і працю цілковито присвятити цій справі. Для цього він цілком облишив літературну й театральну діяльність.

 

Тим часом пану професору вдавалося щороку набирати новий український клас. Проте більшість учнів походила зі сіл або з дальших околиць. Отже, необхідно було організувати бурсу (по-теперішньому гуртожиток) для приїжджих учнів, матеріальну допомогу для них. Саме завдяки старанням Григорія Цеглинського вже першого року його діяльності створено Бурсу імені Св. о. Николая, відкриту 3 липня 1888 року у приватному будинку о. крилошанина архипресвітера Григорія Шашкевича на так званій Новаківці, при вулиці Татарській. Вже в перший рік існування до бурси прийнято 11 учнів. Вона проіснувала в цьому місці до 1893 року, коли в ній уже було 27 учнів. За цей час на бурсу було зібрано понад 2 000 ринських, а о. протопресвітер Григорій Шашкевич записав 1892 року дарчий заповіт на 100 ринських річно. Під бурсу придбали власний будинок на вулиці Баштовій, який пізніше ще добудували. Таким чином, там могли одночасно перебувати на повному убезпеченні 97 учнів. Від 1894 року головою  «Бурси ім. св. о. Николая» став директор Григорій Цеглинський.

 

 

Вже в першому році до науки в українському паралельному класі вписалися 52 учні греко-католики (до кінця року дійшли 48). А пан Цеглинський докладає максимум зусиль до організації самостійної української гімназії. Щороку прибував один клас. І на 1895/96 навчальний рік було набрано повних 8 українських класів. Аж тоді, на клопотання посла О.Барвінського, у Відні ухвалили відділити українські класи від польської гімназії і відкрити окремо українську гімназію. Розмістилася вона на Добромильській вулиці (вул. Ю.Словацького) в новому будинку, і вже в першому році до неї вписалося 329 учнів.

 

 

Навчальний заклад отримав офіційну назву «Цісарсько-Королівська 2-га Гімназія в Перемишлі», від 1915 року ще додали «з українською викладовою мовою». Першим самостійним директором гімназії, згідно з окремим цісарським розпорядком від 14 серпня 1895 року, став дотеперішній «провізоричний управитель» професор Григорій Цеглинський.

 

А невтомний професор і далі вдосконалює та розширює педагогічні установи. Згодом створив ще «Український гімназійний інститут» (1905) та «Селянську Бурсу ім. М.Шашкевича» (1907). Це створило вигідні умови для продовження навчання та життя дітвори.

 

Звичайно, сам він не зміг би так високо підняти українське шкільництво в Перемишлі. Ще з молодих років мав талант знаходити, переконувати небайдужих до українського розвою молодих людей, надихнути до праці і захоплюватися тим, чим він сам займався в даний момент.

 

Гімназія мала дуже добрих високоосвічених професорів для вивчення різних предметів. Усі призначені на вчительські посади кандидати закінчували університети у Львові, Кракові, Відні або в інших містах, а деякі з них мали вже добру практику в громадській або письменницькій діяльності. Сам Григорій Цеглинський викладав латинську та німецьку мови, Іван Рудницький – українську,  Іван Ленчинський – польську, Микола Антоневич – історію та географію, Семен Труш – математику та природу, парох із Пралковець під Перемишлем о. Андрій Децко – релігію.

 

Цеглинський розумів, яке велике виховне значення має для молоді театр, музика,  спів, тому радо приймав до гімназії учнів з добрими голосами і сам любив співати. А «надсянським гімном» стала його пісня «Де срібнолентий Сян пливе», музику до якого скомпонував о. Максим Копко, катехит Учительської дівочої семінарії в Перемишлі.

 

 

Саме директор Григорій Цеглинський зумів створити в гімназії такий колектив, де всі добре розуміли свою роль у школі та поза нею. Завдяки цьому молодь перемиської гімназії не тільки одержувала глибокі знання з різних предметів, але й виховувалася на чесних громадян і патріотів свого народу. Професорів гімназії ніколи не бракувало там, де треба було підтримати якесь громдське товариство або важливий захід. Наприклад, серед 27 засновників такого важливого на той час товариства, як «Народний дім» у Перемишлі, було 10 професорів гімназії на чолі з директором і нерозлучним «касиром» майже всіх українських товариств у Перемишлі – професором Олексою Яремою.

 

Проте душею гімназії з перших кроків її існування завжди був директор Григорій Цеглинський, і вона завдячує йому свій високий розвиток. Прекрасний педагог, він мав свої погляди на навчання і виховання дітей.

 

Тут варто процитувати уривок зі спогаду педагога й мовознавця, згодом професора української гімназії у Перемишлі, Євгена Грицака «Памяті великого педагога», який він зладив до «30-ліття смерти дир. Г.Цеглинського» і  в якому дав найвищу оцінку дорогому вчителеві: «Дир. Г.Цеглинський був справжнім педагогом, що мав не тільки велике знання, але й вмів і любив учити й виховувати. Він був правдивим виховником і духовим керманичем нашої молоді. Назовні поважний і суворий, вимагав від учнів праці й виконування обовязків, але одночасно мав він золоте серце і небуденний хист промовляти до молоді і впливати і на молодь і старших громадян. За молодечі прогріхи і провини він сам карав по батьківськи, але негайно після кари повчав учнів як мають поправитись і що зробити, щоб направити провину, або недостачу. Часто був наскрізь вибачливий, бо — як казав — любив вдачу молоді і тому завсіди боронив учнів, не дав нікому їх кривдити і захищав їх і перед людьми і перед владою. Тому всі перемиські учні називали його своїм рідним батьком, любили й шанували його і зберігали про нього память на ціле життя, а багато завдячувало йому те, що він урятував їм студії і вивів у світ між людей. Усе любив він повторяти: "Легко викинути учня з гімназії, але важче поправити його й виховати". І як говорив, так і робив, а рівночасно учив теж професорів, як виховувати та різьбити душі молоді. Через те спішили до перемиської гімназії різні втікачі, т. зв. еміґранти з цілої Галичини, усякі молоді "провинники" та грішники, а він усіх радо приймав, дбав про них, щотижня кликав до себе й повчав, а крім цього займався влаштуванням їх приватного життя. Давав їм лекції, уміщував у бурсах, купував убрання й черевики, бо це все були здебільше вбогі селянські сини. Тому теж, разом із іншими світлими громадянами старався розбудувати для вбогої молоді бурси, і довів до того, що в Перемишлі збудовано 2 великі бурси, а саме бурсу св. Миколая і Український Гімназійний Інститут, де виховувалися цілі покоління. Хоч над ним тяжіла теж рука польської Шкільної Ради, вів зумів виробити собі такий авторитет, що всякі інспектори шанували його, він усе робив згідно зі своїми педагогічними напрямними, а в потребі остерігав учнів перед небезпекою. Ненавидів донощиків і позбувався їх зі школи, не любив теж надмірної покірливости й підлизництва, стараючись виплекати у молоді характерність і обовязковість та щирий і активний патріотизм».

 

І ще один викладач цієї гімназії, вже згаданий тут як активний діяч поруч з Цеглинським – професор Олекса  Ярема у Звіті Української Державної Гімназії в альманасі "З юних днів", виданому в Перемишлі 1936 року, так висловив свій погляд на педагогічну діяльність достойного директора: "Досконалити розум, сталити характер, а в серцях своїх учнів розпалювати невгасний вогонь великої ідеї — ось програма виховної діяльности Г.Цеглинського". 

 

Професор Цеглинський заклав такий надійний і міцний фундамент в організацію гімназії, що навіть коли він згодом пішов у політику та  перебрався до Відня, то добре налагоджена навчальна й організаційна робота далі сповняла свою місію – давати українським дітям добру освіту та виховання.

 

Підтвердженням є оцінка діяльності Перемиської ц.-к. гімназії з газети «Діло» за 8 грудня 1938 року:

«Мабуть ні одна українська ґімназія не мала такого скорого й гарного розвитку як перемиська. Дух, що панував в її мурах такі довгі роки, промінював на цілий край, число учнів зростало з року на рік, наче магнет ґімназія притягала до себе українську молодь з найдальших закутин краю. Це був справжній бастіон української культури і національного виховання у цьому найдалі на захід висуненому місті. 

Яке велике завдання виконала перемиська ґімназія, нехай буде доказом одне число: 2.452 абітурієнтів, що їх вона випустила у світ за час від 1895. до 1936. року. Кілько між ними людей, що відогравали й відограють важну ролю в житті українського громадянства. 

Ювилеєм такої заслуженої української виховної установи радіють не лише ті, що сьогодні збираються в її мурах. Радіє ціле українське громадянство і хилиться у поклоні перед великим культурним ділом, що своїм змістом виповнило ціле півстоліття у відродженні української нації».

 

А ще Г.Цеглинський умів добре налагодити співпрацю з батьківським комітетом та  завжди знаходив підтримку місцевих мешканців і громадських організацій, до створення яких він мав абсолютно прямий стосунок. Серед них були такі просвітницькі, як «Просвіта», «Церковне братство ім. Cв. о. Николая», Товариство ім. Cв. Кирила, засноване в 1896 році, Товариство руських (пізніше українських) жінок, засновали в 1901 році.

 

Пан професор брав участь у заснуванні таких кооперативно-економічних установ, як  "Віра" (1894), "Українські щадниці" (1906) та "Народний Дім". Також спричинився до заснування товариства «Український дівочий інститут» (1903) і «Просвіта», був головою «Української Бесіди».

 

За період праці в Перемишлі Г.Цеглинський зарекомендував себе особливо активним громадським діячем і на початку ХХ століття без перебільшення був символом «українізації» Перемиської землі. Він ще замолоду брав найактивнішу участь в політичному житті і належав до «твердих народовців». Був засновником Української національно-демократичної партії.

 

Визнаючи політичний хист Григорія Цеглинського представляти й обстоювати справи суспільства, населення Перемищини висунуло його як кандидата на виборах до Державної ради (рейхсрату) у Відні.

 

Під час виборів до віденського парламенту його в 1907 році обрано від Перемиської виборчої округи послом замість «твердого руского» кандидата – адвоката Кирила Черлюнчакевича. Григорій Цеглинський був першим «українським» послом від Перемишля, бо перед ним репрезентували її самі «твердороси», як-от протопресвітер Перемиської капітули крилошанин Григорій Шашкевич і професор Николай Антоневич. Змінили цей політичний напрям Перемиського повіту виховані вже в перемиській гімназії учні, їхні учителі й по селах – Товариство «Просвіта».

 

Ставши послом до віденського парламенту (і навіть членом президії Українського парламентарного клубу), Григорій Цеглинський залишався ще на посаді директора гімназії до 1910 року.

 

Із найвищої трибуни він не втомлювався розповідати про важке життя українців: "Ся нужда, мої панове, така велика, така незмірима, що вона словами не дасться представити. Вона мусить бути представлена живими образами, типовими примірами ... з сего новітнього Дантового пекла". Цеглинський часто брав слово на форумі австрійського парламенту, виносячи найбільш пекучі питання з життя галицьких українців, яке знав дуже добре. Уже в першій промові на бюджетній сесії представив систему управління галицької адміністрації, яка довела народ до економічного та культурного занепаду. Услід за цим вимагав вирішення вже не перший раз порушуваного питання – поділу Галичини на Східну (з українською більшістю) і Західну (з польською більшістю). Наступного року український клуб прийняв пропозицію Г.Цеглинського як т. зв. «наглий внесок». Також у черговій бюджетній дискусії вимагав національної автономії для українців у Східній Галичині.

 

В 1910 році виступив проти пропаґованого чеським послом К.Крамаржем неославізму, метою якого було довести до нівеляції відмінності української мови, а вслід за цим – й української нації. Вимагав при цьому від австрійського уряду активних дій проти деструкційної русифікаційної пропаганди в Галичині. 

 

В цьому питанні вони були разом з буковинським послом бароном Миколою Васильком: «В австрійському парламенті проти москвофілів і російської мови активно виступили русини Цегельський і Василько. Усі депутати з Галичини заявили що там живуть лише русини і що вони зовсім не хочуть утопитися в російському морі» ¹².

 

Сучасний дослідник австро-угорської Галичини звернув увагу на один промовистий виступ Цеглинського у віденському парламенті:

«Український речник у віденському парляменті, Григорій Цеглинський, 19.Х1І.1907, дав їй [галицькій системі управління. – Z] таку ха­рактеристику:

Галицька февдальна система

«Ніщо в галицькій системі не врізується так глибоко, боляче й криваво в організм населення, як сваволя та беззаконність ад­міністрації. На чолі (тієї системи) стоїть невидна, зовсім небожеська, навпаки, людська, а навіть нелюдська всеохоплююча і все проникаюча сила. Ця сила не знає ніяких законів, усі писані за­кони бере під ноги, якщо вони суперечать її егоїстичним інтересам. Вона опановує цілу адміністрацію краю. їй передовсім мусить ко­ритись кожний шеф країни. Якщо він піддається їй добровільно, буде прославлений як незвичайний адміністратор. У протилежному випадку мусить відійти. Щоб відповісти бажанням тієї сили, він мусить мати до диспозиції відповідний апарат; його дають старо­стинські уряди, відповідно для такої служби підготовлені; а вони знов мають відповідних для такої системи начальників громад. Деморалізовані системою начальники громад стали пляґою для сільського населення. На сто війтів є хіба кілька порядних людей. Коли війт був чесною людиною, то поставлений між молотом і ко­валом, між усемогучим старостою та інтересами своєї громади, стає безпомічний і безрадний, стає посміховиськом села, вкінці шукає розради й поради в коршмі.»

«Була й друга мета галицької системи — політична: обсадити своїми людьми всі посади в самоуправі, в адміністрації, в соймі, щоб успішно вести польонізацію краю. Український селянин, мі­щанин, купець, урядовець — як тільки піддається польонізації, зазнає зараз цілком іншого трактування: його хвалять, протегу­ють і підносять угору. Тоді для нього відкриті всі уряди. Для тієї мети ламають основні закони конституції, — говорив Григорій Цеглинський у віденському парламенті» ¹³

 

У 1910 році шанований професор, директор і посол Григорій Цеглинський перейшов на емеритуру, тобто на спеціальну пенсію, що видавалася звільненим у відставку державним службовцям, проте він продовжував частково виконувати свою роботу.

 

Галицькі українці в 1911 році вдруге обрали Григорія Цеглинського депутатом до Державної ради. На жаль, недовго прийшлося йому обстоювати національні справи на найвищому форумі Австро-Угорської держави. Від напруженої безперервної праці його серце не витримало, і 23 жовтня 1912 року Григорій Цеглинський відійшов у вічність. Подаючи цю вістку, голова української парламентарної репрезентації д-р Кость Левицький писав: «Помер у Відні наш посол і щирий товариш Григорій Цеглинський, один з найвизначніших діячів українських в Галичині, – знаменитий педагог, публіцист, автор драматичних творів та розважний парламентарист і діяльний громадянин».

 

Можна також повторити за Євгеном Грицаком: «Мало в нас таких визначних і педагогів і громадян та наскрізь благородних і характерних людей, як він».

 

 

Вдячні прихильники таланту та праці перевезли його тіло з Відня до Перемишля, як він і заповідав. Тут Григорія Цеглинського поховали з почестями 27 жовтня того ж року при великій кількості мешканців міста на місцевому українському цвинтарі на вулиці Словацького, де й донині стоїть його пам’ятник. Він покоїться поруч з могилою перемиського єпископа Івана Сатурна Ступницького.

 

 

На вшанування пам’яті багаторічного директора української гімназії у вестибулі її будинку стараннями і коштом вдячних учнів і вчителів 13 листопада 1913 року було встановлено пам'ятну таблицю з портретом професора Цеглинського. Її виконали тодішній учитель рисунків гімназії Станіслав Якубовський і перемиський різьбар Маєрський.

 

Для свого народу також прислужився і молодший брат Григорія, Роман Цеглинський (1859–1914) – галицький педагог і освітній діяч, класичний філолог, учитель Академічної гімназії у Львові з 1887 і директор української  гімназії в Тернополі з 1912 року, автора шкільних підручників з латинської та грецької мов.

 

Справжньою гордістю професора Г.Цеглинського був його син Микола Цеглинський  (1883-1956), який народився у Львові ще на початку педагогічної праці батька. Він цілком успадкував від нього всі таланти журналіста і літературного критика, друкувався в багатьох галицьких часописах, зокрема, в такому поважному виданні як «Літературно-науковий вісник». Не оминув захоплення й політикою. У 1911 році разом із Дмитром Вітовським допоміг втекти з в’язниці Мирославу Січинському, який застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького, і виїхати за кордон, за що поплатився і навіть потрапив на короткий час до тюрми.

За Першої світової війни жив у Швейцарії (співробітник Союзу Визволення України), згодом у США, де був редактором українських газет «Оборона України», «Народна  Воля», співробітником «Української Громади» й інших. Дотримувався модних тоді соціалістичних поглядів. Помер у Нью-Йорку. 

 

_____________________________

 

 

¹ Д-р Євген Грицак. Памяті великого педагога (У 30-ліття смерти дир. Г.Цеглинського)

                      

² Курилишин К. Часопис «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.): матеріали до біобібліографістики / Костянтин Курилишин; НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника. – Дрогобич: Коло, 2015. – Т. 1: 1880-1889.С. 257.

 

³ Франко І. Твори в 50 т. – Т. 27. – С. 105-107.

 

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 28. – С. 435.

 

Франко І. Наш театр // Франко. Твори в 50 томах. – Т. 28 – С. 281.

 

 ⁶ Там само. – С. 284.

 

⁷ Там само.–  С. 285.

 

Франко І. «Українська література в Галичині за 1886 рік» // Франко. Твори в 50 томах. – Т. 27. –  С. 53.

 

Сімович В. Праці у двох томах. Том 2: Літературознавство. Культура / Упорядкування Ткач Людмила, Івасюк Оксана, за участю Ростислава Пилипчука, Ярослави Погребенник; передмова Федора Погребенника. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – Т. 2. – С. 260.

 

¹⁰ Там само. – С. 276.

 

¹¹ Франко І. Твори в 50 т. – Т. 49. – С. 171.

 

¹² Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини 19 – початку 20 ст. – 1999. – С. 401.

 

¹³ Михайло Демкович-Добрянський. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини 1903-1913. – Видання Українського Католицького університету Св. Климента Папи, Том. LIX. – Рим 1987 

 

 

 

Частина ілюстрацій – із видання: Степан Шах. Де срібнолентий Сян пливе. Історичний нарис державної української гімназії в Перемишлі. – [Мюнхен], 1977.

 

09.03.2018