Перехід Галичини до Австрії

245 років тому, 5 серпня 1772-го, повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір про поділ польських земель. Згідно з цією угодою, Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі, Австрія – Малопольщу і Галичину, Росія – Східну Білорусь та частину Лівонії (Інфлянти). Відтоді почався австрійський період історії Львова та краю, тривав він до 1 листопада 1918 року.

Англійська карикатура «Європа в липні 1772 р.»

До середини XVIII століття Річ Посполита перетворилася з міцної європейської держави на малокеровану територію в центрі Європи, осередок конфлікту інтересів її сильніших сусідів – Пруссії, Австрії та Росії. Козацькі повстання та війни підірвали потугу Речі Посполитої. Її землями вже майже безкарно марширували російські та прусські армії в часи Семилітньої війни. Іноземні посли у Варшаві визначали, кого сейм має обрати королем, розкидали при цьому щедро золото та провокували боротьбу між магнатськими кланами.

За часів королювання саксонського курфюрста Августа III Фрідеріка (1733–1763), обраного завдяки російській інтервенції, знову загострилася боротьба магнатських угруповань. Табір Чарторийських і їх родичів “Фамілія” прагнув перетворити Річ Посполиту на сильну аристократичну державу з елементами європейського абсолютизму, він розраховував на підтримку Російської імперії.

Планувалося утворити постійний сейм, скасувати право розпуску законодавчого органу одним голосом – liberum veto (“не дозволяю!”), укріпити виконавчу владу та ліквідувати виборність королів. Йому протистояли люди Потоцьких, які намагалися зберегти магнатську олігархію й анархію, орієнтуючись на Пруссію.

Після смерті короля Августа III при сприянні російської імператриці Катерини II польським королем було обрано колишнього її коханця Станіслава Авґуста Понятовського (1764-1795). Він розпочав обережні реформи в адміністрації, фінансах, освіті.

Ці заходи викликали незадоволення поміж магнатів, котрі під керівництвом Радзивілла і за підтримки Росії утворили антикоролівську конфедерацію в Радомі (1767). Їх підтримав російський посол у Варшаві Микола Репнін: він зірвав процедуру скасування сеймом у 1766 році liberum veto.

Під приводом захисту прав православних Репнін увів до Польщі російські війська. Відверте втручання Росії в польські справи, підтримка православних дисидентів спонукали шляхту утворити 29 лютого 1768 року в містечку Бар (на Поділлі) нову конфедерацію, що спиралася на підтримку Австрії та Франції.

Це військово-політичне об’єднання спрямувало свої зусилля проти короля Станіслава Августа Понятовського та Російської імперії. Його формування ініціювали магнати брати Красинські, Пуласький тощо. Учасники Барської конфедерації виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та проти реформ внутрішнього устрою, домагалися збереження прав і привілеїв шляхти.

Безпосереднім приводом до виступу конфедератів стало підписання Понятовським 17.2.1768 (під грубим тиском російського уряду) указу про зрівняння католиків з некатоликами в політичних правах (Репнін заарештував головних противників зрівняння та вивіз у Калугу).

На той час переважна частина православних єпархій, не лише Галичини, але й Волині, Поділля, Правобережжя, Білорусії перейшли на Унію, бо не хотіли належати до Московського патріархату.

Конфедератам вдалося тимчасово зайняти Краків, Ченстохову. Вони підійшли під Львів, а далі захопили Південну Польщу, Україну і Білорусь. Упродовж воєнних дій із російськими військами чинили масові розправи над православним українським населенням, що зумовило піднесення гайдамацького руху і стало причиною повстання на Правобережній Україні – Коліївщини.

Повстання спонукала поява на Правобережжі російських військ, які вели боротьбу з військовими загонами конфедерації 1768-го. Українське населення сприйняло прихід царських військ як допомогу в боротьбі проти польської влади. Одним з ідейних натхненників і організаторів повстання став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський. Не виключено, що російський уряд сам спровокував виступ українських селян і козаків проти конфедератів, а одночасно й проти усього католицького та жидівського населення Правобережної України.

Очолив повстання запорожець Максим Залізняк. В урочищі Холодний Яр поблизу Чигирина він зібрав загін, який у травні 1768-го здобув Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. 10 червня 1768-го гайдамаки Залізняка разом із загоном надвірних козаків Потоцького, яких очолив сотник Іван Гонта, узяли Умань і влаштували там погром жидів і католиків.

Царський уряд перелякався, що ситуація може вийти з-під контролю. 27 червня російські війська підступно оточили гайдамацький табір під Уманню. Після короткої сутички повсталі були змушені здатися. У полон потрапили Залізняк, Гонта й інші ватажки бунту. Протягом липня-серпня 1768 року було розгромлено більшість гайдамацьких загонів. Учасників повстання жорстоко покарали.

Боротьба конфедератів проти царських військ тривала з 1768-го до 1772-го. В жовтні 1768-го на боці Барської конфедерації виступила Туреччина, яка оголосила війну Росії. Французький уряд для керівництва збройними силами вислав генерала Дюмур’є. Але попри значну міжнародну підтримку, 1772 року головні сили шляхти було розбито російськими військами під командуванням Суворова.

Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу Польщі. Австрія та Пруссія, перелякавшись, що Росія зможе поступово прибрати до рук усю Річ Посполиту, вирішили поділити її між собою. Ще у 1769 році військові австрійські формування зайняли деякі території краківського Підгір’я.

За таких обставин пропозиція прусського короля Фрідріха II у 1771 році про поділ польських земель знайшла сприятливий ґрунт. 17 лютого 1772 року було укладено попередню домовленість між Пруссією та Росією. Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі, а Росія – Східну Білорусію та частину Лівонії (майбутні Могилівську та Вітебську губернії). Порівняно з величезною територією Російської імперії це була мізерія, але мала вона велике стратегічне значення, бо скорочувалася дуга Рига–Київ, що загрожувала при будь якій інвазії із Заходу центру Росії – Москві.

Поділ Польщі у 1772 р. (клікнути для збільшення)

Коли Росія і Пруссія вирішили відкраяти собі по кавалку Речі Посполитої, то запросили для цієї справи й Австрію. Російська імператриця Катерина ІІ не дуже хотіла віддавати австріякам Галичину, бо планувала, що Галицька Русь таки опиниться в Російській імперії. Однак мусила відступити перед наполяганнями прусського короля Фрідріха ІІ, котрий забравши в Австрії більшу частину Сілезії, хотів компенсувати їй цю втрату за рахунок Львова та Галичини.

Перемовини щодо поділу Польщі проводилися у Петербурзі від січня 1772 р. Цісар Йосиф ІІ, який тоді правив Габсбурзькою монархією спільно зі своєю матір’ю Марією Терезією, висував три головні вимоги. Австрія мала отримати: 1) землі між Віслою та Карпатами, щоб нова провінція отримала вільне й надійне сполучення з Віднем; 2) соляні копальні у Вєлічці біля Кракова; 3) місто Львів, яке мало стати столицею краю.

Врешті-решт 5 серпня 1772-го повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі трактат про поділ польських земель. кордон австрійської займанщини мав проходити від Сілезії вздовж Річки Вісла до Сандомира та устя Сяну, далі пролягати через Замостя та Грубешів до Західного Бугу. Звідти кордон проходив південною межею Волині до Збаража. Від цього міста – правим берегом «річки Підгір’я», що впадає у Дністер.

Однак, коли австрійські війська займали вже Галичину, інженери топографи не знайшли такої річки на Галицькому Поділля. Ймовірно йшлося про річку Серет. Однак полковник Зеєґер, який командував австрійським загоном, вирішив, що кордон має проходити річкою Збруч, і таким чином розширив австрійські володіння на 30-35 км на схід.

Щоб надати законності своїм анексіям, союзники вимагали затвердження поділу польським сеймом. Король безуспішно намагався здобути підтримку в європейських монархів, але мусив поступитися. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої. Остаточна демаркація кордонів була погоджена 30 червня 1776 року.

Приєднану провінцію (83 тисяч кв. км, 2600 тисяч мешканців) назвали Королівством Галичини і Лодомерії (Володимирії). Так титулували себе ще у ХІІІ ст. угорські королі. Обґрунтуванням спадкових прав династії Габсбургів, які вважалися королями Угорщини та Чехії, на титул королів Галичини та Володимирії (Galiciae et Lodomeriae) займався австрійський історик Й. Х. Енґель. Титулярними володарями Галичини та Володимирії були Марія Терезія (1740–1780), Йосиф II (1780–1790), Леопольд II (1790–1792), Франц II (1792–1835), Фердинанд I (1835-1848), Франц Йосиф I (1848-1916) і Карл I (1916-1918). Ніколи ніхто з них не був коронований володарями Галичини і Володимирії, хоча із 1867 року цісарі Австрії коронувалися ще й угорською короною Святого Стефана.

До складу Королівства Галичини і Володимирії з князівствами Освєнцимським та Заторським увійшли українські етнічні землі (Галичина) та південна частина Польщі (частина Краківського та Сандомирського воєводства).  Польську шляхетську анархію замінила німецька пунктуальність. До Галичини переселилося кілька десятків тисяч німців, чехів, угорців, хорватів, навіть італійців.

До Галичини, що опинилася під австрійським пануванням, увійшли території Руського (без більшої частини Холмщини), Белзького воєводств, Червоногородський повіт Подільського воєводства та місто Збараж з околицями, яке раніше належало до Волині.

Щоб не плутати властиву Галичину (Halyčyna, Halicia, Halyczyna) з усім австрійським Королівством Галичини і Володимирії (Königreich Galizien und Lodomerien) доцільніше називати його Ґаліцією (Galicia).

Австрія наприкінці XVIII ст.

У 1786–1849 рр. до складу Ґаліції належала Буковина, відібрана австрійцями в турків (вірніше у Молдавського князівства) у 1774-му. Із 1849 року Габсбурги отримали ще й титул князів Буковини.

У результаті ІІІ поділу Польщі до Австрії було приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою – Нову Західну Ґаліцію. Однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією і Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом – ворогами.

Річ Посполита після 1772 р. (клікнути для збільшення)

Внаслідок мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 року у віденському палаці Шенбрунн, Австрія втратила Нову Галичину на користь Варшавського князівства, а Росія отримала Тернопільський і Заліщицький округи. Російський імператор Олександр І розраховував на всю Галичину. Однак Наполеон не поступився. “Я дав Росії 300 тисяч душ. Це більше, ніж вона заробила!” – сказав імператор Французів.

Поляки воювали на боці Наполеона у фатальному поході на Москву. Після його поразки на Віденському мирному конгресі в 1815-му польські землі знову покавалкували. Варшавське князівство перейшло до Росії під назвою Королівство (Царство) Польське, а Росія за Нову Галичину повернула Австрії Тернопільщину. Відтоді відновився кордон на ріці Збруч. У 1846 році до Галичини було приєднано вільне місто Краків.

Незважаючи на не завжди прихильне ставлення цісарської влади до галицьких русинів та обмеженість реформ, які проводилися в Австрії, їх наслідки в цілому відіграли позитивну роль у розвитку українського національно-культурного життя Галичини, а відтак і всієї України.

Ґаліція після 1867 р. (клікнути для збільшення)