«Щорічно від 12 до 26 травня я «не сплю». Отак завжди від 1939 року. І цікаво, що раніші події, пізніші переживання, також важливі справи з того самого часу ув’язнення у польській тюрмі – великою мірою забулися, а оце переслухання польською поліцією виділилося з поділеної чи подвійної підсвідомости як окремий, суцільний, з яскравими деталями кадр, що залишився в пам’яті, видно, на все життя. Це було 14 діб з половиною», – згадувала 1984 року про тортури, пережиті нею в польській в’язниці, Дарія Ребет. Їй єдиній поміж арештованого жіноцтва ОУН вдалося витримати без сну більше двох тижнів і не зламатися, але наслідки того вчинку переслідували її все подальше життя (серед чоловіків в ОУН таким рекордсменом був Ярослав Гайвас, який витримав 21 добу).
Дарія Ребет, початок 1930-х років
26 лютого виповнилося 105 років від дня народження Дарії Ребет. Вона була єдиною жінкою у проводі бандерівської ОУН, а згодом і у президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Життєпис цієї без перебільшення унікальної жінки ще чекає на свого дослідника, ми ж спробуємо окремими штрихами показати її нелегку долю у боротьбі за незалежність України.
26 лютого 1913 року в буковинському містечку Кіцмань, у родині українських інтелігентів Омеляна й Олени Цісиків народилася донька, яку назвали Дарія. Згодом у Цісиків народився ще син Олег.
Перші 6 років життя Дарії минули в Кіцмані, але 1919 року, після розвалу Австро-Угорщини, батьки мусили перебратися до Коломиї. «Після арешту батька румунами та видворення цілої групи української інтелігенції з Буковини, в Коломиї пройшли дальші роки мого дитинства, – писала в автобіографії Дарія Ребет. – Початкова наука у «Рідній школі» та незабутній вплив ідейних вчителів, а далі перші кроки у «Пласті» були благодійним збагаченням мого життєвого старту».
Батько Омелян Цісик був учителем-українофілом і намагався свої ідеї донести до учнів, тому постійно перебував під наглядом польської влади. У 1923 році його перевели з української Коломиї до міста Ніська, розташованого вглибині Польщі. Для маленької Дарки це стало справжнім шоком, вона довго не могла зрозуміти, чому батько має їхати до іншого міста, а вона з матір’ю та меншим братом залишаються в Коломиї.
З часом родині вдалось осісти у Стрию, де Омелян Цісик працював учителем, а згодом очолив чоловічу гімназію. На новому місці Дарія йде вчитися до жіночої гімназії. Тут на дівчину чекали неприємні моменти – в гімназії викладали лише польською мовою, а вона до того відвідувала українську школу. З цього приводу Дарія писала: «Це для мене була страшна розпука за українською школою, за українськими товаришками». Навчаючись у гімназії, вона стала пластункою, вступивши до 8-го пластового куреня імені Княгині Ольги.
Націоналістичні стежки
У 15 років дівчина без роздумів вступає до підпільної Української військової організації (УВО), про яку почула від старшої товаришки. Цю доленосну розмову переповіла у спогадах так: «Соня запропонувала, чи я би хотіла, окрім «Пласту», ще десь бути, в якійсь такій організації, що є дуже патріотична і що якої завдання є дуже серйозніші, як «Пласту», але про то не можна говорити батькам».
При вступі до УВО вона не склала присяги і їй за звичаєм не вручили пістолета, але всі вимоги організації молода членкиня виконувала сумлінно та потай від батьків. Першими завданнями були студіювання націоналістичної літератури та поширення серед знайомих нелегального журналу УВО «Сурма». «З читання націоналістичної літератури почалася перша брехня і обман батьків», – згадувала Дарія.
Довелося пройти й різні випробування, що їх влаштовували для членів Організації, аби визначити їх сміливість, відданість, відвагу. Дівчині наказали перевезти кудись пакунок зі «зброєю» (насправді в ньому було каміння).
Із створенням Організації Українських Націоналістів Дарія Ребет швидко ввійшла до нової структури. У 1929-1932 рр. керувала повітовою референтурою Юнацтва ОУН. Своєю заповзятливістю та сміливістю досить швидко здобула авторитет серед товаришів. У списках членів ОУН Стрийського повіту за 1932 рік навпроти її прізвища є примітка, що дівчина мешкає у Стрию по вулиці Добрівлянській, 21 та має бездоганний моральний стан. Поряд коротенький опис її зовнішності: «ріст – середній; обличчя – подовгувате; очі темно-бронзові; уста – середні; губи – тонкі; ніс – середній, вузький; волосся – темний блонд».
Мала Дарія і свої вподобання. Найулюбленішою книгою була «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. З її слів, великий вплив на її націоналістичні погляди мали «Розвиток української політичної думки» Юліана Охримовича та «Декалог українського націоналіста» Степана Ленкавського.
Націоналістична діяльність вплинула на вибір професії. Здавши 1931 року гімназійну матуру, вирішила вступати на право до Львівського університету. З цього приводу навіть мала конфлікт з батьками, які були проти такого вибору. Омелян Цісик мріяв, щоби донька присвятила своє життя психології та музиці, адже дуже добре грала на скрипці й була диригентом церковного хору. Але за спогадами Дарії, «не було можливим погодити музику з якоюсь біганиною по якихось зустрічах, по лісах, по полях і так дальше».
Наполігши на своєму, вона вступила на юридичне відділення Львівського університету, але не надовго – за належність до ОУН польська влада усунула Дарію з навчального закладу. Відтак вона вступає до Люблінського католицького університету й таки отримує ступінь магістра права.
Після 1932 року Дарія Ребет мала підвищення – її призначили повітовим провідником ОУН Стрийщини та жіночим референтом окружної екзекутиви. На цих посадах пропрацювала до 1934-го, виявивши себе з найкращого боку.
Наступного року її призначили керівником референтури Юнацтва ОУН і жіночого відділу крайової екзекутиви Організації. Ця робота вимагала перебування у Львові. «Спершу, як і попередньо, я доїздила поїздом зі Стрия до Львова, а потім замешкала у Львові постійно, – згадувала про цей період. – Немалою проблемою було якесь зовнішнє «виправдання» цього місця перебування, тим більше, що студії я вже закінчила. Отож, я по черзі або рівночасно вписувалася на якесь нове навчання і при цьому шкодувала, що не могла справді ґрунтовніше покористуватися цими можливостями. Це була дипломатична студія при юридичному факультеті у Львові; а далі – невеличка школа англійської мови і курси італійської; приватна конверсація німецької мови у якоїсь старенької пані і, нарешті, мала польська музична школа з навчанням гри на фортепіяні. Тут подала я себе за дуже низького початківця, щоб не мусіти вивчати задані лекції, але при кінці року таки довелося серед дітей, підлітків та їхніх батьків «виступити» з Моцартом «Для Елізи», з репертуару пересічно десятилітніх. Успіх був «великий», але якщо б дійшло до дальших уточнювань моїх «алібі», то вийшов би ґротеск з «конспірації» зі ствердженням, що вже давніше я була учнем філії Музичного інституту ім. М.Лисенка в Стрию… Так у переплітанні таких занять і конспіративних зустрічей проходили цілі дні з ранку до ночі».
Польська поліція ретельно стежила за українськими націоналістами. Дарія не була винятком. Виконуючи свої обов’язки в ОУН, вона регулярно зустрічалася з іншими підпільниками, для цього часом виїздила за місто, домовлялася про зустрічі у зручних для конспірації місцях. Згадуючи про свої підпільні контакти, зауважувала, що чудовим місцем для них був Львівський університет: «Крім головного голю і великих коридорів, були там незчисленні закамарки малих приміщень, різних семінарів, і, нарешті, викрутасами по поверхах, то вгору, то вниз, не важко було вийти тихими бічними брамами на другий бік будинку. Так цією достойною будівлею, в душі не профануючи її властивого призначення, ми часто користувалися для організаційних зустрічей. Практикували ми і стандартні методи «несподіваного» ускакування або вискакування з трамваїв, хоч менше спортивним революціонерам це могло вийти зле на здоров’я. У цілому за час мого слідства я з задоволенням могла ствердити, що у безпосередній ефективності наші засоби маневрування у Львові не були безуспішні».
У цей період Дарія познайомилася з Левом Ребетом. Між молодими людьми виникли романтичні почуття. Але Ребет був провідною фігурою в ієрархії ОУН, тому не дивно, що, коли після вбивства Євгена Коновальця в Проводі Українських Націоналістів почалася боротьба за домінацію, впливового Лева Ребета звинуватили у шпигунстві. На той час він очолював Крайову екзекутиву ОУН, відтак через протести й вимоги інших членів Екзекутиви 7 лютого 1939 року був змушений передати посаду крайового провідника Мирославові Трушу. Дарія мала дуже приязні стосунки з Трушем, і той запропонував їй увійти до Екзекутиви, на що дівчина відповіла: «Пане Труш, то мій наречений [Л.Ребет. – Z], і до нього немає довір’я, бо він може бути польський агент, а я, його наречена, вже ні?». І щоби не брати участі в інтригах, які плелися навколо неї та Ребета, відхилила пропозицію.
У «криміналі»
Конспірація та переховування рано чи пізно кінчаються арештом. У тогочасній Галичині активному ОУНівцю, хоч би якому спритному, уникнути його не судилося.
Своє перше ув’язнення Дарія пережила 1932 року. Арештували за підозрою допомоги легендарним бойовикам Д.Данилишину та В.Біласу. «Але поліційні маніпуляції були настільки хиткі, а «леґенда» про мої контакти з деякими людьми була так підбудована, що за несповна три місяці я опинилася «на волі», – згадувала 1984 року. – І другий «принагідний» випадок – був двотижневий арешт після вбивства міністра Пєрацького. Отже було ясно, що майже всі ми вже тоді досить твердо сиділи у поліційних реєстрах». Згодом її кілька разів затримували за націоналістичну діяльність у Любліні.
Наступного разу до польської в’язниці Дарія Ребет потрапила в березні 1939 року і пробула там до початку Другої світової війни. Спочатку ув’язнення відбувала у львівській в’язниці на Лонцького, а потім у Бригідках. Майже півроку «ґранатова поліція» примушувала дівчину до зізнання у приналежності до ОУН і до зради своїх побратимів. Пройшла «сім кіл пекла», але від своїх не відступилася.
Її постійно допитували шестеро поліцаїв, які почергово змінювалися, не даючи жертві ні хвилі перепочинку. «На добу мінялося по два все ті самі шість агентів, – згадувала про перебування у в’язниці. – Я сиділа на стільці, спати не давали, та й самій треба було вважати, щоб не впасти на долівку, а можливість опертися руками об стіл залежала від характеру присутніх чергових. А втім, коли перші дні пройшли для них нецікаво, то вночі вони часто ділилися своїми функціями, і один з них вкладався на ліжку в сусідній кімнаті».
У польських в’язницях часто практикували тортури з обмеженням сну заґратованих, що нераз доводили людей до безумства. У такі хвилі слідчі були напоготові, бо у стані напівсонного марення в’язень міг «сказати зайвого».
«Десь другого-третього дня почалися зорові галюцинації, – розповідала Ребет про свої тюремні чування. – Всі облуплені кольорові місця на стіні перетворилися на романтичні пастельні пейзажі, які спасенно добре діяли на душу… Потім наступна манія. Це було почуття, що зараз за мною, майже натискає на плечі задня стіна цієї вузької, але насправді довгої кімнати; я була примушена щоразу оглядатися. Також почуття, що мою голову обтиснула важка кам’яна шапка, змушувало мене щораз перевіряти руками, чи це так. Ці почуття пройшли й не поверталися, тільки потім з’явилися жахливі болі голови. Та й це пройшло… Був ще такий досить веселий епізод. Я схопилася зі стільця, швидко підійшла до стіни і щось там «покрутила». На реакцію чергових я сказала, що це Ляйпціґ. Посипалися схвильовані запити. Я відразу усвідомила «непорозуміння»: мовляв, «нарешті закордонні зв’язки!». Насправді це була асоціяція з батьківським домом, де батьки часто слухали німецькі радіопересилання. На мої вияснення (з прихованою втіхою) – зайшла скептично розчарована мовчанка».
З Лонцького її перевели до Бригідок і посадили до окремого жіночого відділу, де тримали кримінальні елементи. Пригадуючи той час, Дарія Ребет писала: «У великій камері не було ані одної політичної, самі «посполиті», і то найбільш удосконаленого ступеня. До двадцятьох осіб, самі рецидивістки різного віку, які гордо перелічували свої кілька чи кільканадцять ув’язнень. Це були неконтрольовані проститутки, «принагідні» і зовсім професійні злодійки різних спеціяльностей, півбожевільні. Мене зустріли переважно здеґенеровані обличчя, понурі, провокуючі. Ґалерія цих фізіономій з чимось гидким в інтер’єрі – могла приголомшити. Моє ліжко стояло майже впритул до сусідки з відкритими, гнійними скрофульозними ранами на шиї. Приблизно таке середовище було мені знайоме зі стрийської тюрми, але львівська кляса була куди добірніша».
Німецько-радянська війна
З в’язниці Дарію звільнили 19 вересня 1939 року, після обіду. Перед тим відбувалося бомбардування Львова, тому всіх в’язнів півдня протримали у підвалі. Більшість із них були членами ОУН, окремі, не витримавши тортур, зрадили своїх товаришів. Були тут і ті, хто свідчив проти Ребет. Але, як вона розповідала, «нікому не випадало на думку виясняти стосунки у цій ситуації, в цьому колективі панувала специфічна атмосфера: або нас постріляють, або ми всі вийдемо і буде Україна».
Ніхто зі звільнених не був поінформований, що насправді коїться у Львові, тому, коли вийшли, були здивовані наявністю тут радянських військ. «Це був вихід у невідоме: ми не були ознайомлені ані з політичним, ані з воєнним становищем. І не знали, що діється з нашими рідними… Я намагалася угадати, де мій батько і брат».
Дарія Ребет, кінець 1930-х років, Стрий
Після звільнення, зустрівшись з Левом Ребетом, подалися до рідних, аби затаїтися та роздивитися, що за нова влада прийшла до Галичини. Але в Стрию, порадившись із батьком Дарії, вирішили переходити кордон і йти до Генеральної Губернії. Залишатися у Галичині було небезпечно, бо їх з Ребетом документи залишилися в архівах львівської поліції.
Кордон перейшли неподалік від Сянока. Деякий час пожили в родичів Лева, а потім перебралися до Кракова, де винаймали маленьку квартиру. Дарія влаштувалась у крамницю одягу обліковцем і одружилася з Ребетом.
З початком німецько-радянської війни залишалась у Польщі, а до Львова приїхала вже після арешту Ярослава Стецька. У липні-вересні 1941-го займалася виховною та пропагандистською діяльністю в Галичині. У вересні гестапівці заарештували чоловіка, не оминув арешт і на той час уже вагітну Дарію. «Ув’язнена німцями і в голоді, недугах, бруді, з паразитами та в нелюдській брутальності адміністрації пізнала жахливі умови німецької тюрми на вул. Лонцького. – згадувала Дарія. – Опісля була переведена до в’язниці Монтелюпи у Кракові».
Звільнившись із в’язничного пекла, ще довго не могла відійти від пережитого. Довгий час її переслідували кошмари. «Я мала такі кошмарні сни, будучи в тяжі, що я собі уявляла, що моя дитина вродиться без ніг, без рук». Навіть зверталася з цими проблемами до лікаря, який зауважив, що на її стан так погано впливає вагітність і важкі умови проживання.
Після звільнення Дарія певний час мешкала у батька, тоді директора української гімназії в Криниці. У січні 1942 року повернулася до Галичини і знову зайнялася організаційними справами ОУН, але не довго, бо мала народжувати. Напередодні пологів переїхала до свого дядька на Перемищину, де 30 березня народила сина Андрія. Побувши кілька місяців біля малюка, з головою поринула в організаційні справи. До 1943 року працювала в референтурі пропаганди Проводу ОУН.
Сина виховували родичі, згодом декілька разів він перебував у захоронці Якторівського монастиря під опікою настоятельки Олени Вітер. «Я ріс і без мами, і без тата. Не знав, хто вони, й прізвища свого не знав, лише ім’я – Андрій. У 1944 році за наказом Романа Шухевича нас із мамою переправили на захід, до Братислави, а батька тоді випустили з Освенціма. Ось у Братиславі він мене вперше й побачив. Мені було два роки», – згадував Андрій про своє дитинство в одному з інтерв’ю.
Після III Надзвичайного великого збору ОУН Дарія Ребет стала членом Проводу, очолюваного Романом Шухевичем. У вересні 1944 року брала активну участь у роботі ініціативного комітету, який підготував проведення Першого великого збору Української Головної Визвольної Ради (УГВР), допомагала розробляти програмні документи цієї структури. Дослідники Микола Посівнич і Василь Брелюс зауважують, що найбільше політичний хист патріотки проявився в роки її роботи в УГВР, а свої ідеї змогла реалізувати в ході опрацювання «Тимчасового устрою УГВР». Через значний внесок у розробку структури УГВР Ребет обрали до її Президії, а невдовзі доручили місію закордонного представництва, яку вона мала виконувати разом із іншими членами УГВР. У той час здобула великий авторитет не лише серед рядових членів, а й серед керівництва.
Профіль Дарії Ребет видно у центрі колажу
На пам’ятнику, спорудженому 2011 року на честь УГВР біля села Сприня, поруч із фігурами Романа Шухевича й інших діячів є й постать Дарії Ребет.
На еміграції
Після звільнення Лева Ребета з в’язниці оселилася разом із чоловіком у Мюнхені – там, де й більшість провідних діячів бандерівського руху.
Дарія і Лев Ребети з дітьми. Мюнхен (1956)
У грудні 1956 року, коли відбувся розкол в ОУН(р), Дарія (разом з Левом) пристала на позиції ОУН(з) і була обрана до складу Політичної ради нової організації, а з 1979 року очолила Політраду ОУН (з) і перебувала на цій посаді до червня 1991 року.
Родина Ребетів
Також була співзасновницею Об’єднання українських жінок (ОУЖ) та Міжнародної ліги жінок в екзилі. Підготувала статут ОУЖ і була його постійним секретарем. У 1948 році як одна з делегаток УОЖ брала участь у Світовому конгресі українських жінок у Філадельфії, де створили Світову федерацію українських жіночих організацій (СФУЖО). Дарію Ребет обрали секретарем до президії конгресу, вона також опрацювала перший статут СФУЖО.
Дарія Ребет з донькою Оксаною, Мюнхен (1953)
У Мюнхені 21 вересня 1951 року в Ребетів народилася донька Оксана. Своїх дітей подружжя завжди виховувало в українських традиціях. «Наша сім’я була глибоко українська, – розповідав Андрій Ребет. – Й хоча ми з сестрою ходили до німецьких шкіл, завжди почувались українцями. Тоді тут були українські суботні школи, церкви, діяли пластуни, різні молодіжні організації… Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтелігентні люди. Ніколи не мали охорони».
Після загибелі Льва Ребета довелося жити в скруті, але Дарія впоралася з цими проблемами і зуміла «підняти на ноги» своїх дітей.
Дарія Ребет із сином Андрієм на пластовому таборі Кьонігсдорф (1953)
Уже під час судового процесу (1962) над Богданом Сташинським, який убив її чоловіка, вразила всіх (зокрема, вбивцю) своєю позицією щодо його вчинку. «Бандерівська сторона разом із американськими й українськими адвокатами з діаспори вимагали найсуворішого покарання, можливої страти, а ми з мамою вирішили інакше, – розповідав журналістам Андрій Ребет. – Мама написала українською, а я переклав на німецьку заяву, що ми вважаємо, що вбивця не Сташинський, а Москва. Ми наполягали, що це політична справа, політичне вбивство. Сташинський був кадебіст, просто виконавець, солдат, який мав виконати наказ. А наказ на ці вбивства дала Москва. Якби ви побачили Сташинського, як він видихнув, коли мати зачитала нашу заяву».
У редакції журналу "Сучасність": зліва направо – Іван Гриньох, Д.Ребет, В.Стахів (Мюнхен, 1967)
Проживаючи за межами України, Дарія Ребет дуже добре орієнтувалася в суспільно-політичній обстановці на Батьківщині. Уже після того, як 1991 року США визнали суверенітет України, вона промовила пророчі слова про проблеми, які чекатимуть на Україну: «Труднощі будуть, вони будуть з різних причин: будуть із внутрішніх – через брак досвіду, але, можливо, краще, щоб оці слова не справдилися: труднощі з боку Росії – адже існують амбіції, претензії, звички, традиції у Росії, що вона повинна стояти над іншими, в кожному разі над сусідніми собі народами, які входили в той чи інший час під владу Петербурга чи Москви». На жаль у своїх припущеннях пані Ребет не помилилася.
Дарія Ребет на робочому місці (1978)
Померла українська патріотка 5 січня 1992 року в Мюнхені на 78 році життя. Спочатку тіло покійної поховали в Мюнхені, на Вальдфрідгофі, а 20 жовтня 2010 року тлінні останки Дарії та її чоловіка урочисто перепоховали у Львові на Личаківському цвинтарі.
* * *
Більшість світлин – із видання: Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет. – Орлян: Торонто-Львів, 2013.
26.02.2018