З одного боку, діяльність зв’язкових Романа Шухевича є начебто доволі висвітленою, і досить часто до цієї теми звертаються різні дослідники (зокрема, дослідники з гендерної тематики), але, з іншого боку, ця тема є доволі неоднозначною. Бо, з одного боку, є така тенденція – «приписатися» до слави головного командира УПА, а, з іншого боку, я хочу представити діяльність зв’язкових як певне явище – чому, власне, діяла така група зв’язкових і якими були основні види їхньої діяльності, чим вони конкретно займалися та, зрештою, не історичний факт доведений, що зв’язкова Романа Шухевича стала невільною причиною його загибелі.
Тож почнемо з причин – чому була створена така група зв’язкових.
У всіх документах, які є більш-менш відомими (меншою мірою – публікованими), йдеться про роль зв’язкових. Мені здається, що це було трішки глибше явище, бо до 1945 року також начебто були зв’язкові, але про це не говорилося. І, як правило, роль зв’язкових виконували особисті охоронці. Тобто, головнокомандувач УПА мав свою охорону – це були переважно чоловіки та хлопці, які змінювалися доволі часто і виконували певні доручення по зв’язку. В кінці 1944 року, коли вже фронт пересунувся поза межі території України, ситуація кардинально змінилась. У період 1944-1945 років виявив слабкі місця Української Повстанської Армії, зокрема, це виявилося, по-перше, у фізичних втратах – УПА не могла вести (при всьому їхньому бажанні та патріотичній риториці) відкритих військових боїв з регулярними частинами Червоної армії. У кінці 1944-го – на початку 1945 року був розроблений ряд нормативних документів (вони є досить відомими), наприклад, інструкція 45/1, де йшлося про абсолютну зміну тактики повстанської боротьби та перехід до абсолютно інших форм, тобто, підпільних форм, глибоко законспірованих.
В зимово-весняний період 1944-1945 років було прийнято рішення про ліквідацію певних референтур, і в тому числі була ліквідована референтура підпільного Українського Червоного Хреста. Фактично ті жінки, які були задіяні до того часу в цій структурі, залишилися без роботи. Тобто, йшлося про їхню подальшу діяльність і подальшу роботу та про те, чи взагалі потрібно їх надалі використовувати. Адже, з одного боку, йшлося про те, що жінки були однією з найслабших ланок (про це писав і Бурст). А з іншого боку, існував своєрідний міф про те, що жінки повинні взяти на себе тягар боротьби, бо вони мають більше можливостей (в силу різних обставин) бути корисними для українського національно-визвольного руху.
В березні 1945 року в селі Бишки Козівського району Тернопільської області Яків Бусол провів так званий «вишкіл» для колишніх провідниць Українського Червоного Хреста. Йшлося про те, що ці провідниці крайового й обласного рівнів мають перейти у відділ пропаганди, тобто, займатись пропагандивною роботою. Скажімо так: це було неоране поле діяльності, і потрібно було тримати населення в певному тонусі, постійно говорити про цілі та завдання українського національно-визвольного руху, відповідно, підтримувати матеріальну та соціальну базу.
Світлини Катерини Зарицької, зроблені в різний час
У цей же період у Бишки прибув Тарас Чупринка (Роман Шухевич). За попередніми документами простежується, що було прийнято рішення про те, що при командирах різних відділів повинні були створюватися певні надреферентури. Вони називалися «надреферентури особистих зв’язкових». Чупринка начебто вирішив особисто проконтролювати, як проходять курси колишніх провідниць. А з іншого боку, він оголосив своє рішення про створення цієї «надреферентури зв’язкових» і про залучення до «надреферентури зв’язкових» двох осіб – Катерини Зарицької та Галини Дидик. Щодо інших (Ірини Савицької, Ольги Ільків), то вони направлялися в інші підрозділи. А ці дві жінки [Катерина Зарицька та Галина Дидик – Z] мали очолити штаб ад’ютантів, стати своєрідними ад’ютантами.
Світлини Галини Дидик, зроблені в різний час
Чому вибір впав саме на цих двох жінок? З одного боку, є інструкція про те, що на таку роботу потрібно було призначати людей надзвичайно вірних – навіть був такий термін «вірних ідеї Української Самостійної Соборної Держави» (тобто, ідеї національно-визвольної боротьби). Але, з іншого боку, мені здається, цей вибір був не випадковий, тому що Тарас Чупринка (Роман Шухевич) також обирав людей, яких він знав особисто, тих, які зарекомендували себе як люди надійні, що мають великий досвід підпільної боротьби. Фактично ці жінки мали створювати своєрідний штаб, і їх було проінструктовано про суть їхньої роботи, в чому вона полягала.
Є питання: чому Катерина Зарицька та Галина Дидик погодились ввійти до того штабу головнокомандувача УПА? Відповідь на це питання, напевно, може дати такий феміністичний дискурс: наприклад, за твердженням Джоан Нейджел, жінки відіграють лише символічну роль у будь-якій націоналістичній культурі. Жінки, які прагнуть до вищої мети (як націоналізм), переконані в тому, що їх власна емансипація випливатиме з перемоги над чужоземним гнобленням. Про це писала і Марта Богачевська-Хом’як. Тому такі рішення приймалися без участі жінок, як правило. А з іншого боку, це був такий своєрідний ступінь вищої довіри: ви є найкращими, тож ми вас обираємо.
Якщо говорити про схему та модель функціонування цієї «надреферентури зв’язкових», то простежуються своєрідні взаємини між чоловіком – командиром, начальником – та жінками, його підлеглими. Тетяна Антонова у статті «Жінки в житті Романа Шухевича, головного командира УПА» стверджує, що не можна говорити про повстанську рівність чоловіка-зверхника та жінки-підлеглої, оскільки жінки є менш досвідченими у політиці та військовій справі. Але якщо дуже детально розбирати діяльність «надреферентури зв’язкових», то, на мою думку, простежується певні фази того, як відбувалася трансформація від чоловіка-зверхника до чоловіка, рівного тим жінкам, які входили до цієї «надреферентури зв’язкових». Якщо ви знайомі зі спогадами Галини Дидик, то вона там описує, як Роман Шухевич довіряв їй своє життя і казав: «Вези мене, як пакунок». Тобто, цілком їй довіряв. На цьому, власне, простежується рівність. Субординація поступово стиралась, якщо аналізувати діяльність групи зв’язкових, починаючи з 1945 року та закінчуючи 1950 роком.
Чому, власне, відбувалася трансформація? На мою думку, вона була викликана кількома чинниками – як зовнішніми, так і внутрішніми. Зовнішні чинники є зрозумілими: ми всі добре знаємо, в яких умовах проходило життя повстанців, в яких умовах велася підпільна боротьба. Тилу (запілля) як такого не було: «Там, де я стою, – це і є моя лінія оборони».
З іншого боку, багато визначалося й внутрішніми обставинами. На основі документів, які я читала (протоколи архівно-слідчих справ Зарицької, Дидик, Ольги Ільків і Ганни Конюшик) проглядається певна еволюція щодо того, яким чином змінювалась їхня діяльність. Якщо на перших етапах зв’язкові мали виконувати роль забезпечення зв’язку, то пізніше їхня роль полягала у забезпеченні продовольством, медикаментами, літературою, лікуванні певному, розвідувальній діяльності тощо. Тож поступово відбувається інтелектуальне підвищення рівня діяльності зв’язкових. Наприклад, Катерина Зарицька, як високоосвічена на той час жінка, залучалася до підготовки пропагандивних статей. Коли розглядати діяльність Катерини Зарицької та Галини Дидик, то простежується певна тактовність з боку Романа Шухевича, який чітко розумів, як потрібно поводитися з жінками, щоби не створювати певної конкуренції між ними. Адже на основі свідчень різних людей, які добре знали Катерину Зарицьку, про неї відгукувались, що це була «інтелігентна» особа, а про Галину Дидик – що це була «горда» особа. Тому, щоби не створювати конкурентного середовища між жінками, між ними існував нібито принцип «рівності» по відношенню до головнокомандувача.
Та, з іншого боку, чітко простежується субординація по відношенню до тих завдань, які виконувалися. Якщо, наприклад, Зарицька виконувала доручення по контактуванню з членами Головного Проводу, то, наприклад, Галині Дидик цей рівень був уже недоступний. Є показовий приклад Василя Кука, до якого прийшла Дидик через «мертві пункти» по лінії зв’язку, а він її навіть не прийняв. Коли я з ним спілкувалася ще свого часу, він говорив, що «для мене вона була просто, як баба в спідниці; це не був її рівень – зі мною контактувати». Це є показовим моментом. А от Зарицькій довіряли, до неї був вищий рівень довіри. Вона була утаємничена в різні «тактичні» справи українського підпілля повоєнного періоду. Вона виконувала завдання по зриву виборів 1946 року, по підготовці певної пропагандивної літератури, по боротьбі з насаджуванням колгоспної системи в Західній Україні. Тобто, це простежується на фоні компаративного аналізу зі слідчих справ двох жінок.
Дуже важливим було питання фізичного збереження командира та забезпечення йому належного проживання. Роман Шухевич дуже неґативно ставився до життя в криївках. Він не любив криївок як таких, вважав їх «живими могилами». З іншого боку, він через стан свого здоров’я не міг проводити багато часу у лісах. Відповідно, йому потрібні були надійні місця, які називали «хази» («підпільні хати»). Саме Зарицькій належить ідея створення «підпільних хат» із певною легендою. Якщо перші хати (наприклад, в селах Рай і Улашківці) були доволі непрактичними та на них швидко виходили слідчо-оперативні служби НКВД, то вже пізніше Зарицькою був розроблений план, як використати тодішню ситуацію з переселенцями.
Хата в с. Княгиничі (Рогатинщина) – місце однієї з конспіративних квартир Романа Шухевича
У 1945 році почалась перша хвиля переселенців [з Польщі – Z]. Близько півмільйона людей отримали статус переселенців. Підпілля дуже активно готувало документи [на імена] тих переселенців. І на основі таких підроблених документів вишукувались надійні хати. Найяскравішим таким прикладом є хата в Княгиничах і хата в Білогорщі. Але перед хатою в Княгиничах була хата у Львові на вулиці Сулимирського. Але чим вона була ненадійною та непрактичною для головнокомандувача? Тим, що там жили люди, родина пенсіонерів, яка начебто була доволі надійною, їй платили гроші, утримували їх. Але все одно це було ненадійно, бо в разі небезпечної ситуації не було жодної ґарантії, що ці люди можуть якимось чином посприяти безпечному відходу головнокомандувача. Тому була продумана система конспірації. Ця хата [в Княгиничах – Z] мала бути назовні, як справжня хата, в якій проживали люди, що не мали жодного відношення до Організації, але насправді це були надійні люди. Власне, та хата в Княгиничах була забезпечена всіма атрибутами нормальної сім’ї – це є старша мати Розалія Ільків, її дочка Ольга Ільків та маленька дитинка. І це було таке своєрідне прикриття.
Будинок у Білогорщі біля Львова, де у 1948-1950 рр. містилася остання конспіративна квартира генерала Р.Шухевича
З другої половини жовтня 1946 року починається наступний етап в діяльності зв’язкових. «Надреферентура зв’язкових» залучала додатково людей для того, щоби забезпечити прикриття цієї діяльності.
Обідають (зліва направо): Олекса Гасин (генерал УПА), Галина Дидик, Роман Шухевич, Анна Конюшик (Білогорща, 1949)
Крім цього, ми всі чудово знаємо, що Роман Шухевич мав серйозні проблеми зі здоров’ям, і потрібно було займатись його лікуванням. Неодноразово його возили до Львова – до кардіолога, до терапевта, до інших спеціалістів. Це все робилося під виглядом якогось сільського діда, законспірованого, через певні пункти зв’язку. Крім того, є унікальний факт: Шухевич лікувався в Одесі на курорті, ходив до найкращих спеціалістів по підроблених документах. Всі ці документи виготовлялися «надреферентурою зв’язкових». Фактично весь побут, уся професійна діяльність забезпечувались тією ж «надреферентурою зв’язкових».
Галина Дидик і Роман Шухевич читають книгу (Білогорща)
Можна тут говорити про певний рівень патріархальної сім’ї та про певні інтимні стосунки. Єдиний приклад інтимних стосунків є начебто між Шухевичем і Зарицькою. Але про це є інформація лише у протоколі допиту Катерини Зарицької за березень 1948 року. Іншої інформації про те, що між ними були якісь стосунки, ніде немає. Я не можу стверджувати цей факт як достовірний, бо в березні 1948 року закінчився термін ув’язнення чоловіка Катерини Зарицької – Михайла Сороки. Я бачила справу Михайла Сороки, а також спілкувалася доволі тісно з Лесею Боднарук, яка досліджувала життя та діяльність Михайла Сороки. Виглядає на те, що факт інтимного співжиття з Романом Шухевичем використовували як засіб тиску на Михайла Сороку. Хоча я також працювала з тюремними листами між Зарицькою та Михайлом Сорокою, і там не було жодного натяку на елемент зради між ними.
Конюшик Ганна Мар’янівна, яка утримувала конспіративну квартиру в Білогорщі
Відчувалась певна напруженість ситуації. Чому? Бо Анна Конюшик була доволі привабливою молодою жінкою, яка також була членкиня ОУН, і, звичайно, вона як господиня хати відчувала в собі певну моральну перевагу в тому, що вона може подобатися головнокомандувачу. Навіть у протоколі допиту постійно проковзує між рядків, що вона ревнувала Шухевича до Катерини Зарицької. Хоча Галина Дидик постійно відчувала – це наявне також у протоколі допиту – велику дистанцію між командиром-зверхником і нею як жінкою. Якщо це колись буде опубліковане, ви в цьому переконаєтесь.
Отже, якщо говорити про діяльність «надреферентури зв’язкових», то, з одного боку, така надреферентура було продиктована вимогами того часу. Оскільки іншого варіанту, щоби забезпечити належні умови проживання та роботи, для подальшого розвитку боротьби та трансформації цієї боротьби, не було. На той момент іншого просто не бачили. А, з іншого боку, дуже чітко прослідковується експлуатація тих жінок у підпіллі. Начебто вони погоджувалися, вони віддавали своє життя на цей вівтар боротьби. Але, з іншого боку, ніхто не зважав на їхні особисті потреби: що вони хотіли, чим вони хотіли займатися. Якщо Зарицька з Шухевичем були на одному рівні, оскільки їх об’єднувало спільне минуле – це і походження (бо обидвоє були з інтелігентних галицьких родин зі священницьким корінням), вони обидвоє пройшли вишкіл в українській скаутській організації «Пласт», в підпіллі ОУН, то Дидик, Ільків чи потім Анна Конюшик (до певної міри) були вже зв’язковими, так би мовити, іншого плану. Тому що їм більше доручалися завдання по матеріальному забезпеченню. Це також цікаве явище, і тут, може, з’являться дослідження, які будуть порівнювати, наприклад, діяльність референтури командувача УПА з іншими рівнями проводів. Я думаю, це може бути певна перспектива досліджень.
Виголошено на науковому семінарі «Повсякденне життя учасників підпілля ОУН та УПА (1930–1950-і рр.)» (Український Католицький Університет, 5 грудня 2015 року) під заголовком "Діяльність групи зв’язкових головнокомандувача УПА у 1945-1950 роках".
* Заголовок – редакційний
Підготували Оксана Матвійчук і Андрій Квятковський
08.03.2016