Володимир ГІНДА

 

Постать Ярослава Стецька в українській історії зазвичай пов’язують із Актом проголошення Української держави у Львові 30 червня 1941 року. Втім, ми досі дуже мало знаємо про його життя – не політичне, де все написано-переписано, а поза політикою.

 

Ярослав Стецько і Йосип Кладочний. Варшава, лютий 1941 р. 

 

 

Саме тому у цій статті я хотів би зупинитися на окремих життєвих моментах Стецька: дитинстві, юності, перебуванні у концтаборі, здоров’ї, подружньому житті та житті на еміграції. Цей бік його життя ще надто мало вивчений і чекає на свого дослідника. Певний поштовх цьому, звичайно, дала наразі єдина в Україні колективна біографічна книга Богдана Мельничука, Мирона Сагайдака та Віктора Уніята «Великий українець із Тернопілля. Ярослав Стецько: життєвий шлях Провідника ОУН», видана 2010 року. Але це крапля в морі, коли йдеться про таку особистість. Адже лише його життя в еміграції може стати темою для написання не однієї книги.     

 

 

Дитинство

 

Народився Ярослав Стецько 19 січня 1912 року в селі Великий Глибочок біля Тернополя, в родині священика Семена Стецька та його дружини Теодозії.

 

Ярослав був другою дитиною. На час його народження подружжя Стецьків уже виховувало сина Омеляна. З часом у родині народилася молодша донька Оксана.

 

Родина отця Семена Стецька: син Омелян, дружина Теодозія, Ярослав, отець Семен.

 

 

Всіх своїх дітей Семен називав на чиюсь честь. Так старшого сина Омеляна назвав на честь отця Омеляна Чайківського (Омелян згодом став богословом). Ярослав своє ім’я отримав на честь князя Ярослава Мудрого, а донька Оксана ім’я отримала від героїні Тараса Шевченка, чиї твори її батько знав на пам'ять.  

 

Згодом о. Семен отримав парафію в селі Кам’янки (тепер Підволочиський район Тернопілля), і родина переїхала жити на нове місце.

 

Стецьки жили дружно. Діти допомагали о. Семену проводити фестини, готували творчі виступи до релігійних і національних свят. Паніматка Теодозія провадила недільну школу для бідних дітей.

 

Втім, дитинство малого Ярослава припало на буремні роки Першої світової та українсько-польської воєн. А влітку 1920-го до Кам’янок увійшли червоноармійці. Знаючи про їх ставлення до Церкви отець Семен з парафіянами заховав церковне золото, срібло та дзвони. Але хтось доніс про це більшовикам, і вони увірвалися до парафіяльного храму, привівши сюди ж пароха з родиною. Усіх Стецьків вишукували перед вівтарем. Від червоного комісара священик почув: «Поп, єслі нє скажеш, гдє спрятал колокола, тєбя і твоіх щенков расстрєляєм». Порахувавши до трьох і не дочекавшись відповіді, вистрілив «холостим». Отець Семен зомлів. Комісар копнув нерухоме тіло і промовив: «Поп подох, і щенки єго тоже подохнут».

 

Драматична зустріч з більшовиками дуже похитнула здоров’я о. Семена, після неї він прожив лише три роки; помер 5 жовтня 1923 року. Для родини Стецьків настали важкі часи без годувальника. Юний Ярослав часом вибирався до Великих Глибочок, де його рідний дядько Володимир Чубатий був парохом. Місцеві жителі й родина збирала для них харчі й одяг, які Ярослав привозив до Кам’янок. Невдовзі Володимир Чубатий переїхав на колишню парафію отця Семена і безпосередньо заопікувався родиною брата. 

 

Ярослав Стецько – гімназист

 

 

1925 року Ярослав Стецько вступив до Тернопільської гімназії. Практично всі вихідні проводив у Великиму Глибочку, де дядько мав чудову бібліотеку. Ярослав перечитав її майже всю.

 

Після вступу Ярослава до гімназії дядько вирішив, що родину треба переселити ближче до Тернополя. Тому з часом перевіз її до хутора Гаї Ходоровські, але й звідти до міста було неблизько, тож о. Володимир з родиною назбирали кошти на невеличку кімнату для Стецьків у Тернополі по вулиці Строма, 43. Нині вона носить ім’я Ярослава Стецька.

 

Кожних вихідних і на канікулах малі Стецьки були у Великому Глибочку. Разом із братом і сестрою Ярослав брав участь у заходах місцевої «Просвіти». Окрім всього іншого, це дозволяло отримувати щось для прохарчування, адже щонеділі у парафіяльному домі, як вдячність, їх чекали кілька кошиків з продуктами. У свої  гімназійні роки Ярослав допомагав родині тим, що готував інших дітей до вступу в гімназію. Кошти отримував незначні, але на прожиття вистачало.

 

З молодих літ захоплювався української національною ідеєю, підкреслював своє українське походження. До церкви в неділю завжди вдягався по-українськи, а на зауваження щодо такого не для всіх стандартного вбрання, зазвичай відповідав: «Українцеві слід мати не лише українську душу, а й вигляд українця».

 

Ярослав Стецько серед друзів-гімназистів (у горизонтальному положенні), 1927.

 

 

Свої переконання намагався прищеплювати молодшим друзям, часом використовуючи оригінальних методів. Колишня сусідка Стефанія Когут згадувала: «Прийшов до нас у хату Славко, подивився на дітвору з цієї вулиці й пішов. Ми за ним, а двері замкнені. Тоді чуємо його голос: «Доки не вивчите молитов та «Ще не вмерла України» – не випущу з хати». Ми почали вголос молитися, а потім співали гімн. Через деякий час зайшов Славко і почав роздавати нам цукерки за добре вивчений урок».

 

1929 року Ярослав закінчив з відзнакою Тернопільську українську гімназію. Перший час після випуску читав лекції гімназистам і займався підготовкою дітей до вступу в гімназію. Не забував про подальше навчання. Спочатку вступив до Ягелонського університету на право. Університетські правила студентам перших курсів дозволяли не відвідувати лекції, а готуватися до іспитів удома, що було вигідним для Ярослава через його куці статки. Скориставшись цим, він цілий рік готувався до іспитів у згаданій бібліотеці Великого Глибочка і до української бібліотеки Тернополя не їздив, бо не мав чим платити за користування книжками. Закінчивши перший курс навчання, Ярослав вступив до Львівського університету на факультет філософії.

 

 

Початок боротьби

 

Саме в ці часи долучився до українського націоналістичного руху. Спочатку вступив до студентської націоналістичної організації, згодом – до підпільної Української Військової Організації. «Я… став членом УВО за ініціятивою сина о. Конрада, пізнішого лікаря, який згодом перестав займатися політичною діяльністю, – писав Стецько у спогадах. – Але він зорганізував у Тернополі членів УВО, і ми діяли спочатку як члени УВО в гімназії, а щойно згодом як члени націоналістичного підпілля, яке організували Степан Охримович і Кравців».

 

Зі створенням ОУН був уже там. У своєму «Життєписі» писав: «Уже як гімназійний ученик брав я участь у революційній діяльності. 1928 став я членом підпільної націоналістичної організації молоді Юнацтво, якої завданням було націоналістично-революційне виховання молоді. Вона заправляла теж молодь до боротьби з окупацією, організувала саботування польських державних свят, які нам наказувано святкувати, як річницю створення польської держави, окупації Львова і т. д.».

 

У 1930 році Ярослав став окружним провідником ОУН Тернопілля. Цього ж року його заарештувала польська поліція за підозрою участі в саботажних акціях, але за кілька місяців звільнила через відсутність доказів. У 1931 році Стецька призначили ідеологічним і вишкільним референтом Проводу Юнацтва ОУН ЗУЗ, паралельно редагує підпільні видання: «Бюлетень», «Юнацтво» та «Юнак».

 

Наступного року Ярослав Стецько став ідеологічним референтом Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Як згадують жителі Великого Глибочку, на місця для зборів молодих оунівців Стецько перетворив помешкання обох своїх дядьків, Василя та Миколи, теж членів ОУН. Колишній сусід родини Стецьків з цього приводу зазначав: «Коли на дворі настала темрява, молоді хлопці сходилися до хати Стецьків і до опівночі через віконну занавіску просвічувався тьмяний вогник, а вдосвіта, коли ще було також темно, вони розходилися, багато з них сідало на поїзд».

 

На таких зборах молоді націоналісти студіювали спеціалізовану літературу, під впливом якої формувалися їхні погляди. Згадуючи ті книги, Ярослав Стецько писав: «Наше виховання проходило по низці видань, чи то "Літопису Червоної Калини", чи творів Чайковського. Хочу ще підкреслити ірляндські книги – про ірляндську революцію, про визвольну боротьбу. Ми студіювали також польські книжки, читали "Підземну Росію". То, власне, був один із творів, з яких ми пізнавали революційну боротьбу – фактично, не Росії, а москалів. Ми захоплювалися Перовською, Кибальчичем, які були українцями, але, на жаль, служили неукраїнським інтересам. Вся та література була нами дуже докладно студійована. Ми були горді тим, що Перовська була українкою, що Кибальчич був українцем, хоч з їхніми ідеями ми не годилися, – ми були проти спільного фронту з москалями. Дмитра Донцова ми радо читали, не все ми схоплювали, тому що деякі його твори були – не для мене, але для інших – затяжкі. Але нас захоплювала його віра, фанатизм, його безоглядна афірмація національної ідеї та апотеоза Батьківщини. Бо нам йшлося головно про те, щоб утвердити в собі і народі віру в абсолютну правду України. А Донцов те найрадніше унаявнював у своїх творах. Донцов тим захоплював, цією своєю експресією».

 

За націоналістичні переконання та працю в ОУН Стецька тричі заарештовувала польська влада. Востаннє був засуджений під час «Львівського процесу» 1936 року. На процесі в останньому слові заявив: «Я виконував свій обов’язок, що мені диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує. Існує потенціально в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально і правно в душах наших. Змислом мого життя було, є і буде Україна вільна без хлопа і без пана. Я вірю в перемогу».

 

Ярослав Стецько із братом і сестрою (1936)

 

 

Вироком суду Стецько отримав 5 років ув’язнення. Сестра Оксана згадувала, що «він був дуже пригнобленим, що його друзі дістали великі вироки тюрми [від 10 до 15 років – В.Г.], а він лише 5 років». Але термін свій не відбув, потрапивши під загальну амністію після 2,5 років ув’язнення. «Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, займаючись там же зовнішньополітичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав'язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган «Ідея і чин». В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де відпрацьовував політичну проблематику ОУН», – пише про своє життя після виходу з в’язниці.

 

Уже під час Другої світової війни, перебуваючи у Варшаві, Ярослав Стецько випадково на вулиці зустрів польського прокурора «Львівського процесу» Прахтля-Моравянського. Поляк, розуміючи, чим може закінчитися така зустріч для нього, налякався. Цей випадок Стецько описав у своїх «Споминах»: «Перебуваючи в травні 1941 р. у Варшаві; я зустрінув припадково на вулиці Прахтля-Моравянского, прокурора з Львівського процесу КЕ ОУН на ЗУЗ. Чи не пригадуєте мене?, запитую. Він здивований. Я є Ярослав Стецько з КЕ ОУН з Львова. Прокурор зблід. Пригадую, пригадую... по-польськи мимрить. Будьте спокійні, ми Вас не видамо німцям. Це не є стиль українських націоналістів, і невідомо, чи не треба буде нам ще спільно діяти... Він: Я тепер у Варшаві знаходжуся... Ви мабуть маєте ще шансу, але ми у важкій ситуації... Прокурор оглядається, мабуть не має довір'я. Я усвідомлюю, що він озброєний і може зі страху зробити дурницю. Але мене цікавить таємниця зрадників на ЗУЗ... Не бажаючи проте ж його ще дальше турбувати і лякати, кінчаю, подаючи йому руку: «Пане докторе, будьте спокійні, проти поляків не збираємося воювати, якщо не будете знову претендувати на наші землі. Якщо, схочете мене бачити, я буду – можливо – завтра на тому самому місці, а тепер будьте спокійні і вертайтеся домів».

 

Після загибелі Євгена Коновальця Провід ОУН очолив Андрій Мельник, який не зміг вирішити назрілі в Організації проблеми, що призвело до її розколу. Ярослав Стецько сповідуючи ідеї «молодого» крила ОУН, став на бік Степана Бандери. 10 лютого 1940 року в Кракові Провід ОУН(б) обрав його першим заступником нового провідника.

 

З вибухом німецько-радянської війни Ярослав Стецько у складі похідної групи ОУН прибуває до Львова. Цю подорож красномовно відтворив у книзі «Як це було 30 червня 1941 року»: «Перейшовши кордон біля Ярослава, наша група зорганізувала залишене большевиками невелике вантажне авто, обліпила його різнородною пропаґандивного антибольшевицькою “літературою”, листівками, гаслами, карикатурами, які ми мали приготовані у плині довгої і систематичної підготовки змісту нашої акції на випадок війни, і рвались вперед, щоб якнайшвидше дістатися до Львова… Правдою і “неправдою”, хитрістю і відкритістю, наявними протибольшевицькими виступами, написами на автомашині, синьо-жовтими опасками на рукавах, відважним, агресивним поступуванням ми викликали в німців, фронтових старшин і вояків впевнення, що це діється за якоюсь вищою згодою”, коли ми так рвемося вперед – “чортові в зуби”. Вони зчаста подивляли нас, неозброєних, як ми, минаючи їх перші бойові частини, з шумом, синьо-жовтим прапором, кричучими плякатами, листівками, антибольшевицькими карикатурами, оздоблюючими автомашину, вривалися в “нічию” полосу, а то й опановану ще большевицькими військами, щоб так же нагло повернутися, а потім знову іти вперед… Ми добилися до Львова зараз після вмаршу німецьких військ». 

 

У Львові Я.Стецько скликає Національні Збори, які 30 червня проголосили в будинку «Просвіти» відновлення Української Держави. Його обрали прем’єром українського уряду.

 

 

За колючим дротом

 

Нацисти швидко зажадали від Стецька відкликати Акт відновлення держави, але отримали відмову. Про те, що сталося потім, 10 липня, розповідала, згадуючи про той вечір, сестра Оксана: «Вже темніло, коли біля 9-ї години вечора ми побачили через вікно, що заїхало авто і зупинилося навпроти нашої хати на протилежному боці вулиці. З автомобіля вийшов Ярослав. Як раптом до нього посипалися стріли. Мій чоловік прожогом вискочив через вікно і побіг за напасником, який втікав і ще два рази відстрілювавсь. Я покликала сторожиху. Вона відчинила браму і Ярослав увійшов до хати… Під час замаху був поранений водій автомобіля, бо атентатник стріляв до авта, гадаючи, що брат в авті… На другий день ми залишили це помешкання. В п’ятницю 11 липня Ярослава запросили на розмову в СД, з цією розмови Ярослав уже не повернувся. Його і Романа Ільницького заарештували й вивезли до Берліна».

 

Сам Стецько, згодом розповідаючи про замах, говорив, що його врятувала тоді відсутність охорони, яку він не взяв на зустріч із сестрою. Нападник не знаючи цього почав стріляти по задньому сидінні, де Ярослав завжди сидів при наявності охоронців, хоч тоді він сидів поруч із водієм. Він також розповів, що відразу на місці замаху знайшли польські листівки, які мали засвідчити причетність до замаху поляків. Утім, Ярослав сумнівався у їх причетності: «Не думаю, що поляки робили той замах, то скорше НКВД або Ґестапо, бо не мало глузду полякам його робити. А ті летючки могли бути зфабриковані або большевиками НКВД, або Ґестапом, щоб українсько-польський конфлікт виогнювати».

 

Заарештували нацисти Ярослава Стецька разом зі Степаном Бандерою. Після арешту доправили до концтабору Заксенгавзен біля Берліну. Там тривали допити з вимогами відкликати Акт, але Стецько тримався свого. Він стверджує, що навіть написав лист, адресований Адольфу Гітлеру, в якому наголосив, що завдяки такій недалекоглядній політиці той за три років програє війну. «Я сидів у поліційній тюрмі Александерпляц від 15 вересня до 15 чи 26 січня 1942 року, а потім в одиночці в Саксенгавзені, – згадував Стецько після війни. – З Александерпляц я написав до Гітлера листа (не знаю, де він є) з пересторогою, що німці програють війну до трьох років, якщо будуть продовжувати таку політику, яку вони вели. Тоді вони сказали, що я вар’ят, щоби я вицофав того листа (то Ґестапо прийшло), але я не вицофав, хай собі забирають і тримають до архіву, як хочуть. Тоді мене ще більше ізолювали за те, що я смію фюрерові таке писати, сказали, що йому не дадуть. Я сказав: "Як хочете, то можете не давати, то є ваша справа". Такі перипетії були».

 

Перебуваючи у концтаборі, Стецько часто хворів. Дійшло до того, що лікарі пророкували йому життя не більше півроку і смерть від раку шлунку. «Сиділи ми за дротами у концентраційному таборі Саксенгавзен… Я.Стецько був промінентним в’язнем, а я звичайним рядовиком, – згадував Микола Климишин. – Я.Стецько сидів у суворій ізоляції на поодинці в “Целлєн-Бав”, званий також “Бункром”. Був це блок, відокремлений від решти табору високим муром… Там каралися такі провідні особи, як Степан Бандера (камера ч. 73), Ярослав Стецько (камера ч. 46), Роман Ільницький, Ярослав Габрусевич, О.Ольжич й інші… Тому що Целлєн-Бав не мав власної лікарні, в’язнів із цього ізольованого від табору приводили до нас на перевірки. Одного серпневого дня 1943 р. привели під суворою охороною Ярослава Стецька з причини його болів у районі шлунку та дванадцяти… Доктор Свобода, чеський комуніст, заявив, що пацієнт може дістати рак шлунка, а спеціально податливою на цю недугу є його дванадцята. Вигляди пацієнта на його виздоровлення в табірних умовах надзвичайно слабкі. Якщо пацієнт буде жити довше шести місяців, то це буде чистим чудом».

 

І чудо, пророковане диктором Свободою, сталося. Ярослав прожив у концтаборі ще понад рік, а після виходу з нього 27 вересня 1944 року, – ще 42 роки, і щойно тоді помер від пророкованої чехом хвороби – раку шлунку. Цікаво, що інший лікар, Б.Андрієвський, який лікував Стецька після поранення, отриманого ним 1945 року біля Праги, теж констатував, що «життя Стецька є коротке, й це питання місяців, а не років».

 

Тоді, виїжджаючи з Праги, яку ось-ось мали захопити радянські війська, кілька оунівських автомобілів потрапили під обстріл американської авіації. Згадуючи ту подорож, її учасник націоналіст Роман Петренко писав: «Виїхали вночі, по дорозі пропускали військові німецькі транспорти, чутно було артилерійську канонаду. Це був бій за Прагу… Ранком ми були в околиці містечка Сушіце, 35 км від Праги… Несподівано над нами з’явились два американські розвідчі літаки і почали обстрілювати з кулеметів нашу колону, пролітаючи зовсім низько над нами. Транспорт зупинився, всі повибігали з авт, ховаючись від обстрілу… Ми повибігали і залягли. Я мав дві пістолі і запропонував  Ярославу Стецькові малу «шістку», яку він з подякою заховав у праву кишеню плаща. Одягнений він був у якісний легкий плащ, на голові мав сірий капелюх… Літаки зробили круг і заатакували вдруге, поціливши в наше тягарове авто, яке загорілося… Побачивши, що літаки завернули на третій раз, я з о. І.Гриньохом відбігли трохи дальше і сховалися під бетонний місточок. Скинена недалеко містка бомба не розірвалася. Коли ми вийшли з-під мосту, то побачили, що в цьому налеті серйозно був поранений … Ярослав Стецько. Він лежав на лівому боці і не міг підвестися. Лівий рукав плаща був закривавлений коло ліктя, а з правої ступні текла кров. Побачили ми і третє поранення. Була поранена права кишеня плаща. Куля, відбившись рикошетом від пістолі в кишені плаща, ковзнулася по шкірі і зранила низ живота… На щастя це був останній наліт літаків».

 

Друзі надали пораненому Стецьку першу медичну допомогу, а потім відвезли до лікарні міста Сушіце. Там його негайно прооперували та зробили переливання крові, залишивши на лікування. Поряд поставили двох охоронців. Стан пораненого через ослаблений концтабором організм швидко погіршувався, піднялася температура, організм відмовився сприймати поживу. Всі готувалися до найгіршого, і Стецько теж, про що свідчить лист, який Роман Петренко передав побратимам Ярослава на чолі з Іваном Гриньохом: «Знаю, що скоро відійду. Прошу поховати мене поруч з Симоном Петлюрою, бо я так горів як і Він. Привітайте від мене всіх».

 

А проте стан пораненого за кілька днів покращився. На той час до міста прийшла американська адміністрація. «Ожилий» Стецько став вимагати від керівництва лікарні переведення до американського військового центру, але американці відмовилися приймати цивільних людей у себе. З часом у шпиталі дізналися, що Стецько є відомими українським політичним діячем і заборонили йому залишати лікарню без відома. Розуміючи, що за таких обставин він не вибереться звідси і, скоріше за все, потрапить до рук СМЕРШу, написав листа до американської адміністрації з проханням допомогти українському прем’єрові, але ніхто на нього не звернув уваги. Врятували Ярослава Стецька друзі. З міста Веймара оунівці відправили до Сушіце спеціальну групу, в якій була й майбутня дружина Стецька, Анна Музика. Члени групи зуміли підкупити керівництво лікарні й окремих чеських урядовців і вивезли автомобілем пораненого до Мюнхену. Тут його здоров’ям опікувався лікар Андрієвський.

 

 

Маклер без держави

 

Війна закінчилася. Поправивши підірване нею здоров’я, Ярослав Стецько розгорнув на еміграції широку антикомуністичну діяльність. Його неабиякі організаційні здібності посприяли створенню 16 квітня 1946 року Антибільшовицького Блоку Народів (АБН), який на посаді президента Я.Стецько очолював до кінця життя. АБН об’єднав представників поневолених Кремлем народів у їх прагненні до визволення. Під проводом Я.Стецька АБН охопив політичними та дипломатичними ініціативами чимало країн і багато зробив для підтримки визвольної боротьби поневолених народів.

 

Слава і Ярослав Стецькі на конференції АБН (Тайбей, Тайвань, 1955)

 

 

Згадуючи його діяльність в перші повоєнні роки, член Проводу ОУН(б) і член АБН Микола Климишин писав: «Я тісно співпрацював зі Стецьком як член АБН. За допомогою зв’язків купив для нього за організаційні кошти авто «Опель Кадет», і, маючи при собі водія, Ярослав ним користувався. Авто було зареєстроване на моє ім’я, бо Стецько мусив часто змінювати прізвище з уваги на безпеку. Згодом я довідався, що Стецькові допомагає в його діяльності зв’язкова Муха (пані Слава). Вона вступила до університету й вивчала англійську та іспанські мови, знання яких полегшувало роботу з представниками різних народів… Слава була правою рукою Ярослава Стецька. Від 1950 р. Я.Стецько як голова АБН багато подорожував. Він відвідав Китай, В’єтнам, Австралію, Таїланд, Сінгапур, Туреччину, країни Західної Європи, Канаду, Мексику, США. У Тайпеї (Тайвань) в 1967 р. Стецько був гостем президента Чан-Кай-Ші, домовився про співпрацю АБН із Антикомуністичною Лігою Народів Азії».

 

Організаційно-політичну роботу Ярослава Стецька оцінив Провід ОУН. 20 жовтня 1951 року його відзначили Золотим Хрестом Заслуги УПА.

 

Українська делегація на чолі з Ярославом Стецьком 1958 року брала участь у створенні Світової Антикомуністичної Ліги (Мехіко), але офіційно Україна до цієї організації вступила лише 1967 року. Причиною стала незгода Я.Стецька з певними положеннями організації. Він вимагав, щоби Ліга була не лише «антикомуністичною», але й виступала проти російського імперіалізму, а також, щоб Україна була представлена в організації на рівні з іншими делегаціями. Щойно вимоги президента АБН були враховані, Україна стала членом Ліги.

 

Сучасні біографи Ярослава Стецька вважають його добрим політехнологом, який своїми ретельно спланованими діями нерідко доводив до люті кремлівських вождів. Так Ярославу Стецьку вдалося перетворити прес-конференцію керівника СРСР Микити Хрущова у Стокгольмі (з нагоди відвідин Швеції 1964 року) на потік брутальної лайки, адресованої українським націоналістам. Микита Сергійович годину не міг прийти до тями через те, що напередодні прес-конференції подружжя Стецьків публічно поклало вінок на могилу короля Карла XII. «На пресовій конференції Хрущов так розсердився тим, що Ярослав нагадав союз Швеції з Україною, союз Карла XII з гетьманом Мазепою, що цілу годину лаяв і прем’єра Швеції, і Мазепу, і Бандеру, і Стецька, і УПА – все що йому на думку прийшло. Цілу годину він стукав, гримав кулаком і погрожував прем’єрові, що йому захотілося галушок полтавських, що він програє, як програв Карл XII під Полтавою, – згадувала Слава Стецько. – Голова Датського парламенту відмовився приймати Хрущова. Він сказав, що робить пресову конференцію для Українського справжнього прем’єра, а Хрущов є колонізатором і не репрезентує справжньої волі України, і тому навіть не пішов з ним на зустріч».

 

Ярослав Стецько і Джордж Буш-старший

 

 

У часи «холодної війни» Ярослав Стецько був харизматичною особистістю, яку поважали лідери багатьох країн. Якось уже в роки незалежності на конференції в Києві, присвяченій постаті Стецька, його дружина Слава навела список політичних лідерів, яких особисто знав і з якими спілкувався її чоловік. У тому солідному переліку були названі: Рональд Рейган і Річард Ніксон (президенти США), Джордж Буш (ще в ролі віце-президента США), Фердинад Маркос (президент Філліпін), Сіґ Ман Рі (президент Південної Кореї), Франсіско Франко (каудильйо Іспанії), Чан-Кайші (президент Китайської Республіки, Тайвань), Шарль де Ґоль (президент Франції), Конрад Аденауер (канцлер ФРН), Джон Ґордон (прем’єр Австралії), Джуліо Андреотті (прем’єр Італії) та багато інших.

 

Ярослав Стецько розмовляє з президентом В'єтнаму Нгуєн Ван Т'ю (Сайгон, 1968)

 

 

Маючи такі зв’язки, він використовував їх не лише для досягнення своїх політичних цілей, а й допомагав, наскільки можливо, представникам інших поневолених народів контактувати з представниками урядів США чи Великої Британії. Якось Стецько пожартував: «Я чуюся як великий маклер – сам не маю держави, а допомагаю пов’язати з американським чи британським урядом. І як мені це вдається?».

 

Вінцем багаторічної діяльності Ярослава Стецька стала організована у листопаді 1985 року в Лондоні спільна конференція  АБН і Європейської ради свободи (створеної, до речі, з ініціативи Стецька 1967 року). Участь у ній взяли  287 делегатів із 13 країн світу.       

 

 

У побуті та подружньому житті

 

У побуті Ярослав Стецько був скромним, оптимістичним, справедливим, стриманим, впертим. Умів швидко прихиляти до себе співрозмовників, добре знався на красномовстві. Знав польську, латину, грецьку, німецьку, англійську, італійську мови. Дуже любив читати. У харчуванні не був вибагливим.

 

Не любив конфліктувати, а всі суперечки намагався вирішувати мирно, через що ще в гімназійні роки отримав прізвисько «Адвокат». Був витривалим і не боявся труднощів. Перебуваючи у польській в’язниці напередодні «Львівського процесу», на допитах жодного разу нічого не сказав слідчим про свою належність до ОУН, навіть під тортурами. Відомо, що зумів витримати у в’язниці понад 200 годин без сну, сидячи на табуреті.

 

Товариш Омелян Кривий згадував: «Ярослав за характером був стриманий, умів по-інтелігентному жартувати. Головне, що ми любили слухати його розповіді з історії України, а також новини з газет, бо ми своїх не виписували».

 

Інтелігентний гумор не раз ставав Стецькові у пригоді. Якось у Нью-Йорку його запитали, як він витримує надто важкі перельоти. Він, сміючись, розповів історію, яка стала вже легендарною між історикіами: «В одному аеропорті мою особу контролювали чотири рази, і кожного разу електронний пристрій сигналізував присутність металу при мені. Здивованим контролерам я врешті сказав, що в мене, крім залізної волі, нічого металевого нема… Контролер усміхнувся і пропустив мене до літака». 

 

Дружина Слава Стецько згадувала, що коли вперше побачила Ярослава, відразу відчула, що це саме той чоловік, про якого мріяла. Уже згодом завжди говорила журналістам: «Нас Бог спарував, так мало бути». Романтичні стосунки між ними виникли після викрадення українськими націоналістами Стецька із чеського шпиталю. Анна Музика була однією з тих викрадачів. У 1946 році вони одружилися. Анна взяла прізвище чоловіка, ще й змінила своє ім’я на Славу, бо так лагідно називав її Стецько.

 

Ярослав Стецько та Слава Стецько

 

 

У подружньому житті пара була дуже щасливою, хоч не мали власного помешкання і постійно змушені було переїздити з місця на місце. Дружина скрізь супроводжувала свого чоловіка, підтримувала, спонукала до роботи. Подружжя рідко сварилося; пані Слава казала: «Ми завжди намагалися зрозуміти один одного».

 

Аскетичний спосіб життя Стецька не завжди був до вподоби дружині. Вона, як і більшість жінок, мріяла про прикраси, але Ярослав завжди на прохання придбати їх, відповідав: «Ти революціонерка, тобі не можна різними цяцьками цікавитися». Утім, любов і повага до дружини переважили принципи – перебуваючи з візитом у Мексиці, він купив їй кулон і перстень з аквамарином. Радості дружини не було меж.  

 

Власних дітей подружжя не мало. У розмовах із журналістами пані Слава, коли заходила мова про чоловіка, завжди підкреслювала, що Ярослав Стецько залишався для неї завжди першим і єдиним коханням.

 

 

Слабке здоров’я дошкуляло все життя 

 

Бідне дитинство, підпільна робота, польські ув’язнення та німецькій концтабір значно підірвали здоров’я Я.Стецька. Від дитинства він слабував на запалення суглобів –  за однією з версій, отримав цю хворобу, коли, повертаючись із гімназії, ніби загубив чоботи у сніговій кучугурі. За іншою, це було наслідком життя у холодній і вогкій тернопільській квартирі.

 

Ув’язнення в польській в’язниці призвели до запалення сітківки ока, і він ледь не втратив зір. На щастя, хворобу вдалося зупинити, але не вилікувати до кінця, і вона спорадично нагадувала про себе.

 

Перебуваючи під слідством напередодні «Львівського процесу», Ярослав Стецько сильно підірвав органи травлення. Після цього, як уже згадувалося, лікарі пророкували йому смерть від раку шлунку або дванадцятиперстної кишки. Можливо, це була помста польських слідчих, яких Ярослав відкрито звинуватив на «Львівському процесі» у тортурах і негідному поводженні під час слідства. Адже проблеми почалися після звинувачень слідчих. Потрапивши до в’язниці, вже наступного дня він не зміг прибути на судове засідання через загадкове отруєння. Сестра згадувала, що через це навіть на деякий час зупинили судові засідання. Думали, що він не виживе. Після цього випадку проблеми зі шлунком переслідували Стецька все життя.

 

Аскетичний і неспокійний спосіб життя та постійні переїзди, які утруднювали нормальне та збалансоване харчування, теж не сприяли збереженню здоров’я. Ярослав Стецько тижнями й місяцями перебував на різних континентах, беручи участь у конференціях, нарадах, зустрічах і розмовах із світовими лідерами. Звичайно, таке життя вичерпувало сили й енергію і так не дуже здорового політика. Не допомагали ні постійні дієти, ні ліки. Підступна недуга, колись передбачена лікарями, потроху робила свою чорну справу, не даючись взнаки. Нічого не підозрюючи, Ярослав Стецько активно працював, а коли наприкінці березня 1986 року почали допікати страшні болі в шлунки, звернувся до лікарів. Але було вже запізно – рак надто розвинувся. Не допомогла навіть операція.

 

Я.Стецько перед операцією в колі родини. Оксана Романишин (сестра), Юрій Чубатий і Слава Стецько (весна 1986 р.).

 

Перебуваючи в лікарні Мюнхена, Ярослав Стецько до останнього не міг уявити, що смертельно хворий, сподівався вийти з лічниці та продовжити свою політичну діяльність. Найвиснажливішими для нього були останні дні червня 1986 року. Хвороба прогресувала, тіло змарніло, очі запали, руки й ноги схудли, організм так виснажився, що хворий ледь тримався на ногах. Але він не припиняв робочих зустрічей.

 

Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 року в Мюнхені. Похорон відбувся 12 липня там само, на цвинтарі Вальдфрідгоф. Попрощатися з покійним прийшли понад 1200 людей із різних країн світу.

 

 

* * *

 

Всі світлини – з книги: Б.Мельничук, М.Сагайдак, В.Уніят. Великий українець із Тернопілля Ярослав Стецько: життєвий шлях Провідника ОУН. – Тернопіль, 2010.

 

 

19.01.2018