У 60-ті роковини смерти Володимира Барвінського
(3. ІІ. 1883 — 3. ІІ. 1943)
Шістдесят років тому зійшов у могилу чоловік, який, як говорить Франко у свому вірші, був:
Дороговказ наш на розстайній путі,
Що пильно хід наш правив і слідив,
Огневим словом кликав нас до труду
Для поступу, для волі й щастя люду...
Пок. Володимир Барвінський на переломі 70 і 80-их років мин. сторіччя, по словам пок. през. д-ра Костя Левицького: "був одиноким дійсним провідником галицьких українців" — отже не тільки письменником, визначним публіцистом і політичним діячем, але він перший звернув увагу на відродження галицького українського населення на економічному полі, щоб цим способом порушити народні маси справою, яка безпосередньо заторкає їхнього життя-буття з метою скріпити народні змагання. Вол. Барвінський народився 25 лютого 1850 р. в Шляхтинцях, тернопільської округи, з священичої родини. До гімназії ходив в Тернополі й у Львові, де після іспиту зрілости вступив на юридичний факультет львівського університету, а після його закінчення працював як адвокатський кандидат в канцеляріях львівських адвокатів.
Вже як молодого студента, бачимо його між першими союзниками Т-ва "Просвіти" в 1868 р:, на терені якого розпочинає свою громадянську діяльність, чого виявом є його популярні праці, видані тим товариством, як "Вексель і лихва — наша біда", "Тридцять літ тверезости", не згадуючи вже про його поїздки в терен, де як делегат Головного Виділу своїми гарячими, сміливими патріотичними та розумними промовами загрівав народні маси до організації та національного освідомлення, щоб вирвати їх з-під впливу нещасного москвофільства, що його поширювало було русофільське духовенство. Водночас став він спершу співробітником літературно-наукового органу "Правди", якої редактором був від 1876—1880 р. Будучи по професії правником, задумував готовитися на катедру економії. Видячи одначе упадок суспільного і освітньо-національного життя серед галицьких українців, зокрема національне розсварення між нашою інтелігенцією (українці й русофіли) та економічну руїну українського селянства, посвятився публіцистичній праці і підняв заходи біля заснування політичного органу. Так прийшло до появи в 1880 р. "Діла", якого він став першим редактором. У цьому таки році зорганізував він перше великанське народне віче, яке відбулося у Львові, 30. XI. На вічу виголосив дуже основну промову, узасаднюючи резолюції про економічні питання, між якими на першому місці поставив домагання, щоб якнайскоріше припинено примусове вивласнювання наших селян і міщан з їх прадідної землі, щоб по всьому краю, по всіх громадах були засновані громадські позикові каси й громадські шпіхлірі та щоб утворено таку кредитову організацію, яка б не тільки спинила дальше задовго населення, але висвободила задовжені господарства з лихварських і банкових довгів та привертаючи наше населення до здорового економічного стану, вкорінила в нашому селі здорові основи господарського розвитку. На цьому небуденному на ті часи вічу принято також резолюції про правно-державне становище гал. українців та видвигнено питання нашого шкільництва. Як противник галицької загумінковости покійник стояв в живих взаєминах з провідними діячами Наддніпрянщини, зокрема з Драгомановим і Кулішем. З цим останнім зірвав однак зв'язки з огляду на його становище у відношенні до історії українського народу в його праці: "Мальована Гайдамаччина" (Правда, 1876). З іншими, з якими пізнався в часі свого перебування в Києві в 1831 р., удержував взаємини аж до своєї передвчасної смерти, яка заскочила його в 33-тому році життя.
Від 1868 р. починаючи, видрукував він в "Правді" з горою понад 100 наукових і політичних статтей, а в "Ділі" около 230 на політичні, освітні і суспільні теми. Був також автором кількох повістей. Найбільше популярними були повісті "Скошений цвіт" і "Сонні мрії молодого питомця". Великою заслугою його було впровадження в 1889 р. як додатку до "Діла" видання: "Бібліотека найзнаменитших повістей", в якім появилися переклади творів чужих літератур пера Івана Франка, Михайла Павлика, Олександра Борковського, Івана Белея, Михайла Подолинського і ін.
Постать пок. Володимира Барвінського на галицькому терені була небуденним явищем. Зорганізоване ним згадане віче та його статті в "Ділі" з приводу процесу Ольги Грабар в 1882 р. дали першу тривку основу під національну організацію галицьких українців, що повстала після його смерти п. назвою: Народна Рада в 1885 р. в програмі якої було проголошено: "Ми, Русини галицькі, первобитні жителі сеї землі, єсьмо частиною великого 20-ти міліонового українського народу, самостійного посеред громади народів словянських, окремого як від народу польського так і від російського".
Оце перше народне віче, — в якому взяло участь около півтретя тисячи українських селян, міщан, священиків, як говорить пок. Кость Левицький — було замітне не тільки значним числом духовної й світської інтелігенції, але також селян учасників, що зацікавилися піднесеними справами, так що воно було дійсно великим почином в ділі охоплення широких народних мас для нашої організації. Цією акцією заінтересувався цілий наш край, що обізвався привітальними телеграмами зі всіх сторін галицької землі. Таким способом завдяки Волод. Барвінському зачала народна українська національна течія захоплювати у свої руки керму галицької землі.
Пок. Володимир Барвінський був першим піонером економічного відродження нашого населення в Галичині, він дав почин до політичної організації країни — і тому не диво, що його смерть відчуло тоді наше громадянство, як великий удар для його національного життя. 39 вінків на його могилі та величаві похорони з прощальними промовами проф. Анатоля Вахнянина, проф. о. д-ра Йосифа Левицького, проф. унів. д-ра Олександра Огоновського, студента Ілярія Грабовського, відзиви Франка у вірші "На смерть В. Барвінського" та Корженка (проф. д-ра Володимира Коцовського) Володимирові Барвінському були цього яскравим доказом.
[Львівські вісті]