Михайло Комар.

Михайло Хведорович Комар — родом з Катеринославського містечка Дмитрівки, павлоградського повіту. Ґімназияльний курс він перейшов у Катеринославі, а до унїверситету вступив харківського. Скінчивши там (1867-го року) курс на видїлї правничім, він пішов на державну службу в Острогожськ (місто в українській частинї Воронїжчини) і спершу служив там при окружному судї, а потім зробив ся "присяжним повіреним" (адвокатом) і незабаром перебрав сь до Київа, де й жив до 1883-го року. Згаданого року д. Комар став нотарем і поїхав жити попереду до Уманя (у Київщинї), а за скількись лїт — до Одеси, де й тепер живе.

Коли не похиляю ся, то найпершою друкованою працею д. Комара була статейка в "Екатеринославскихъ губернскихъ вѣдомостяхъ" 1865 року, в ч. 22, з поля етноґрафії: замітка про два вариянти думи за Саву Чалого, разом з текстом тієї думи. Автор був тодї ще студентом у харківськім унїверситетї і ставав за народнього вчителя в селї Гаврилівцї, ізюмського повіту харківської ґубернїї; отут він записав з народнїх уст деякі піснї, думи, колядки, щедрівки, а далї позаписував дещо таке і в новомосковськм повітї Катеринославщини, в селї Нїмещинї. Дак з отого материялу він і надрукував згадані два варнянти. Минуло лїт девять. "Юго-Западный (київський) Отдѣлъ Императорскаго Географнческаго Общества" опублїкував проґраму для збирання етноґрафічних звісток. Д. Комар (в лїтку 1874-го р.) зараз заслав свою збірку, де було 50 NN, до Київа на руки А.А. Русову, щоб він віддав її до "Отдѣла". Русов і віддав, зазначивши на зборах того товариства, що в Комаровій збірцї є скількись цікавих вариянтів.1) Певне, вони були-б надруковані, тільки-ж усїм звісно, що незабаром українофобські орґани (особливо "Кіевлянинъ" В. Шульгина) добили ся того, щоб правительство скасувало "Юго-Западный Отдѣлъ", — і от збірка Комарова кудись пропала без слїду.2) А д. Комар тим часом, вкупі з своїм братом ("Степовиком") і з другими земляками, заходив ся коло видання популярно-научних книжок для простого люду. Його "Розмови про небо та землю" (К. 1874) та "Розмови про земні сили" (К. 1875), се-б то про фізику, були дуже відрадісним явищем у нашім письменстві і відразу звернули на себе увагу; ба навіть і через лїт двацять наш авторітет в справі популярної лїтератури — Вас. Чайченко (Грінченко) — заявляє в специяльній статї, що книжки Комарові "дуже добрі" ("Зоря" 1891, стор. 15); так само зве їх "хорошими книгами" проф. Сумцов ("Кіевск. Стар." 1895, май, стор. 198). — Обробляючи популярно-научні книжки, автор нераз мусїв перекладати писання великоруські, мусїв задумувати ся над научними термінами і побачив виразно, що нам страх як треба мати росийсько-український словник. Саме тодї (К. 1874) вийшов "Опытъ русско-украинскаго словаря" М. Левченка. Ми не хочемо забувати, що цей словар відслужив велику службу Українцям,3) тільки-ж нема де правди подїти: був він і коротенький, і неповний. Д. Комар зачав робити до Левченкового словаря додатки. За декільки років набрало ся додатків більше, нїж цїлий словар Левченка. Вже тодї земляки радили д. Комарови, щоб він надрукував тії додатки, бо з них буде багато користи. Та д. Комар відмагав ся. А тим часом, у початку 80-их років, уже переїхавши до Київа, він став близько до тієї громади, що складала українсько-росийський словар з величезного, богатого материялу, збираного двацять лїт по всїх закутках росийської і австрийської України. Д. Комар, обібравши собі ще й помічників, теж заходив ся працювати над тими материялами, але для своєї власної мети, се-б то для словаря росийсько-українського, і таким способом к 1883-му рокови він володїв уже дуже великою збіркою. 1883-го року він з Київа, як ми казали, виїхав, та де-б після того не був — не залишав збогачувати свою збірку все більше й більше, чи то з уст народнїх, чи то з етноґрафічних збірників, чи то з творів наших давнїщих і новіщих письменників.4) — Та рівночасно д. Комар працював ще й над нашою бібліоґрафією; і от, 1883-го року, він випустив у сьвіт в альманасї "Рада" і в осібній відбитцї свій "Покажчик нової української лїтератури (1798–1883 р.)", 74 стор. Як сильно зрадїли земляки тому "Покажчикови", про те можна судити, на пр., із рецензиї В. Науменка в "Кіевск. Стар." 1883, кн. IV, стор. 867–873; адже-ж до того часу всякому, хто хотїв займати ся питаннєм про українське письменство, доводило ся надибати на "непреодолимыя препятстія" (вираз В. Науменка). І для национальної справи "Покажчик" зробив чимало: він показав і Українцям і ворогам українства, що наше письменство не таке-то вже й убоге, як звичайно всї думали; він нагадав і нетямущим Українцям і україножерцям (для котрих Галичина була тодї ще terra incognita), що українське письменство не скрізь так нидїє, як у Росиї, а що єсть у нього і своя преса; до "Покажчика" додана була ще рубрика: "Найголовнїйші спільні писання про українську мову, лїтературу і про українське питаннє", — із неї кожен читач міг побачити, що українофільство — це зовсїм не дїло маленької ґрупи людий (як бажалось би декому довести), а це дуже широкий суспільний потік, маючий рясні джерела в нашій історичній минувшинї. І росийська наука назвала Комарів Покажчик "весьма полезнымъ".5)

Це дїялось у 1883-ому роцї. А конець того року був для нас фатальний, бо цензура зачала вже вкрай придушувати наше письменство: вона забороняла навіть найневиннїщі народні брошури, а про якусь лїтературу для української інтелїґенциї — стало не можна й думати. Ще як вийшов указ 1876-го року, чимало Українцїв звернуло свої очи на Галичину, а після 1883-го року українське письменство рішуче вже перекочовує до Львова. Росийська цензура тодї ще не догадала ся (або краще сказати — львівські москвофіли ще її не напоумили) не пускати в Росию галицьких видань: "Дѣло" та "Зоря" ще вільно доходили до росийської України. Разом з другими українськими лїтератами і д. Комар пошукував собі притулку в Галичинї. В "Дѣлї" 1885-го р. (чч. 15–17, 20–29, 34, 35, 37) він замістив ряд цїкавих заміток: "Дещо з істориї українського письменства", де змалював історию цензурних відносин до українства; тими замітками пізнїйш покористував ся проф. Огоновський у другім томі своєї "Исторіи литературы рускои" ("Зоря", 1887, стор. 135–135). — В 1886-ім роцї ми бачимо цїкаві писання Комарові і в Галичинї і в Росиї. В Росиї він тодї надрукував у "Кіевской СтаринЇ" (кн. 3 і кн. 4): "Библіографическій указатель матеріаловъ для изученія жизни и произведеній Т.Г. Шевченка" ; додаток її — в "К. Стар." 1887 р., кн. 5, стор. 180–184. Ця дуже совісна праця — річ необхідна для всїх тих, хто хоче студиювати життє і твори нашого ґенія. Вона була важна ще й з того погляду, що показала всїм навіч, як високо шанують і свої і чужі люди нашого великого поета. [А єсть на сьвітї, особливо між Великорусами, багато таких кумедних чоловіків, що ладні-б не надавати великої ваги Шевченкови, хоч зовсїм його й не знають; як же їм покажеш, що із студий про Шевченка можна зложити цїлу велику біблїотеку та що поміж дослїдниками сяє безлїч імен дуже поважних людий, то вони зараз і підібгають хвоста, та дивись — зачинають уже й самі хвалити Шевченка! Сам я таких бачив]. У "Кіевской Старинѣ" того-ж року помістив д. Комар іще дещо [біоґрафічні звістки про Ухача-Охоровича — в кн. 5, про Забілу — в кн. 9, оголосив щось із Гребінки — в кн. 9],6), та то вже дрібницї, а найголовнїща його праця відбувалась тодї в "Зорі", де він був рецензентом і вів віддїл: "Короткий перегляд українських книжок за 1885-ий (передущий) рік". Такий огляд, се-б то ряд рецензий і критичних статий, д. Комар систематично подавав також у "Зорі" 1887-го року, а потім в 1889–1891 роцї, по части і в 1892-ім. Оцїнив він у "Зорі" таким способом більше-менче 60 книжок. Як наше небагате письменство, небагате і на книжки і на критиків, то це було число дуже значне; і не дивниця, що до 90-их років, се-б то до виходу в сьвіт великих робіт д. Комара, наша широка громада знала його найбільше і перш усього як критика рас ехсеllеnсе. І треба сказати, що на цїм полї д. Комара поважають усї. На пр., д. Коцовський ("Зоря" 1890, стор. 144), так і зве його: "наш заслужений рецензент"; проф. Огоновський у своїй "Исторіи литературы рускои" рясно черпає з критичних статий і заміток Комарових, заявляючи звичайно, що зовсїм згоджуєть ся з автором їх; знов же згадаймо, що й людина зовсїм інакших суспільних та полїтичних поглядів — шан. др Франко — теж цїнив Комарові рецензиї і залюбки користував ся Комаровою помічю, як був редактором "Зорі". Вже навіть із цїх фактів можна згори вгадати, що критика в д. Комара — обєктивна і поступова; і так воно справдї є. До того-ж, його рецензиї написані цїкаво, влучно і елєґантною, легкою мовою. Зпоміж довших або замітнїйших критичних статий д. Комара можемо згадати його критики на оцї книжки: на "Байду" Кулїша ("Зоря" 1886), на "Драматичні твори Кропивницького" (ibid.) та Бораковського (1889. ч. 1 і 2), на нові (тенденцийні) вірші Кулїша (1887, ч. 4). на молоді "Піснї" Чайченка (1887, ч. 1; д. Комар відразу тут угадав, чим зробить ся далї талановитий поет-молодик), на перші вірші Школиченка (1882, ч. 2; тут рецензент піддобрює дух початкуючому поетови), на етноґрафічну роботу Сорокина "Мѣстечко Дмитровка" (ibid., 1890), на "Опытъ изученія малорусскихъ думъ" М. Лисовського (1891, стор. 177, 178), на росийські переклади "Кобзаря" (1892, стор. 98–99), на полємічну статю акад. Пипіна проти проф. Огоновського (1890, стор. 331–335). Про остатню критику (вона, завважимо до речі, найдовша, бо 7 великих стовпцїв найдрібнїщого друку) — про неї скажемо й осібно. Писала ся вона в той час, коли проти Пипіна були обурили ся геть усї Українцї і коли поміж ними справдї частенько циркулювала тая думка, яку Пипін підсував Огоновському: буцїм Великоруси — Туранцї, нездатні до культури. Д. Комар з'умів потрактувати справу Пипіпа з Огоновським доволї обєктивно, терпимо, відповідав Пипінови не лайками, а доказами (подекуди навіть основнїщими від тих, які пізнїйш подав сам Огоновський у своїй брошурі), а що до думки про великоруський туранїзм, то рішучо відкидав її, як інсинуацию проти Українцїв. Слабим місцем у статї д. Комара треба вважати його погляд на історию руської мови або письменства: знаючи, що малоруське нарічє з давнїх давен мало свої відміни супроти велико-руського, він гадає, що от, мов, старо-руські памятники писано живою руською мовою і, значить ся, іще в домонгольську добу руська література мусїла подїляти ся на мало-руську і велико-руську, се-б то на дві осібних лїтератури; зпоміж тих лїтератур велико-руська, каже він, була далеко біднїща від мало-руської, а через те Великоруси широко користували ся тими творами, які писані були по-вкраїнськи, — отак само, як тепер Українцї любісїнько користують ся велико-руською лїтературою, хоч там мова і чужа для них. Погляд такий зовсїм невірний (а на диво, він дуже розповсюдившій у нас): бо старо-руські памятники, як південні так і північні, писали ся зовсїм не руською мовою, а чужою, болгарською; це була тодї спільна письменна мова для цїлої Словянщини, а тим паче спільна для цїлої Руси. Правда, писарі инодї робили мимовільні помилки, і з тих помилок можна нераз угадати национальність писаря, але-ж це ще не дасть нам права подїлити домонґольське руське письменство на мало-руське і велико-руське: хоч руські нарічя вже й тодї відріжняли ся між собою, а письменство було спільне... — В віддїлї критики "Зорі" друкувала ся й критично-публїцистична статя д. Комара: "Хто-ж справдї винен і де наша робота?" (1889, ч. 3 і 4). Викликала тую статю Чайченкова замітка в "Зорі" 1888-го року: "Хто винен (що наше письменство нидїє) і де наша робота?" Відповідь д. Комара написана розумно й основно і хоч, звісно, не може рівняти ся з писаннями Драгоманова на ту саму тему,7) та нераз багато де в чім сходить ся з ними і може їх доповняти.

Ми вже згадували, що д. Комар гарно володїє нашою мовою. Маючи такий хист, добре було брати ся за переклади з чужих мов нa нашу, — і д. Комар виступив як перекладач у "Історичній Біблїотецї" Ол. Барвінського. Критика привитала його працю дуже прихильно. Д. Борковський пише про "Богдана Хмельницкого" Костомарова, що перекладчик "пречудно поконав трудности" і що переклад "читає ся однаково любо, як і яке оповіданнє Кониського або Нечуя чи Пчілки". ("Зоря" 1888, стор. 272).

1890-го року д. Комар надрукував в Одесї "Нову збірку народнїх малоруських приказок, прислів'їв, помовок, загадок і замовлянь", які не встигли увійти в давнїщі збірники, або які витворили ся недавно, після 1861-го року. Вірний свому прінципови — писати, де можна рідною мовою — автор і переднє слово (стор. І–X) зладив по-українськи (це роблять далеко не всї наші етнографи). До книжки додано (стор. 116–124) "Біблїоґрафічний покажчик лїтератури народнїх малоруських приказок, прислів'їв, загадок, то що", де вказано не тільки етноґрафічні працї, а й часописні рецензиї на них, починаючи з 1829-го року. На Комарову збірку звернув увагу і акад. Пипін ("Ист. русск. Этн.", т. III, стор. 411), відсилаючи до неї тих читачів, котрі схотїли-б "найти подробный указатель литературы предмета": згадав про неї і проф. Сумцов (lос. cit., стор. 198); славіст А. Степович ("К. Стар." 1890, кн. 11, стор. 347, 349) на першім місци розхвалив біблїоґрафічний додаток, та прихильно обізвав ся і про всю книжку; др Коцовський ("Зоря" 1890, стор. 144) теж написав похвальну рецензию; те саме зробив і д. Кониський ("Правда" 1890, цьвіт., стор. 72–73) та й сказав у початку рецензиї: "великої дяки стоїть д. Комар за виданнє отсеї книжечки!" а на кінцї: "ще раз йому спасибіг!" Слїдуючого року д. Комар надрукував історично-етноґрафічну статю: "Антін Головатий, запорозький депутат і кобзар" ("Правда", 1891, вип. X–XII); своїм звичаєм він і до неї додав подрібну літературу предмету. 1892-го року його етноґрафічно-лїтературна замітка: "На Шевченковій могилї" подана була в "Зорі".

Найважнїща, можна сказати монументальна, праця д. Комара зачала друкувати ся з 1893-го року в додатку до "Зорі": ми кажемо про "Словар росийсько-український". Досї вийшло в сьвіт два томи від А до 1–318 стор., від К до О — 285 стор.), третій (від П до Р) ще друкуєть ся. Ми вже згадували вище, яким способом повстала тая праця, скільки год трудить ся над нею автор і яку вона має для нас вагу. Ледві вийшов у сьвіт перший аркуш, зараз написано було дві рецензиї. Одну зложив професор черновецького унїверситету др Смаль-Стоцький (друкувалась у "Буковинї" 1893-го р. і окремою відбиткою). Загальний суд проф. Смаль-Стоцького був дуже прихильний до Комарової працї, а тих дрібних закидів, які він поробив, жаден Українець, на нашу думку, не повинен узгляднити, і ми можемо хіба подякувати д. Комарови, що він їх не послухав ся.8) Друга рецензія вийшла з під пера М. Драгоманова (надрукована вже по його смерти, в "Народі" 1895 ч. 17). Він спершу сказав собі, як мав би виглядати ідеальний росийсько-український словар, потім порівняв до того ідеалу перший аркуш "Словаря" Комарового, — і оцінка вийшла некорисна для остатнього. Хоч і як ми поважаємо слова М. Драгоманова, та мусимо признати ся, що цїм разом він був неправий. Декотрі його докори вийшли з чистїсїнького непорозуміння: покійник писав не дочекавши ся дальших аркушів "Словаря" і сказав свій суд просто на підставі передмови, котру не точно собі витолкував. Далї, він забув те місце в передмові до "Словаря", де д. Комар каже, що він і не думає вважати свою працю за зовсїм обробляний словар: він видає її на те, "щоб мовляв, було до чого тулити ся", се-б то як материяли для "будущого трудівника, знатнїщого від нас" (так каже д. Комар). Саме іменно з такого погляду я й розбирав "Словар", як писав рецензию на І т. ("Этнографическое Обозрѣніе" 1894, кн. XX, ст. 155–161),— і отож, обміркувавши і слабі боки Комарової працї і її добрі боки, я побачив, що останнїх є незмірно більше, нїж перших, і на результатї я мусїв заявити, що в мало-руській і спільно-руській фільольоґії праця д. Комара повинна зайняти дуже поважне місце. Так само оцїнили "Словар" і найкращі московські фільольоґи. Вже мінї довелось бачити, що ним залюбки користують ся москвичі в своїх наукових роботах (от, на пр., згадаймо недавній маґістерський диспут Покровського в московськім унїверситетї). Нетерпляче ждемо, коли нарештї праця д. Комара дійде до кінця.

Наша громада знає д. Комара іще й з того боку, що він або збирає звістки про життя давнїх і недавнїх українських письменників (пише, між иньчим, некрольоґи),9) або розшукує їхнї писання та видає в сьвіт, знов таки разом із життєписами. З писателїв, чиї твори таким способом оголошували ся, вкажемо на Забілу (К. Стар. 1888, кн. 4; 1880, кн. 9; Зоря 1891, стор. 416 і 437), на К. Думитрашка (К. Стар. 1894, кн. 9; 1895, кн. 3, одд. II, ст. 100–101), на Кольцова, що писав і по-вкраїньськи (Зоря 1891, ст. 178; 1895, ст. 177; того-ж року в "По морю и по сушѣ"), особливо-ж на Ст. Руданського. Коли не помиляємось, то найперше зачав д. Комар писати про Руданського 1886-го року: єдиний життєпис Руданського, підписаний кріптонїмом "Одессит" (Зоря, стор. 78 sq., 94 sq.), здаєть ся, виходить від д. Комара. 1892-го року він, з поводу картини Репіна, друкує в "Зорі" (ст. 59) із своєю передмовою приказку Руданського: "Відповідь запорожцїв Махмудови IV". Незабаром він звіщає в "Зорі" (стор. 218), ще одесяни догадали ся поставити памятник на могилї поетовій. Нарештї 1892–1895 р. він (спершу в "Правдї" 1892, ч. 5, а далї все в "Зорі") оголосив 114 незвісних доти приказок Руданського і, за винятком тих, що в "Правдї", видав їх також осібним томом (Львів 1895), долучивши (стор. 167–174) "Біблїоґрафічний показчик творів Ст. Руданського і знадобів до його життєписи".10) За прикладом Комаровим зредаґував і я для друку ті рукописи Руданського, які є в мене (т. II — у Львові 1896 р., т. III — друкуєть ся), а д. Вас. Лукич зробив те саме із своїми (т. IV — друкуєть ся).

Остатнїми часами ми бачимо Комарові рецензиї і замітки в росийській часописї: "По морю и по сушѣ", де багато працює і дочка його. Та ще чули ми від добрих людий, що в московськім журналї "Книговѣдѣніе" друкувати меть ся нове, збільшене виданнє "Покажчика української лїтератури".

1) Див. "Записки Юго-Зап. Отдѣла Имп. Русскаго Геогр. Общества за 1874-й годъ", т. II, стор. 20.

2) Ми не знаємо зрештою, чи розпитував ся д. Комар у Музеї Київської Духовної Академії. Архив "Юго-Западного Отдѣла" адже здано туди.

3) Не кажучи вже про те, що словарем Левченковим користували ся перекладачі, згадаймо лучше, що й чимало ориґінальних українських творів написано за його підмогою. Ми, на пр.. напевне знаємо про Щоголева, що свої гарні вірші він складав маючи під руками Левченків словничок.

4) Про все це можна докладно довідати ся з пізнїщого оповідання самого д. Комара в його "Передмові" до свого "Словаря", який тепер друкуєть ся.

5) Пинін, ор. cit., стор. 411. — До речі завважимо, що деякі доповнення до Комарової працї читач може знайти в цитованій статї В. Науменка ("Кіев. Стар." 1883, кн. 4) та в замітці М. Гаврилова ("Кіев. Стар." 1883, кн. 8, стор. 748–750).

6) З Гребінкою він, правда, вклепав ся. Той вірш, який подав д. Комар у "Кіев. Стар.", записавши з уст одного попа, давно вже був звісний. А в тім, про цю пoмилку вже згадував Б. Вільхівський у "Правді" 1890-го р. (Жовт., стор. 60).

7) "Зоря" 1880, ч. 5, чч. 8–11. "Чудацькі думки'' — в "Народї" 1892-го р. і 2-е вид. у Франковій "Лїтературно науковій біблїотецї".

8) Закиди проф. Смаль-Стоцького — звичайні закиди, які здавна роблять нам, Українцям, Галичани. Що до нашої лєксїки, то їм усе здаєть ся, нїби тая мова, якою говорить аж 7/8 мало-руської людности, то собі провінциялїзми, а не провінциялїзми — то тільки мова галицьких народовцїв. Від цїєї помилки не встеріг ся і др Стоцький (не маю зараз його статї під руками, то й не можу цитувати). Не сподобалась проф. Стоцькому і правопись Комарова: чому, на пр., той пише пъятниця або п'ятниця, а не пятиниця? чому бъе або б'є, а не просто бє? і т. и. Причина дуже проста: ми, Українцї, читаемо написання бя, бю, бє і т. и. не за бйа, бйу, бйе і т. и., а за бьа (звук близький до фінсько bа), бьу (звук близький до нїмецького bü або до французького bu, — на пр., у словах "büssen" і "but"), бье (той звук, що чуєть ся в російськім слові "бѣлый") і т. и. Ми не розуміємо навіть, яким способом можуть Галичани писати одно і те саме ря в словах "зоря" і "бурян", коли ми знаємо, що в першім слові ря вимовляєть ся за рьа (звук близький до ра), а в другім — рйа. Про це я вже колись писав трохи ширше в "Зорі" 1891, стор. 78, а тепер при нагодї знов нагадаю д. Комарови, щоб він і далї так друкував, як був почав.

9) "Ухач-Охорович" — Зоря 1886, стор. 170 і в "Кіевск. Стар."; "Іван Новіцький" — Зоря 1890, стор. 285; "Гр. Данилевський" — 1891, стор. 17–18; "В. Мова (Лиманський)" — ib. 274–275; "Трохим Зіньківський" — ib. 296; "Корсун" — 1892, стор. 17; "М. Савич і Степ. Опатович" — 1892, стор. 277–278.

10) Дрібні пропуски є там оцї: не згадано, що 1876-го р. Драгоманів узяв до своїх "Народныхъ преданій" іще й "Сны Богородицы", які записав Руданський. В "Зорі" 1886-го року є на стор. 194–195 замітка про поетові рукописи. Того самого року приказкою Руданського користуєть ся Драгоманів у "Кіевск. Стар." (март, стор. 462–463) і друкує її цілком.

[Зоря, 27.09.1896]