Несподївана і скоропостижна смерть мого незабутного друга, Михайла Петрушевича, так поразила мене, що доперва тепер можу взяти ся до оповіданя єго житя.
Єгo лїтературну спадщину, котрої часть передав менї покійний ще за житя сам до прочитаня й осуду, а другу часть прислав менї отець покійного, Йосиф, заявивши в листї писанім власноручно і долученім до посилки, що "в імени своїм і своєї синової, Ольги з Целєвичів Пегрушевичової, дає менї повне право розпоряджати цїлою Михасевою лїтературною спадщиною, а то так тою, що сам менї прислав, як і тою що находить ся в редакциї "Зорі" або в чиїх небудь руках", — доперва тодї зможу піддати критичному оглядови, як усї єго твори, а принайменше до друку пригожі, будуть видруковані.
Михайло Петрушевич родив ся 10 вересня 1869 р. в Космачи, де отець єго, Йосиф, був учителем в народній школї. В падолистї того-ж року перенесли ся Михайлові родичі на нову посаду до Новицї коло Калуша, де жиють і до нинї. Тому то і всї спомини з дитячого єго віку були звязані з Новицею. Новиця то село на полудне від Калуша; лежить на горбі, котрим починає ся в тих сторонах північна збіч карпатська. Одно з найвисших місць того горба займає сад і пасїка Петрушевичів. З саду розпостирає ся широкий видокруг на околицю; звідти як на долоня видно віддалений о кільканайцять кільометрів Калуш і околичні села, а Лімниця і Чечва в погідний, ясний день виднїють блискучими лентами.
Перших одинайцять лїт прожив Михайло безпереривно в Новицї, а граючись весною і лїтом в садї, приглядав ся нераз гарним круговидам і вже змалку доходив до пізнаня, що не тілько сьвіта, що в вікнї. Шкільну науку розпочав у батьківській таки школї в Новицї з незвичайною охотою. До четвертої кляси школи нормальної ходив у Калуши в р. 1880/81, а скінчивши єї з визначним поступом в науцї, перейшов в р. 1881/82 до ґімназиї станїславівської і скінчив єї рівно-ж з визначним поступом в р. 1888/89. Шість перших лїт наук ґімназіяльних прожив Михайло в бурсї під покровом о. Николая, а два остатнї роки у проф. реальної школи, Боровічки, яко домовий учитель єго синів. Причиною зміни мешканя було придавленє бурсовим порядком і доглядом розвиваючого ся що раз більше духа, котрому за мало було лєктури самих шкільних книжок і дозволених для молодїжи надзором бурсовим. З тої причини хотїв Михайло навіть перенести ся до Львова, однак родичі на се не позволили і тому пише він до мене дня 19 липня 1887 р. так: "Кінчу моє «краткоє писаніє», а спімну ще, що мої «наміренія» перенести ся у Льва град не «зістились»; родичі супротивляють ся; боять ся, щоби менї в чужій ґімназиї зле не повелось і т. д. і я з початком року шкільного явлю ся як найточнїйше в нашім любім Станїславі".
Коли-ж не вдалось єму перенести ся до Львова, то повелось єму бодай замешкати поза бурсою і роздобути більше волї.
Пожитє єго з товаришами в бурсї і школі зобразив дуже добре в "Зорі" 1895 ст. 459 Василь Ріленко, що був тоді о дві кляси в ґімназиї висше від нас, та не гордуючи нами "унтерами" як другі єго товариші, відносив ся до нас щиро-дружно, а вже найщирійше до Михайла, хоть покійний і єго нераз умів подратувати своїми жартовливими вигадками, називаючи єго приміром "руським Вальтер-Шкотом зі Скоморох in spe", або як небудь подібно длятого, що Ріленко вже тодї ставляв перші кроки на лїтературній ниві. Приходячи часто до бурси чито для науки з товаришами-бурсаками, чи на спільну лєкцию музики, або таки для забави, був я нераз сьвідком описаних Ріленком жартобливих вигадок Михайла на товаришів-бурсаків. Взірцем тих вигадок були мабуть сьпівомовки Руданського, поміщувані того часу в "Зорі", котру Ріленко вмів якось звідкись роздобути і по виповненю школярських обовязків вичитував, а часом і нам молодшим показував. За приміром Ріленка, котрого девізою було тодї: " γνωφι σεάύτον" брали ся й молодші товариші до читаня й пізнаваня своєї й чужих лїтератур, а деякі почали й проби писаня поезий або перекладаня на руську мову вподобаних творів в чужих мовах. Між ними був і Петрушевич і се була причина, длячого він уже в шестій клясї затужив за більшою свободою, нїж була в бурсї.
Охота до писаня прокидала ся в Михайла найсильнїйше з початком шкільного року, в осени по приїздї з села до міста і тревала цїлу зиму й весну; під лїто, трохи в наслїдок змученя укриванєм нешкільного занятя перед директором бурси, а трохи таки в наслїдок змученя цїлорічною працею шкільною і вичікуванєм шкільного відпочинку слабла у Михайла охота й сила до писаня. В наведенім висше листї пише він сам на початку великого випочинку (ферій): "Нуджу ся вже від тепер. Читати менї ще не хоче ся, а муза спить, не клїпне бодай на хвилю... Прошу тя, напиши до мене обширний лист: зачнім яку диспуту на пера".
В одній з поезий писаних в часах ґімназіяльних наук він сам називає осїнь найпригіднїйшим для себе часом твореня. І дїйсно найбільше єго спосібних до друку поезий повстало в осїнних і зимових місяцях двох остатних лїт науки ґімназияльної.
Лїтературу руську і польську знав Михайло в обсягу далеко настаючім поза рамки проґрами науки ґімназияльної. З усїх руських авторів найбільше цїнив Шевченка і Франка. "З вершин і низин" кілька місяцїв носив нерозлучно при собі, висказуючи часто свій жаль, що такий талант як Франко задля житєвих обставин не може працювати для науки й лїтератури виключно руської. Недостатки руської лїтератури так живо єго дотикали, що коли зачув десь від когось про високу платню анґлїйських військових лїкарів в Індиї, в молодечім пориві готовив ся по матурі студіювати медицину, а відтак вступити на кілька або й кільканайцять лїт в ту золото-дайну службу і з заслужених гроший утворити фонд для забезпеченя безжурного житя таким талантам, котрі могли би збогатити руську лїтературу такими перлами як пр. "Панські жарти", або в історичній повісти дати належну відправу Сїнкевичови за зогидженє Русинів в повісти "Ogniem і mieczem". Відтак розчисливши ся зі скупими своїми силами фізичними, понехав ту мрію, а зачав вигрівати в собі иньшу, щоби стати покровителем руської лїтератури і національного відродженя, забажав добити ся впливового становища, приміром "руського Красїцкого". При нагодї розмов на сю тему не міг покійний нїколи поздержати обяву жалю й невдоволеня, що нашим владикам*) лїтература руська так байдужна. Се й було одним з товчків, що спонукали єго по матурі записати ся на видїл теольоґічний, котрий сам про себе не промовляв єму до душі. Побіч того спонукали єго до того кроку й иньші мотиви більше особисто-материяльної цїхи. Незасібні єго родичі не могли дати єму удержаня на иньшім видїлї унїверситетськім, а кидати ся в борбу за хлїб насущний для виживленя себе своєю працею в часї студий унїверситетських, не мав відваги задля слабого здоровля "хрущоватої", як сам мовляв, "своєї конструкції". Той примус студий теольоґічних надїяв ся Петрушевич нагородити собі рівночасними студиями фільософічними, що мали стати ся для него основною підвалиною намірених праць лїтературних. Пpo се пише до мене в листї з дати Новиця, 21/9 1889 р.: "Я задумую у Відни записати ся і на фільософію — сли буде лиш можна — бо теольоґія менї дуже не в смак; беру той фах з волї родини". В слїдуючім листї з дати 10/12 1889 пише так: "Я з теольоґії не дуже задоволений: самі науки схолястичні; ...подрібности і ...софістерия, от і цїла наука". Про намірювані студиї фільософічні пише в тім самім листї дальше: "О ходженю на иньші предмети мови нема, бо роботи купа: що тижня два colloquia, одно з доґматики, одно з сьвятої історії, а всї по латинї. Оден предмет, що може ще заінтересувати, єсть фільософія і льоґіка, але виклад нїмецький, а проф. Müllner так скоро говорить, що чоловік спершу сидїв як на турецькім казаню. Самі родовиті Німцї зразу єго не розуміли, так скоро викладає. Тижнево маєм 21 годин; кромі того пересиджую 3 години денно в унїверситетській біблїотецї, де читаю тепер лїтературу анґлїйську".
Про житє семинарицьке в тім же листї пише дальше: "В семинари вповнї добре: маєм ту читальню, де бувають що недїлї відчити. Я мав оден, а іменно: "Байронів Каін" і "Смерть Каіна" Франка (порівнанє). Сеї недїлї буду читати: "О поглядах естетичних Плятона і Арістотеля а сучасних поглядах естетичних". Ту дає ся дуже відчувати брак всего, що рідне та близьке нам. Сьвят руських не сьвяткує ся цілком, лише латинські. Маю ту колєґів Нїмцїв, Мадярів, Моравцїв, Чехів і Шкотів. Ми (Русини) тримаємо лиш з Чехами: дуже нам прихильні — притім патриотичні і мудрі хлопцї". В листї з дати: Відень 31/12 1889 р. пише про житє семинарицьке знов так: "Читальня гарно розвиває ся: що недїлї єсть відчит; попередної недїлї мав К. Студинський відчит о Артемовськім, з котрого много нових річий довідалисьмо ся. Мій перший відчит приняли слухачі добре, особливо хвалено мій стиль, а що до сути закинено брак зображеня характеру Байронової Ади. З другого мого відчиту не могли слухачі богато скористати, бо степенованє понять о штуцї у Плятона досить узловато висказано; менї прийшлось отже переводити а радше робити нові слова з обсягу естетики а то пр. άύτοπιήτική = самодїльство, φάντάσμάτά = твори штуки уявні, εικάστικά = подобини, φάντάστικά = уявноподобини і таких більше, на чім сам відчит потерпів що до плавности і зрозуміня нових термінів".
Побут у Відни богато поміг Михайлови довершити своє образованє і розширити сьвітогляд. З автопсиї пізнав цїсарську ґалєрию образів, заходячи до неї майже що другий день з полудня, а богатство унїверсітетської біблїотеки дало єму спромогу пізнати цїннїйші твори літератур чужих. Там прочитав Достоєвського, Пушкіна, Сочиненія Писарева, Ібзена, Hauptmann-a Friedensfest, Толстого Крайцарову сонату, Heftner-a історию німецької літератури. Щоби міг читати твори лїтератури француської в ориґіналї, в протягу півроку вивчив ся граматики француської мови і так безвпинно розширював круг свого знаня, не занедбуючи й обовязкових студий богословських, до котрих однако не міг набрати серця. Вже на четвертім курсї 11/5 1891 р. пише так: "Я ще сего року носив ся з думкою покинути богословє і написав до тата. Тато, як звичайно, хоче видїти мене вже "чоловіком", як то у нас говорить ся. Я й сам міркую тепер, що на лєкциях довго-бим не потягнув — груди маю слабі — а на ласцї бути у других, слиби хтїли приняти, також річ смутна; огжеж лишає ся "status quo".
Покинути богословє спонукував Михайла попри брак серця до богословя мабуть також страх перед целїбатом, до котрого зобовязували ся віденські семинаристи в наслїдок поставленої статутом того семинара conditio, sine qua non. Про сю справу пише з Відня 24/5 1890 р.: "22 с. м. був-єм у фолькстеатрі на виставі праци Anzengruber-a: "Pfarrer von Kirchfeld". Дуже гарна штука, звернена против безженства попів... Мені здає ся, що досить бачити раз ту штуку, а всякому відійде охота до целїбату — хіба що буде упослїджений природою або скот".
Говорячи в листї з 14/5 1891 про ласку других, мав на думцї стрия свого Петрушевича, крилошанина львівської капітули.
Працюючи переважно в семинари над розширенєм свого знаня чужини, не забував Михайло й про своє рідне, і пильно слїдив за проявами нашого житя просьвітного й полїтичного. В листі з 14/5 1891 р. пише так: "Сими днями дістав-єм "В потї чола" і "Гомерову Одиссею". З першого довідав єя ся дещо про житє Франка. Одиссея також менї сподобала ся, поминувши деякі похибки метричні й наголосні (на що покійний був дуже чуткий і вражливий), але цїла хиба лежить в неудачнім виданю. Могли-ж були прецїнь сли вже не очерк мітольоґії то бодай обясняючі примітки додати при іменах богів та богинь, щоби наша публїка, читаючи, не була як табака в розї". Про тогдїшний "Народ" так висказує ся 24/3 1890 р.: "Дуже добра часопись — поводить ся незалежно: всїм читає, що кому патрить ся". Похваливши радикалів в р. 1890 в рік пізнїйше змінив трохи свій суд про них і каже так 17/5 1891: "Радикали менї тому не подобають ся, що все і всюда кричать: "Ми сьвіт людям і сіль земли — а поза ними вже нема людий, котрі-би щось доброго хотїли й робили. Та хиба робить їх несимпатичними".
Взагалї сказавши, з листів, які я маю від Петрушевича з перших двох лїт єго студий богословських, видно, що він дармо хлїба семинарицького не їв і працював ті два роки дуже інтензивно так, що аж захитало ся єго дряхле здоровоє. На третім роцї богословя занедужав тяжко й перележав майже пів року. В наслїдок того не здужав навіть усїх екзаменів з того року поробити в нормальних термінах і подоповняв їх доперва на четвертім роцї. При тім мав тілько працї а так мало сил і здоровля, що наша переписка в р. 1892, 1893 і 1894 зовсїм перервалась і мусїлисьмо поперестати на устних розмовах при особистих сходинах два-три рази до року.
Вписуючись на видїл теольоґічний, мав Петрушевич намір кандидувати колись о висші степені гієрархічні, а то як я вже згадував, щоби стати з часом "руським Красїцким". По укінченю богословських студий, прийшовши до пересьвідченя, що не легко буде му хоть-би й по довшім часї намірену цїль осягнути, змінив первістну постанову і рішив ся вступити в народну службу на нисшім вправдї ступени гієрархічнім, але за те даючім більше спроможности прислужити ся свому народови в безпосередній з ним стичности. Зрезиґнував проте з целїбату, оженив ся 14/10 1893 р. виординував ся 12/12 1893 р. а 13/3 1894 р. інсталював ся яко сотрудник в Болехові. Хоть наймолодший віком став ся в недовгім часї душею народної роботи тамошних Русинів, завоювавши їх серця вступним боєм. Над поправою народного добробиту працював з щирої душі і з молодечим огнем. Єгo проповіди слухали люди з зацїкавленєм, бо в них він зачіпав за живі справи житя земського, навчаючи, як треба жити, щоби вже ту, на земли бути щасливим. Та самими проповідями Михайло не вдоволяв ся. Чого не міг сказати в церкві, доповідав коло церкви, а рівночасно не переставав вчити ся і сам, приглядаючи ся до житя і підхоплюючи з него те, чого давнїйше не мав нагоди видїти. Свої спостереженя звичайно списував, вбираючи їх зараз у белєтристичну форму. На се мабуть навело єго читанє творів Успенського, з котрим він у Болехові залюбки пересиджував у хвилях відпочинку. З таких списків постав "Паламар", "Душа", а з розмов, у які любив запускати ся зі своїми парохіянами, вийшли "Вибори", "Солїтер", "Що видїла бабуня на тамтім сьвітї" і т. и.
З реальної єго роботи з того часу годить ся згадані заходи коло заснованя товариства задаткового, де моглиби помагати собі в потребі єго парохіяни дешевим і догідним кредитом і заходи коло спілкового винайму запущеної фабрики патичків на сїрники і чопів до бочок. Перша справа не завершилась успіхом з причини загально звісного нашого роздумуваня над кождою справою, чи буде воно добре чи зле, доки нас не випередять проворнїйші і сьмілійші сусїди. До другої справи забрав ся був покійний з двох причин: дати певний і постійний заробок своїм парохіянам і здобути собі таке забезпеченє житя, котре позволилоби єму писати свої думки і спостереженя без огляду на гієрархічних настоятелїв. Се друге дїло, роблене без участи боязливої з осторожности й оглядности руської громади, а лише з щирим і відважним спільником п. Дж. поступало скорою ходою наперед. В зимі 1894/5 роздумали вони справу теоретично і зараз на веснї 1895 р. взяли ся до роботи. Списавши контракт з властителем фабрики, почали доводити єї до порядку; серед лїта мали вже звезений материял до перероблюваня хоть на кілька місяцїв і вже леда день мала розпочати ся робота.
Рівночасно не покидав Михайло й пера. На конкурс видїлу Наукового Товариства ім. Шевченка і Редакциї "Зорі" розписаний на ориґінальні новелї, станув і він до конкурсу побіч звісних уже в нашій лїтературі письменників і написав "Градобура". Оцїнку сего твору подав Др. Іван Франко в "Зорі" 1895 ст. 219. Про ню пише до мене Михайло в листї з 18/6 1895 р. так: "З причини конкурсу не єсьм огірчений, бо і так Франко менї велике славословіє виписав. Лише одно не знаю, що робити менї, щоб той "талант", котрий менї комісия конкурсова признала, як слїд розвити. О тім поговоримо більше, як побачимось".
Від себе скажу, що знаючи ґенезу ,"Градобура" і намір єго автора, се-б то дати фотоґрафію градобура, якого автор знав у Новицї дїйсно, і з'аналїзувати спосіб єго повстаня,**) не можу згодити ся з висказом дра Франка, мовби "автор писав се на серіо".
В половинї липня 1895 поїхав я був до Михайла на тиждень, щоби відпочати по шкільних трудах в єго милім товаристві, налюбувати ся єго щирою розмовою, та обговорити деякі наші пляни. Застав я єго в звичайнім станї здоровля, лише трохи більше нїж звичайно змізернїлого. Я вияснив собі се горячкою фабричною, та потїшав єго й себе тим, що здоровлє поправить ся, як уже всьо впорядкує ся. І на думку менї не приходило, щоб ми тодї вже в останнє бачились. Та не минуло й два місяцї, як постигла мене болюча вість, що мого щирого друга вже в живих не стало. Перебувши в серпни тяжку недугу, в поворотї вже до здоровля перестудив ся й помер 8 вересня 1895. Величезний здвиг народа на єго похоронї, що відбув ся 10 вересня [в сам день єго уродженя], був найлїпшим доказом щирого й загального жалю тих усїх, з котрими покійний лише півтора року жив, а й за той час з'умів придбати собі загальну їх любов і симпатию. В нїм і цїла наша вітчнна втратила невіджалованого сина. Земля єму пером!
*) Годї се очевидно відносити до Є. Ем. кардинала дра Сембратовича, котрий заєдно цїкавить ся і підпомагає рідне письменство. — Ред. "Зорі".
**) "Хочу зрозуміти психічний стан такого градобура", — говорив мені автор ще в часї писаня. — Мостович.
В Станїславові, д. 31. липня 1896.
[Зоря, 15.08.1896]
15.08.1896