Юрій Жаткович.

Угорска Русь, здавалось би, не далеко від нас, за кількома карпатскими верхами, проміж котрі дуже легко може перевезти нас нинї зелїзниця. Здавалось би, що і наші зносини з нею не повинні би бути утруднені, повинні би бути частїйші і тривкійші. Та на жаль так не є. З кількох брошур і статейок ґазетних знаємо де-що за житє наших братів на Угорщинї в давнїйших роках. Що тепер они дїють, годї було-б довідати ся з тих скупих вістій, які подає угорскій "Листок" або другі ефемеричні публикації угорских Русинів.

Посередниками поміж нами і угорскими Русинами стало в останнім часї кількох молодих академиків — головно-ж п. Вол. Гнатюк. [Також один академик Чех з Праги п. Фр. Глявачек, перекладник Чайченкової повісти "На роспуттї", зацїкавив ся угорскими Русинами і сего лїта їздив туди на студії.] Найбільше цїкавих вістій з Угорщини подає від часу до часу [також в "Дѣлї"] п. Вол. Гнатюк.

Вчера п. Гнатюк мав в "Академічній Громадї" відчит про одного видатного Русина угорского, писателя Юрія Жатковича. З дозволу автора подаємо нинї відчит сей до відомости ширшого загалу Русинів.

_________

Юрій Жаткович родив ся 14 жовтня 1855 р. в Унґварі [Ужгородї], де єго батько був тогдї учителем при учительскій семинарії. Дїд єго був священиком в епархії пряшівскій, а бабка, Тереса з Левицких, мала бути сестрою чи братаницею митрополита і кардинала Михайла Левицкого*). В р. 1861 перенесено батька Жатковича в характері дяко-учителя в село Великі Лучки берегскої столицї, а відтам 1874 р. в село Дравцї. Там умерла 1876 р. єгo мати Павлина, по батьку Найманій, а невдовзї помер і батько 1881 р.

Початкових наук нормальних удїляв Юрієви сам батько; коли-ж переконав ся, що син доволї приготовлений, вписав єго в ґімназію унґварску 1867 року, памятного тим, що в тім роцї немадярскі народности здано на ласку і неласку Мадярам. Там скінчив Юрій пять кляс. Коли-ж єго батька перенесено на село а матеріяльні засоби не позваляли платити за удержанє сина в Унґварі, вписав єго батько до шестої кляси в Великім Варадї, де Юрій удержував ся виключно з лєкцій, хоть вже удїляв их і в Унґварі, але за таку низьку нагороду, що доходи ті не могли вистати на удержанє. По шестій клясї, в шкільнім роцї 1873/4 був Юрій приватним учителем в Волівци, селї берегскої столицї, у якогось урядника тамошного властителя дібр. Тогдїшний ученик єго є нинї бурмістром міста Сиґота. До семої і осьмої кляси Житкович ходив знов в Унґварі, а в 1876 р. принято єго до тамошної духовної семинарії. По скінченю першого року богословія він був призначений до духовної семинарії в Остригомі і навіть якійсь невеличкій час був у нїй, але що здоровлє єго було в ненайлїпшім станї то лїкар порадив єму вернути до Унґвару, що він і вчинив. На третім роцї богословія він був надзирателем бурси для священичих сиріт-хлопцїв, де тогдї директором був теперішний пряшівскій епископ д-р Иван Валїй.

По скінченю богословія Юрій оженив ся 1881 р. з Анною, донькою Андрія Сабова, бувшого тогдї пароха і совітника консистopcкoгo в Великім Раківци угочаньскої столицї. Того-ж року в мартї висвятив ся і став сотрудником при своїм тестю. Коли в 1885 р. помер звістний угорско-рускій письменник о. И. Раковскій на становищи приходника в Изї, мараморошскої столицї, Жатковича призначено на адміністратора Изи з відки 1887 р. перенесено єго на адміністрацію парохії в Стройнї, де він проживає і до нинї. Від 1887 р. був Жаткович секретарем свалявского собору, а від 1895 р. сповняє обовязок свалявского декана. В 1890 померла єго жена, полишаючи три малолїтні донечки. Факт сей стрінув Жатковича так несподївано, що мусїв полишити по собі жалістні слїди, а не мало вплинув і на єго пізнїйшу літературну дїяльність.

Жаткович був з малку дуже боязкій і, як то кажуть, дикій хлопець. Коли приїхав на свята або на вакації домів, сейчас хапав за книги, котрих у батька було богато, бо батько єго також скінчив ґімназію і богословіє а лиш за для родинних перешкод не став священиком. З книгами Юрій біг в огород або до стодоли та читав так, що мати, котра єго яко першу дитину незвичайно любила, вічно нарікала, що він утїкає від людей і від світа. Наслїдком такого запалу до книжок було се, що Жаткович через цїлий час своїх студій так в ґімназії як і на богословію, був все одним з перших учеників.

На літературне поле Жаткович виступив в-перве 1874 р., будучи приватним учителем в Волівци. Він переклав Турґенєва повість "Півци" і помістив єї в 20 ч. часописи Magyar orszag. В VII. клясї Жаткович був членом ґімнязіяльного кружка для самообразованя і з кінцем року одержав від того кружка дві премії: одну за историчну розвідку, другу за переклад з латиньскої мови. В VIII. клясї він був секретарем кружка і при кінци року одержав не лише дві премії за працї, — одну за историчну розвідку про панованє Ягайлонів на Угорщинї, другу за розправу про значінє побережа Середземного моря в старинних віках, — але заразом і премію призначену для найпильнїйшого члена. Будучи богословом Жаткович належав до церковно-літературного кружка при духовній семинарії, а на IV. роцї був єго секретарем. Тогдї дістав він премію на конкурсї за зладженє житєписій святих: Іоана Золотоустого, Василія Вел. і Григорія Богослова.

В 1883 р. Жаткович подав на конкурсї оголошений мадярским историчним товариством обширну працю п. зaг. "Вплив епископів яґерских і борба против того впливу в єпархії мукачівскій". Праця не була вправдї нагороджена премією, але дістала похвалу і була відтак 1884 р. надрукована в чч. 8, 9 і 10 місячника згаданого товариства "Szazadok". По надрукованю сеї працї мадярске историчне товариство заименувало Юрія Жатковича своїм звичайним членом а унґварскій церковно-літературний кружок членом почетним.

В 1888 р. появили ся дві обширні працї Жатковича. Одна п. заг. "Исторія протоархимандрії св. Архангела Михаїла в Грушеві" була надрукована в мадярскім, церковно-літературнім журналї Magyar Suon в чч. 5, 6 і 7; друга, п. заг. "О разводї брака по причинї чужоложства" друкувалась через цїлий рік в угорско-рускім "Листку". Послїдна статья неоріґінальна, лише переведена з латиньскої мови. Автором єї був д-р Иван Чургович, бувшій протоєрей капітули мукачівскої. В тім самім "Листку" надруковані ще такі розправи Жатковича: "Отношеніе нѣкоторых епископовъ крижевацкихъ ко епархіи мукачевской" в 1889 р. і "Епископы мараморошскіе" в 1892 р. В 1890 р. була надрукована в мадярскім журналї Szazadok в чч. 7 і 8 статья Жатковича п. заг. "Исторія исторіоґрафії угорских Русинів".

Видячи брак учебників в школах народних, Жаткович зладив в 1894 р. три учебники, а то: "Исторію", "Ґеоґрафію" і "Закони та права горожаньскі" — для затвердженя віддав він их епархіяльному правительству, але до нинї не дістав відповіди. З огляду на те, що мова тих учебників не є народна, було-б добре, щоби Жаткович переробив их на-ново, впровадив в них живу народню мову, а тогдї і старав ся о затвердженє их. Лиш народна мова може найлїпше відповісти завдачи народної просвіти.

В 1895 р. Жаткович зладив ширшу працю в мадярскій мові п. з. "Етноґрафічний очерк угорских Русинів", і она друкує ся в журналї мадярскої академії наук [порівн. Budapesti Szemle, 1895, чч. 4 і 5.]

В 1896 р. написав Жаткович дві більші розвідки, а то: "Исторію рускої церкви в Марамороши" і "Исторію заселеня Марамороша". Обі сі працї мають появитись в моноґрафії мараморошскої столицї, котра тепер находить ся в друку. Рік 1896-ий є найпліднїйшій в дїяльности літературній Жатковича. Крім двох згаданих праць він в сїм роцї переробив висше згадану студію "Етноґрафічний очерк угорских Русинів" і прислав єї до видрукуваня Нayковому товариству имени Шевченка у Львові. Позаяк цїла студія не надавала ся до "Етноґрафічного збірника", видаваного Наук. товариством им. Шевченка, то надруковано в нїм [в ІІ-ім томі] виїмки з неї п. заг. "Етноґрафічні замітки з угорської Руси".

Крім тих оріґінальних праць Жаткович зладив цїлий ряд перекладів на мадярске головно з руско-україньскої мови. І так в сїм роцї переклав він звістну брошурку "Неволений нарід", новелї д-ра Франка "В потї чола" в цїлости, єго драму "Украдене щастє" і кілька повістій Федьковича та Марка Вовчка. Тепер працює над перекладами деяких повістій Нечуя-Левицкого, а надто виготовляє деякі нові наукові працї, що відносять ся до Русинів.

Тут вичислені лише ширші працї Жатковича. Дрібнїйших появило ся дуже много в різних журналах, як свого часу в "Карпатї" і в львівскім "Слові", в Ungvari Kozlony, Bereg, Munkacs, Munkacs es Videke, Maramoros, Budapesti Hirlap, Kepes Csalad, Lapok, а найбільше в часописи Kelet, котра заступає интереси греко-католиків Угорщини і при котрій Жаткович є головним співробітником. Між тими журнальними статьями є дуже много перекладів з мови латиньскої, францускої, россійскої і сербско-хорватскої. Надто Жаткович оголосив много статей историчних і матеріялів етноґрафічних в Калєндарях, призначених для греко-католиків, почавши від р. 1887.

Як говорять про Жатковича люде, котрі не знають єго лично, лише з літературних єго праць, про се посвідчать виїмки з рецензій єго праць і з листів писаних до него. Д-р Вільгем Фрачкной, крилошанин, заступник предсїдателя мадярскої академії наук, знаний историк мадярскій, в рецензії на працю Жатковича "Вплив яґерских епископів" каже: "В праци сїй право і з исторіоґрафічною вірностію передає автор мало доси звістну справу в нашій исторії". — Д-р Оскар Асбот, професор славяньских мов на університетї пештеньскім і член мадярскої академії наук в рецензії на "Етноґрафічний очерк угорских Русинів" каже: "Жаткович добре знає угорских Русинів і чисто описові части єго працї є не звичайно цїнні, тож шкода була би не надрукувати их". — Д-р Франц Палотай, крилошанин і архимандрит, в листї до Жатковича так писав: "В самій річи Ваша праця є великою і основною студією". Мова тут про "Исторію протоархимандрії грушівскої". — Д-р Теодор Ортвай, професор академії в Пресбурзї і член мадярскої академії наук, писав так в 1889 роцї: "Щиро ґратулюю угорским Русинам, що мають такого ученого историка". — Гаврило Варадій, бувшій заступник презідента угорского сойму, писав 1896 р. в листї до Жатковича: ми би дуже тїшили ся, коли-б Мараморош мав такого ученого і пильного священика, як Ви".

Послїдними часами Жаткович передав літературно-критичному журналови "Magyar Szemple" розвідку п. заг. "Коротка исторія малоруского письменства"**), а часописи Szazadok дві розвідки: "Коротка исторія Великого князївства литовского" і "Князї Коріятовичі".

На рік 1897 Юрій Жаткович проєктує видавництво рускої популярної часописи. Чи оно вдасть ся, особливо при браку відповідних фондів, поки що не знати.

Юрій Жаткович, як ми бачили, почав виховувати ся як-раз тогдї, коли почала ся сильна мадяризація, бо 1867 р. вступив до ґімназії. На нїм, як і на єго ровесниках, відбиваєсь найлїпше те вихованє. Маючи oхoту до писаня, він пише і, можна сказати, навіть много, та майже все по мадярски. Але бо й тут видно щось дивного. Пишучи по мадярски, Жаткович майже завсїгди вибирає, можна-б сказати, инстинктово, бо не в наслїдок вихованя, самі такі теми, що відносять ся до Русинів. І в тім власне єго цїла заслуга, що він старає ся як найширше познакомити Мадярів з Русинами. Будь-що-будь таке познакомленє може вийти лише на користь Русинам в першій а і Мадярам в другій лінії. Зважаючи-ж на те, що Жаткович виховав ся і придбав собі просвіту в такому малому містї, яким є Унґвар; зважаючи на те, що від часу покінченя богословских студій він все проживає оподалеки від міста і бодай малої бібліотечки, та що він від довшого часу страшно терпить на ревматизм, а мимо всїх тих перешкод розвиває таку широку літературну дїяльність, — треба буде признати, що він справдї не звичайний угорско-рускій священик, а чоловік кріпкої волї і великої працї.

Нашим Галичанам належало би конечно з ним і єму подібними увійти в близші зносини, бо лише спільними силами, при взаїмній підмозї, можливе духове відродженє угорскої Руси. Сей факт я акцентую сильно і звертаю на него увагу всїх щирих Русинів. Чей-же не дамо загинути пів-міліоновій масї наших, рідних братів!

*) Чи справдї так було, не знаю, але мушу заявити, що у интеліґентних Русинів угорских нема виробленого щирого почутя демократичного, тож она залюбки виводить свої роди відки би не було, коли би лише з знатних аристократичних родин. Знана річ приміром, що Духнович виводив своїх предків з якоїсь княжої родини, котра з Россії переселила ся в Угорщину. Менї-ж оповідав оден священик дуже много про своїх предків Л., котрі відограли значну ролю при королях польских, а по моїм поворотї з Угорщини до Львова писав навіть, щоб я єму вишукав их тут, бо він вельми хотїв би з ними запізнати ся. В таких забаганках відбивають ся сильно духові обставини, серед яких довелось жити Русинам на Угорщинї.

**) Написана на підставі "Исторії літератури" Ом. Огоновского.

[Дѣло, 04.12.1896]