Ярослав Бaрановський (в третю річницю з дня смерти).

 

11. травня 1943 року підступно забито на вулиці у Львові др. Ярослава Барановського.

 

Впав за найбільшого розгорнення своїх творчих сил, в квіті віку. (Народився 10. липня 1906 р. на Cтаниславщині в родині священника.) Людина глибокого розуму, проникливої інтуїції, невичерпальної енерґії. Орґанізатор, політик, революціонер.

 

Вийшовши з рядів леґендарної вже У.В.О., виносив на власних плечах тягар — ризико і відповідальність — підпільної праці в краю, роки тюрми й нелегального перебування на чужині. Боєвик, згодом командант У.В.О. на Зах. Землі, учасник І. Конгресу Укр. Націоналістів, II. Великого Збору О.У.Н., член та секретар Проводу О.У.Н., близький співробітник Вождя-Основоположника Євгена Коновальця. На полі суспільному Президент ЦеСУС-у, кількократний делегат на міжнародні студентські зїзди ітд.

 

Бyв дійсним співтворцем і заразом одним із найсильніших моторів Руху. З Орґанізацією творив одно, вона до сьогодні позначена печаттю його праці — жив для Орґанізації і в ній.

 

Революційній праці надавав зміст, безпосередньо ставив її і тому ця праця мала стиль, який формував і формує ширше революційне середовище.

 

Та за цю свою суверенність — української людини і українського революціонера — був "відсуджений" продажним шумовинням на смерть: почалося цькування, посипались інсинуації, розгорнуто планові "лови" на людину, яка — вірна ідеї — свою націоналістичну мораль мала відвагу здійснити в житті.

 

На його вбивників прямо перед українським громадянством показав був — ризикнувши вийти з підпілля на останнє прощання з другом — в надгробнім слові Олег Кандиба-Ольжич, і ми памятаємо на чиїх руках ця незмита досі кров.

 

Належав до того великого покоління мужів Української Революції, що — хоч концентрованими зусиллями зовнішних і внутрішніх ворогів українськог народу — фізично були зницені, духово далі живуть, зростаючи в міт. Імена Євгена Коновальця, Омеляна Сеника, Миколи Сціборського, Олега Кандиби і з ними Ярослава Барановського горять сьогодні як дороговказ.

 

Провадив і будував. Невтомний і рухливий. Галичина, Буковина, Карпатська Україна, еміґрація в Европі і в Америці — поле його невпинного життєвого і революційного походу. Часто в глибокім підпіллі сам на сам прокладав підвалини Організації, бо слушно бачив "великий наказ часу" саме в повинності "організувати усі великі і невичерпані сили і енерґію українського народу до боротьби за нашу мету!" В значній мірі якраз його заслугою — трівкости основ, які він прокладав — ми, як О.У.Н., встояли і переможно встоїмо в тій світовій повіні, що заливає світ.

 

[Наш шлях, травень, 1946 р.]

30.05.1946