Юлія Овсяник

 

Минув уже не один рік, відколи стрияни не зустрічають на своїх вулицях Юрія Бородавки. Активний громадівець і відомий шанувальник Кобзаря, голова одного з перших у Західній Україні «Шевченківських братств» і засновник першої кімнати-музею Т.Шевченка в Галичині, один із найвпливовіших членів відновленої «Просвіти». Проте багато людей добре памятають його: як виглядав, про що говорив, як умів пожартувати. 28 січня минає 95 років від дня народження відомого стриянина.

 

 

 

Гімназист, висланий «до білих ведмедів»

 

Юрій Бородавка народився 28 січня 1923 року в селі Новострілки Жидачівського району. Його мати Станіслава походила з роду Любкевич. Виростав без батька, хоч носив його прізвище. Нащадки Юрія Бородавки небагато знають про діда: вояк УГА, якийсь час перебував у Херсоні.

 

«Баба завжди казала, що вона з Поділля, подолянка. Не знаю, з якої причини вона була на півдні, але повернулася при надії, народила і виховала хлопця самотужки», – розповідає син пана Юрія, Богдан Бородавка.

 

Деякий час Станіслава з сином жила у приятелів у Львові, заробляючи на життя кравецтвом, потім Юрій вступив до Стрийської гімназії. «За німців працював у їхньому батальйоні, рив траншеї, а в 1944-му за це взяв куфайку і пішов на «білі ведмеді», - з болем за батька віджартовується пан Богдан.

 

20-річного хлопця заарештували «чекісти». Болехів – Львів – Комі АРСР – такий маршрут судилося пройти Юрію Бородавці. Десять років він провів у Березниках Пермської області – місті, відомому хімічним комбінатом.

 

На засланні працював на будівництві ГЕС, а ще вчився за місцевого капітана, – розповідає син Богдан. «Той не мав навіть школи закінченої, а батько – гімназист! Робив за нього домашнє завдання за 5-7 класи».

 

«В Березниках жили такі Язінські, поляки. Їхній син загинув на фронті. Вони дуже любили мого батька і, навіть, хотіли взяти під опіку, але тато вирішив повертатися додому. Переписувався з ними, доки вони жили», – продовжує Богдан Бородавка.

 

З періоду заслання збереглися листи Юрія Бородавки до мами. «У кожному слові відчувається глибока любов і турбота сина, який переживає, як мама дасть собі без нього раду», – каже зять Бородавки Володимир Кам’янка. Він також згадує, що тесть мав неабиякий хист до малювання і фотографії. В одному з табірних листів надійшов мамин портрет, зроблений олівцем. На засланні зародилося ще одне покликання, яке Юрій Бородавка втілював впродовж усього життя – збирати та поширювати шевченкіану.

 

До Стрия повернувся у 1954-му, вступив на заочне навчання в один із київських технікумів, здобув фах інженера.

 

Не мав вищої освіти, але провадив дуже активну громадську та культурну діяльність, завжди був в центрі всіх подій, мав здібність до комунікації. Одружився з учителькою молодших класів Іриною Скульською зі Стрия. Народили двох дітей: Богдана та Марту.

 

«Наша друга баба, по маминій лінії, була німецького походження – Кетрін Ваґеман, - розповідає Богдан Бородавка. – Її так і кликали – Кетрін. А дід родом із Роздолу Миколаївського району».

 

Працював Юрій Бородавка у конторі буріння. «Проводили експедиції в Угерську. Під час обіду тато міг піти в поле і назбирати для мами квіти. Такий був романтик», згадує донька Марта Кам’янка.  

 

 

Засновник першого в Західній Україні музею Тараса Шевченка

 

Любов до творчості Тараса Шевченка стрийський гімназист плекав з юності. Зізнавався, що перший його «Кобзар» несподівано замінив йому пригодницьку літературу. «Десь на 14-му році життя подарували мені «Малого Кобзаря»… Раптом сталося диво… Разом з Гамалією я «гуляв по Скутарі» та визволяв козаків-сердег, що «в кайданах томились в склепу», разом з ними «палив Скутару» та переможно плив у байдаках на Запоріжжя. Я по-справжньому ридав, бо «онде під тином – опухла дитина, голоднеє мре»… Шевченко заполонив мене. Заворожила його проста, дохідлива і водночас геніальна поезія, і це захоплення проніс крізь усе життя», – згадував Юрій Бородавка у своїй статті [1].

 

Він також згадує, що в юності отримав від родича «королівський подарунок» – повне видання творів Тараса Шевченка у 16 томах, яке підготував Український науковий інститут у Варшаві, а видало львівське НТШ. Цей скарб, як і перший «Малий Кобзар», загубилися у вирі воєнних подій, пише Юрій Бородавка.

 

«Там, у забутому Богом, засипаному снігами краю, де ростуть піхти та берези, була невелика жалюгідна бібліотечка, в якій серед «творів» совєтської «класики» та «праць» її ідеологів заблукався (невідомо, яким способом виданий, обскубаний «цензурою») «Кобзар» видання 1948 року. Це була єдина книжка…, яка постійно знаходилася «на руках» в українців» [2]. Медитуючи на засланні над віршем «Лічу в неволі дні і ночі», Бородавка твердо вирішив колись створити колекцію Шевченкових творів.

 

 

За тридцять років, проведених уже на волі, Юрій Бородавка зібрав понад 400 експонатів «шевченкіани». То була добра нагода для відкриття музею. У 1990 році в Стрию закрили музей Леніна. Доки приміщення не розібрали приватні структури, Бородавка постарався, аби його надали для виставкового залу музею «Верховина». Одну кімнату закріпили за створеним того ж року стрийським осередком «Українського братства шанувальників Тараса Шевченка».

 

На початку створення Братство нараховувало до півсотні членів. «Ми заснували Братство у Львові під проводом Юрія Даниленка [голови Шевченкового братства України – О.Ю.]. На рік ми проводимо одну-дві виставки, присвячені Тарасу Шевченку: «Шевченко і Стрийщина», «Шевченко – художник», «Шевченко і світове малярство», – розповідає теперішній голова Братства Ярослав Михайлюк.

 

Ярослав Михайлюк

 

 

У «Світлиці», яка стала першим у Галичині музеєм Тараса Шевченка, розмістили цінні експонати з колекцій Юрія Бородавки, Ярослава Михайлюка, Зеновія Лисовича й інших братчиків. «Серед зібраних мною книг – справжні перлини: «Кобзар» видання товариства «Просвіта» (1912), Кобзар» Народного видання доктора Василя Симовича, «Кобзар» Українського видавництва в Катеринославі заходами Євгена Вирового (Катеринослав – Камянець – Лейпціг (1921). Найунікальніша перлина – «Захалявник» форматом 5×8. Його видали через 17 років після смерті поета, тобто у 1878 році, в Женеві (Швейцарія), Кузьма і Сірко. На території колишнього Радянського Союзу його налічується всього 6 примірників. До речі, в цьому «Захалявнику» – теж унікально – видано «Указ начальника Главного управления по делам печати професора Григорьева» про заборону будь-яких друкованих видань «на малорусском наречии»… Є в «Захалявнику» біографія Шевченка та 20 його віршів» [3], - писав Юрій Бородавка.

 

На жаль, серед теперішніх експонатів «Світлиці» нема легендарного «Захалявника». Інші видання Братство шевченківців викупило після смерті свого засновника у родини. Чимало з них Юрій Бородавка подарував музею ще за життя.

 

 

Після відкриття кімнати-музею чільник Братства втілив ідею про те, як шукати кошти на її функціонування. Разом із головою мистецького об’єднання «СтрийКо» Дарією Михаць вони видрукували листівки-«цеглинки», які роздавали тому, хто кидав до скарбонки музею свою добровільну пожертву. У 1994 році ідею з цеглинками використали для виготовлення  пам'ятних листівок до 180-ліття Тараса Шевченка. Вони зберігаються донині.

 

Юрій Бородавка також був учасником маршруту «Стежками Тараса Шевченка», разом з братчиками не раз відвідував Канів й інші пам’ятні місця Кобзаря.

 

Розвивати Братство шанувальників Шевченка та музей Юрію Бородавці судилося дуже недовго, лише два роки. Однак справу його шанують і продовжують.

 

«Масштабним нашим заходом була конференція «Шевченко – народам світу», - розказує Ярослав Михайлюк. – Приїжджали татари, литовці, греки, білоруси, вірмени, спільноти німецько- та англомовні… Ми організували такий вечір: кожне товариство читало «Заповіт» Шевченка українською, а тоді своєю рідною мовою, і дві поезії на вибір».

 

Окрім книг, у «Світлиці» розміщені картини на шевченківську тематику, скульптури, листівки, марки, вишивані речі тощо.

 

«Маємо унікальне погруддя Тараса Шевченка – одне з перших у Галичині, 1901 року. То копія того, що стоїть у Народному домі. Автор достеменно не відомий. Є малюнок на полотні 1905 року, який переховували на стриху. Ми відреставрували, дали рамку. Маємо перший прапор, з яким ще наприкінці 1980-х ходили на всі мітинги, що відбувалися в Стрию. Є також дві роботи Софії Караффи-Корбут з її підписом, а ще – унікальна праця Донцова «Скрижалі Кобзаря», яку видав наш музей. То вперше було зібрано 12 статей Дмитра Донцова, які дають нове розуміння творчості Тараса Шевченка. Ще три статті я не зумів знайти, хоч знаю, що вони були. Попросив шукати у діаспорі», - розповідає Ярослав Михайлюк.

 

 

Братство стрийських гімназистів. Краєзнавчі розвідки. Яким пам’ятають Юрія Бородавку земляки

 

Голова Братства шанувальників Шевченка на всіх подіях мав зі собою фотоапарат. Зроблені ним світлини ввійшли до альбому «Рідне місто».

 

Світлина Льва Рішка (1990)

 

 

Юрій Бородавка цікавився краєзнавством. Вів власну рубрику в місцевій газеті «Гомін волі», де розповідав історії стрийських вулиць. На початках незалежності став ініціатором перейменування вулиць міста.

 

За два місяці до його смерті побачив світ упорядкований ним збірник краєзнавчих нарисів про Стрийщину «В своїй хаті своя правда». Серед інших матеріалів, тут є стаття Юрія Бородавки про зведення та відкриття в Стрию Народного дому у 1901 році, яку він, до слова, присвячує Марті Кокольській. На той час то була відома співачка нью-йоркської опери. Народилася Кокольська у Стрию і разом з Юрієм Бородавкою ходила до школи. Потім їх розлучили воєнні лихоліття, сім’я Марти емігрувала в Америку. Він згадував про неї, як про своє перше захоплення.

 

Очевидно, що велику роль у формуванні Юрія Бородавки свого часу відіграла Стрийська гімназія, яка гуртувала у своїх стінах високоосвічених й інтелігентних викладачів. Випускники цього навчального закладу розліталися по світу, але навіть далеко за межами країни пам’ятали свою альма-матер. Тому на початку 1990-х Юрій Бородавка, Ярема Дубицький та інші однодумці вирішили заснувати Стрийське гімназійне братство, а відтак провести Всесвітній конгрес колишніх гімназистів і семінаристок Стрия. Учасники Конгресу прилетіли з Австралії, Канади, Польщі… Такі зустрічі срийських гімназистів планували проводити систематично.

 

«Свого тестя пам’ятаю ще й таким – дисциплінованим, педантичним, навіть, що стосувалося зовнішнього вигляду, – розповідає Володимир Кам’янка. – Не підголений не вийшов би з хати. Завжди випрасувані на кант штани, сорочка, мешти почищені на глянц».

 

Світлина Льва Рішка (1990)

 

 

Юрій Бородавка був дуже комунікабельним чоловіком. До нього прислухалися, його любили. Особливою повагою користувався в жіночих колах. Вмів перейнятися чужою долею. Якось він звернувся з листом до впливової Валентини Терешкової, аби та посприяла жінці з хворою дитиною отримати квартиру в Стрию, і його прохання задовольнили.

 

На початку 1990-х з ініціативи Клубу вишивальниць зародився аматорський театр під керівництвом Марії Середницької. Театр дебютував на Різдво з постановкою «Вертеп», де, за намовою гімназійної товаришки – пані Середницької, Юрій Бородавка блискуче виконав роль Антипка.

 

«Батько був умільцем на всі руки: сам меблі до хати робив, радіоприймачі ремонтував; всерйоз захоплювався фотосправою; його хобі також були: нумізматика (монети), боністика (листівки), філателія (марки). Найбільше, звичайно, цікавився книжками. Вилапував те, що було заборонене, або тільки-но з'явилося на світ, і ставив до своєї бібліотеки. В такий спосіб заклав свою цеглину у будівництві української державності», – розповідає пан Богдан про батька.

 

В останні роки Юрій Бородавка майже втратив зір, але продовжував вести справи «шевченківців». Він готував до друку дві свої книжки, надиктовуючи тексти секретарю Братства Галині Пузі.  

 

           

___________________________________________

 

 

¹ Бородавка Ю. Отче наш… Шевченківська світлиця в Стрию // Хвилі Стрия. Сторінки з історії культури та національно-визвольного руху. Сучасне літ.-мист. життя. – Стрий: Щедрик, 1995. – С. 585

² Там само. – С. 586

³ Там само. – С. 586

 

28.01.2018