Коли не можна було говорити про українське словами, вона промовляла кольорами й орнаментами. Двадцять років тому відійшла у вічність заслужена майстриня народної творчості, голова відновленого в Стрию «Союзу Українок», етнограф Ірина Ольшанська.
Про неї кажуть: «Берегиня». З постаттю Ірини Ольшанської пов’язаний відомий Клуб вишивальниць. Її як педагога пам’ятають вихованці шкіл, де майстриня проводила уроки вишивання. Їй також випало відроджувати після радянського панування «Союз Українок». «Знайшлася в Стрию жінка, яка перейняла від Бачинської [видатної етнографа та громадської діячки – Ю.О.] найголовніше – бажання пропагувати вишивку, єднати довкола неї жінок», – пише дослідниця жіночого руху Стрийщини Зеновія Ханас ¹.
Саме у Стрию фундаторка жіночого руху в Галичині Наталя Кобринська провела перше віче, яке стосувалося, з–поміж іншого, і прав жінок на освіту (1891). Потім тут діяло «Товариство руських женщин» (з 1913 року – «Товариство українських жінок»), яке наприкінці 1917 року переросло у філію найчисленнішої жіночої організації Західної України – «Союзу Українок» (центр СУ був у Львові).
Подружжя Ольшанських замешкало уже в радянському Стрию, коли активне українське жіноцтво перебувало під тоталітарним пресом і позбулося всіх тих прав, які у довоєнній Галичині здобувало роками. «Пісня і вишивка стали для них тим поприщем, де можна було зреалізувати свої організаторські здібності, пропагувати рідне, національне, сповідувати ідеї, прищеплені ще в довоєнному «Союзі Українок», – пише Зеновія Ханас ². Так, під проводом учительки рукоділля з жіночої середньої школи №1 Ірини Ольшанської був заснований в Стрию Клуб вишивальниць. «Жінки сходилися в домі Михайлини Петришак, але не для того, щоби повишивати, – розповіла Z Зеновія Ханас, – а щоби поділитися цікавинками з галузі культури, літератури, мистецтва, разом почитати, поспівати, вони ж організовували перші після окупації «шевченківські вечори».
Ірина Ольшанська народилася в селі Холоїв (теперішнього Радехівського району) в сім’ї капелана Українських Січових Стрільців – отця Михайла Якубіва. Батько загинув, коли вона була ще дитиною (похований у Барі на Вінниччині). Дружина, сільська вчителька, самотужки виховувала чотирьох дітей. Згодом Ірину взяв під свою опіку Митрополит Андрей Шептицький. Дівчина навчалася в гімназії сестер-василіянок у Львові. Її однокласницями були відома пізніше як зв’язкова Романа Шухевича Катерина Зарицька, мистецтвознавець, діячка ОУН Віра Свєнціцька, Зоня Малецька. Директором гімназії та викладачем літератури тоді був відомий перекладач і поет Василь Щурат, історію і географію викладала легендарна Олена Степанів-Дашкевич. Ірина часто повторювала: «Мене виховували гімназія, Пласт, спорт», – згадує її учениця Віра Нагірна ³.
Свою першу сорочку Ірина вишила, коли співала в церковному хорі та хорі «Просвіти». Шлях до польського університету їй як доньці капелана УГА був закритий. Ірина Якубів вийшла заміж за лікаря Володимира Ольшанського. Спершу жили в Ременові біля Львова. Ольшанський працював у першому медичному кооперативі «Здоров’я». Потім переїхали в Балигород на Лемківщині. Тут виростало двоє їхніх дітей. Ірина організувала гурток молоді, займалася з дітьми у захоронці (садочку) тощо. З початком війни змушені були покинути дім і переїхали до Стрия ⁴.
«То було незвичайне подружжя: надзвичайно інтелігентні, обоє – філософи і мандрівники. Вони без кінця-краю ходили в гори. Навіть, коли вже не було Ірини Михайлівни, ми, молоді, ходили з її чоловіком. Скільки він знав про кожну вершину, про кожний кутик! А ще завжди носив свисток, буцімто, щоб нас не погубити. Лише згодом я дізналася, що свисток – то один з елементів пластунської форми, і то єдиний, який би тоді не викликав підозри у «верхах»», – розповіла Z Зеновія Ханас.
Любов до вишивки Ірині Ольшанській прищепила відома майстриня Ольга Бачинська, яка жила в Стрию. Жінки часто зустрічалися в домі етнографа, вивчали її колекцію взорів. Під впливом тих зустрічей Ірина Ольшанська присвятила своє життя історії української вишивки: їздила по селах всієї України і досліджувала орнаменти, відшукувала майстринь і навчалася від них. Відтак створила у Стрию музей старовинної вишивки та почала навчати молодь і жінок, як правильно відчитувати вишите на полотні.
Виставка до 100-річчя Ірини Ольшанської
У нарисі львівської поетеси Оксани Сенатович про творчість відомої вишивальниці є рядки: «Дім Ольшанської в Стрию – один з найбагатших. Йдеться не про вартість речей у буденних грошових вимірах, навіть, не про чудову книгозбірню – мова про те, чому й ціни немає. Ірина Ольшанська зібрала прекрасну колекцію зразків народної вишивки з усіх етнографічних регіонів України. Під узорами, старанно систематизованими, вказано місцевість, подекуди прізвища виконавців. Це велика азбука творення, по ній майстриня вивчила історію української народної вишивки. Сьогодні вчить читати по ній інших..» ⁵.
Згодом Клуб вишивальниць Ірини Ольшанської із приватної секції переріс в осередок міського Будинку учителя, і став своєрідним просвітницьким куточком для дітей та молоді. Учасниці Клубу, навчаючись в Ірини Ольшанської, досягли чималих успіхів: їхні роботи брали участь в обласних і республіканських виставках та були відзначені дипломами. Часто своє вишиття жінки виставляли в Стрию – для міста це кожного разу ставало святковою подією. «І от, коли в 1977 році з виставки вишивок стрийських майстринь викрали найкращі експонати, щоби залякати людей, перервати їх працю по відродженню української вишивки, п. Ольшанська переступила високі чиновницькі пороги. Вона дала зрозуміти, що їх не залякаєш. Роботи почали передавати до львівських музеїв, де була гарантія їх збереження», - писала в місцевій газеті стрийська громадська діячка Ярослава Левицька.
Вишивальниці організували також перші загальноміські вечорниці. «На одному з їхніх заходів я – учениця радянської школи – вперше почула пісню «Ой хто, хто Миколая любить», – згадує Зеновія Ханас.
21 лютого 1990 року у Львові відродили «Союз Українок». Його очільниця Атена Пашко закликала «стати разом з усім народом до боротьби за відродження української культури та духовності» ⁶. Першою на цей заклик у Стрию відгукнулася Ірина Ольшанська. На черговому зібранні своїх вишивальниць вона запропонувала створити ініціативну групу, яка мала продумати дії жінок крок за кроком. Вже 3 травня в Будинку медичних працівників зібралося понад сто стриянок, які проголосили відновлення організації «Союз Українок». Ірина Ольшанська й очолила стрийських «союзянок». Їй тоді було 77 років.
Членкині Союзу Українок у Стрию: передвоєнного (ліворуч) і теперішнього (праворуч)
Жінки брали найактивнішу участь у національному та культурному відродженні міста: Андріївські вечорниці, Маланки, Свято Матері, Гаївки; постійні публікації в пресі; виступи співочих і танцювальних колективів, виставки вишиваних робіт – неповний перелік того, що вдалося організовувати силами «союзянок». Невдовзі Ірина Ольшанська за станом здоров’я передала справи Любові Камінській. Один зі своїх виступів перед соратницями вона закінчила словами: «Нашим хлібом насушним мають бути наші добрі діла» ⁷. Згодом осередки «Союзу Українок» почали створювати по селах Стрийського району.
ПРИМІТКИ
¹ Ханас З.Б. Нариси з історії жіночого руху Стрийщини. – Стрий: Видавничий дім «Укрпол», 2007. – С. 139
² Там само. – С. 137
³ Нагірна В. Берегиня / Краєзнавчий вісник: збірник краєзнавчих розвідок. – Стрий: «Щедрик», 2002. – С. 89
⁴ Левицька Я. І вишите моє життя на ньому// «Гомін волі». – 19 червня. – 1993
⁵ Романюк В. Пісня і праця – великі дві сили// «Хвилі Стрия». – Стрий: вид-во «Щедрик». – 1995. – С. 374
⁶ Ханас З.Б. Нариси з історії жіночого руху Стрийщини. – Стрий: «Видавничий дім «Укрпол», 2007. – С. 150
⁷ Там само. – С. 151
06.06.2017