Володимир Шелухін

 

“The Future of Truth” – саме так називався Нобелівський діалог, що відбувся 9 грудня у Гетенбурзі в рамках цьогорічного Нобелівського тижня, котрий традиційно підсумовується у Стокгольмі урочистим нагородженням лауреатів королем. Нобелівська фундація запровадила такий формат зустрічей із 2012 року, і цьогорічний відзначався особливим розмахом,являючи собою цілоденну конференцію з кількома паралельними панельними дискусіями, що торкалися різних вимірів заявленої в назві теми й об’єднували Нобелівських лауреатів 1990-2010-х років у різних галузях, провідних журналістів, учених, політиків – справді вражаючий підбір гостей. Ось лише деякі імена: Пітер Догерті (Нобелівська премія з медицини та фізіології 1996), Стівен Чу (Нобелівська премія з фізики 1997), Джозеф Стіґліц (Нобелівська премія з економіки 2001), Ширин Ебаді (Нобелівська премія миру 2003), Девід Ґрос та Френк Вільчек (обидва Нобелівські лауреати з фізики 2004), Майкл Левит (Нобелівська премія з хімії 2013 року), Майкл Гайден – топ-менджер “The Chertoff Group” – провідної транснаціональної консалтингової корпорації, що спеціалізується на питаннях безпеки й управлінні ризиками, колишній директор ЦРУ та НАСА, Меґі Габерман – власна кореспондентка “The New York Times” у Білому домі, Саймон Блекбарн – уславлений британський філософ, представник останього покоління аналітичних філософів, Гельґа Новотни – австрійська дослідниця, фахівчиня в галузі соціології знання та науки, з величезним досвідом консультування різноманітних пан’європейських установ, не в останню чергу завдяки якій сучасна політика ЄС в галузі науки та техніки є саме такою, якою вона є (до речі, учениця П. Лазарсфельда та Р. Мертона), Карін Петерсон – редакторка відділу політики провідного скандинавського видання “Aftonbladet”, соціолог та політолог Бо Ротштейн – професор в університеті у Гетенбурзі та засновник на його базі Інституту якості врядування (The Quality of Government Institute), автор праць про зв'язок корупції та довіри, якості врядування та політичного лідерства, фахівчиня із соціології техніки Зейнеп Туфекчі, відома, зокрема шанувальникам TEDx Talks, своїми чисельними публічними виступами, присвяченими соціальним наслідкам технологічного розвитку та впливу технологій на врядування.

 

Серед тем, які обговорювали учасники: мистецька правда, довіра в науці, значення фактів і доказів у ствердженні правди, цінність невизначеності при пошуку правди, політична правда та значення довіри тощо. Цьогорічні лауреати мали паралельні заходи в Стокгольмі, тож організатори, наче вибачаючись перед учасниками, компенсували це зірковим підбором за попередні більш ніж два десятиліття. Короткий запис промови цьогорічного Нобелівського лауреата з фізики Райнера Вайса був включений в загальне обговорення в процесі.

 

 

Прикметною була й інша обставина – серед запрошених до дискусій лауреатів не було жодного з літератури. Можливо, це пов’язано зі збігом несприятливих обставин, а можливо, це була свідома установка організаторів, які прагнули підвести максимально «об’єктивну» основу під дискусію, запросивши до неї якнайбільше фахівців із природничих наук. Так, скажімо, у лекції Девіда Ґроса «Правда та науковий метод» стверджувалося, що найліпшим критерієм визначення правди є її узгодженість із «науковим методом» (“scientific method”) (читай – природничо-науковим методом), котрий проф. Ґрос розуміє відповідно до принципів класичної філософії науки: де за спостереженням слідує експеримент, що становить підставу істини. Далася взнаки, у термінах Л. Вітґенштайна, «мовна гра»: для Д. Ґроса правда – це наукова істина, що здобувається експериментально й слугує надійним союзником демократії. Однак «правда», що її засвоюють і нею керуються люди у повсякденному житті, генерується за зовсім відмінними закономірностями. Англійська мова, яка не знає принципового лексичного розрізнення між «правдою» та «істиною», мінімізує ризик артикуляції проблеми правди повсякденної та істини, здобутої експериментально. Вся епістемологічна революція другої половини ХХ ст. із можливим переходом від послідовності дослідження на користь «методологічного анархізму» або ж з відмовою від «істинності» знання на користь його «вірогідності», не говорячи про постмодерністську деконструкцію істини як такої – лишилася поза увагою проф. Ґроса, що, однак, не завадили йому стати Нобелівським лауреатом з фізики.

 

Поєднання лібералізму (у сенсі відданості емансипативним ідеям свободи) та консерватизму (у сенсі деякого елітизму, послідовному наголошенні на важливості експертного знання у політичних рішеннях та класичного стандарту науковості) було сутністю цьогорічного Нобелівського діалогу й пронизувало всі заходи в його межах. Гельґа Новотни (Nowotny) зауважила, що проблема, чому дедалі сильніше у сучасному світі зростає скептицизм стосовно можливостей та перспектив науки, незважаючи на її фактичний розвиток, полягає в тому, що здобуте науковцями знання настільки абстрактне з точки зору теорій, які його описують, а методи, якими воно здобуте, настільки складні, що ці висновки жодним чином не резонують із повсякденним досвідом середньостатистичного громадянина. Саме тому експертна думка науковця у суспільно значущих дискусіях нерідко втрачає вагу, наслідком чого стає, наприклад, поширення сумнівів стосовно реальності глобального потепління, що яскраво простежується у США – і, до речі, за твердженням Дж. Стіґліца, не корелює із майновим та освітнім статусом скептиків. Виходом із такого стану може бути «контекстуалізація фактів», пояснення людям, яким чином вони здобуті. Адже наука – це не лише чітко розписаний (як у Д. Ґроса) процес, а й дуже особистий, часто суперечливий, виснажливий, але й неймовірно захоплюючий пошук відповідей на питання: пошук, подібний пригоді. М. Левит та Ф. Вільчек, продовжуючи цю лінію (проблемність того, що науковці пропонують суспільству завершений результат, але не процес, і це створює підстави для сумнівів, коли результат не резонує із повсякденним досвідом), зійшлися на тому, що саме впровадження таких, як би сказали педагоги, інтерактивних та ігрових пояснень могло би зробити більш зрозумілими дітям у школі абстрактні закономірності статистики та теорії ймовірності: лише підкидання монетки, запис і аналіз результатів – абсолютно тривіальні дії, які б наблизили абстрактну теорію ймовірності до повсякденного досвіду дитини.

 

 

На загал, проблема довіри лишалася дуже важливою складовою обговорення – їй було присвячено відразу кілька панельних дискусій, і практично всі перебували в тіні Дональда Трампа. Склалося відчуття, що це ім’я згадувалося найчастіше, навіть коли про нього не говорили прямо. Трамп був у вступній лекції «Історія істини» С. Блекбарна, не уникали згадок про нього фізики кшталту С. Чу та лірики, якими традиційно вважають суспільствознавців, кшталту Дж. Стіґліца, виступи М. Габерман та М. Гайдена концентрувалися винятково на особі (у першому випадку) та політиці (у другому) Д. Трампа. Власне, про Д. Трампа говорили більше, ніж про правду. Трамп затьмарив собою правду й не йшов із голови левової частки спікерів, особливо американських. Дискусію можна було б перейменувати у «Трамп як майбутнє правди». Дж. Стіґліц заявив, що його електоральний успіх – наслідок кризи довіри до владних інститутів та нерівності; він ніколи не був би обраний, якби люди не розчарувалися в політичному порядку, що існує в США. Г. Новотни під час іншої панелі зауважила, що загальне розчарування політикою, котре наче пошесть поширюється розвиненими країнами, стосується також і науки, яка вмонтована в систему підтримки сучасних ліберальних демократій, де науковці – частина еліти, істеблішменту, що викликає в середньостатистичних громадян відразу. Таким чином, скепсис до політики – наче інший бік скепсису до науки. Обговорення політики правди у межах дискусії «Політична правда та цінність довіри» фактично звелося винятково до американського контексту проблеми, який, на жаль, нерідко сходив на особистісні оцінки. Двозначність такого акценту, однак, полягає в тому, що попри кризу інституціоналізованої довіри, у США подовжують існувати саме інституційні механізми елімінації негативного особистого впливу лідера, яких немає, наприклад, у випадку Росії чи КНДР – про які не було згадано, хоча вони становлять ризики глобальній безпеці та демократії. Тож політична інструменталізація правди була висвітлена почасти однобічно. Лиха година в осерді захисника глобальної демократії – США, схвилювала, вочевидь, багатьох поважних гостей, яким, однак, було доволі складно вийти з рівня власних оцінок до рівня контекстуального аналізу, що збіднювало дискусію. Пасажі Дж. Стіґліца в окремих випадках набували виразної апокаліптичної барви, вершиною якої стала його паралель між сучасними США та СРСР періоду занепаду.

 

К. Петерсон – модераторка дискусії – підсумувала чинники кризи довіри у комбінацію із посиленням нерівності, колапсу політичного лідерства та стрімкого піднесення нових технологій. Технології, таким чином, у сучасному суспільстві відіграють двояке значення: завжди спираючись на фундаментальні наукові розробки, вони далеко не завжди виступають союзниками наукового знання й ґрунтованого на ньому врядуванні. Деякі спікери зосередилися на розмежуванні постфактуального стану та постправди. І якщо у першому випадку такі рекомендації, як пояснення процесу, освітні реформи та контекстуалізація фактів можуть мати сенс, то у другому йдеться про більш глибинні інституційні передумови, а то й про відверту брехню, яку можна лише поборювати – ніяк інакше (як те ствердила Г. Новотни).

 

При обговоренні теми документування правди були запрошені в якості спікерів Джоанна Натасаґара та Орландо фон Айнзiдель (von Einsiedel) – продюсерка та режисер «Білих шоломів», документального фільму про сирійських рятувальників, номінованого на цьогорічний Оскар. Розмова з ними лише проявила, наскільки глибоко суб’єктивним, хоч і емоційно виснажливим та суґестивним є процес «документування правди».

 

Тож проблеми – окреслені, деякі можливі шляхи – пропоновані. Що далі? Особливо хочеться поставити це питання в українському контексті. Врешті, він нам очікувано ближчий, аніж американський. Чимало проблем, які згадували спікери в рамках дискусій, в Україні ще більш нагальні, ніж на Заході: скепсис щодо науки, криза політичного лідерства і, як наслідок, – популізм, розтрата довіри, зґенерованої у фантастичних обсягах під час Євромайдану, але не конвертованої в інституційну форму. Скепсис щодо науки – це не лише «британські вчені», які стали мемом серед українських користувачів Інтернету, а й пострадянська середня школа, орієнтована на заучування стандарту, перманентна криза університетської науки, де відсутні фундаментальні розробки в деяких галузях, а в інших ледь жевріють. У попередні періоди історії – скажімо, у ХІХ ст. – середньостатистичний громадянин мав так само мало уявлень про спосіб отримання наукового знання, але за рахунок вищої довіри до науки як соціального інституту ця проблема нівелювалася. Наука в сучасній Україні, яка не може похвалитися високим рівнем соціального престижу, має бути ще більш чутливою до скепсису, що поширюється серед середньостатистичних громадян. Не маючи престижу, вона поступатиметься місцем арбітра політичних дискусій на користь «балакучих голів» у телевізорі та штатних пропагандистів на протестних мітингах, а відповідальна демократія втрачає союзника, що забезпечує політиці реалістичність та адекватність. Піднесення технологій зовсім не гарантує емансипації. Проблема цінностей на інституційному рівні стає зворотнім боком проблеми довіри, а сучасні маніпуляції в Інтернеті чи ЗМІ – це вже наслідки науки, яка все ще існує, однак втратила доступ до громадянського суспільства.

 

Навряд чи можна сказати, від чого залежатиме і яким буде це «майбутнє» правди; але можна виправдано припустити, що майбутнє постправди зробить перший крок через труп наукового знання, від якого залишиться лише обгортка – тактична здатність до пласких маніпуляцій з допомогою інноваційних технологій.

 

12.12.2017