8 травня 2025 року в Києві прощалися з Валерієм Шевчуком. Римо-католик за обрядом, пантеїст за переконаннями, що зробив незліченно для розкриття багатства київської православної традиції. Чи не химерне барокове поєднання?
Теза про Шевчука як «барокового» автора перетворилася, зрештою, на кліше. Справа складніша вже хоча б тому, що як історик культури своїми дослідженнями він охопив значно ширший діапазон. Якщо рахувати від києво-руської спадщини, то вийде тисячоліття. Однак після сталінського погрому української гуманітаристики студії бароко занепали на кілька десятиліть, і Шевчук був одним із тих, хто з 1960-х долучився до відновлення системного інтересу до цього періоду. Він радикально реформував художнє історіописання. З другої половини XIX ст., як і в інших європейських літературах, в українській сформувалися дві його моделі. Одна розглядала історичний роман/повість як форму соціальної прози, де історичні постаті втілюють суспільні сили своєї епохи. Такі твори характеризувалися ретельною джерелознавчою роботою, акцентом на соціальних та культурних умовах. Другий тип історіописання розвивав романтичну візію історії й у подальшому втілився у пригодницькій прозі. Шевчукова проза не належить до жодної з них. Фаховий історик-архівіст, він дуже добре відчував епоху, але ніколи не перетворював твір на завалену комору. Минуле поставало тлом для тлумачення неперехідних проблем людського буття: свободи, пошуку власного «Я», пам’яті, розриву й тяглості поколінь. Фактично, він був творцем історіософського роману – філософського, що інтегрує в себе елементи історичного. Це був новий етап для «інтелектуального роману» від часів Розстріляного відродження. Історична проза до Шевчука апелювала до українства як спільноти. Він віднайшов шлях до окремої людини.
Валерій Шевчук був одним із небагатьох шістдесятників, які не зникли з літературного обрію після 1991 року. Не було розчарувань через вимушені компроміси, не було тематичної дистиляції від різкої зміни суспільних умов. Навпаки, написані у 1960–1980-ті роки шедеври нарешті пішли у друк: тетралогія «Мор», «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Місячний біль», епопеї «Три листки за вікном» та «Дім на горі», а потім збірка прози «У череві апокаліптичного звіра», де увагу привертає блискуча за композицією повість «Початок жаху» про прагнення й неможливість втечі від себе, й виданий рік потому роман «Око прірви», який, за справедливим зауваженням критиків, виявився суголосним настроям 1990-х, хоча й оповідав про таємничу секту XVI ст.. Роман «Привид мертвого дому», написання якого тривало майже півтора десятиліття, видавець і письменник молодшого покоління Олексій Жупанський взагалі назвав «справжньою квінтесенцією того, чим є і має бути художня література».
«Театр на Подолі» тим часом гастролює трьома континентами із Шевчуковими адаптаціями барокових п’єс. Постановка містерії «Вертеп» відзначалася у США та Туреччині. Його твори перекладають. Монументальний, подібно середньовічним житіям, роман «На полі смиренному», котрий викликав нарікання як релігійних фанатиків, так і «професійних» атеїстів, виходить друком німецькою 1988-го, а наступного року – англійською, тоді ж польський переклад «Дому на горі». 2004-го англійською оприлюднили «Око прірви». Попри турбулентні часи, Шевчук отримує непогані гонорари й збирає силу-силенну нагород. Його наукові студії відзначають теж, завдяки перекладам і коментуванню польськомовного староукраїнського письменства він стає заслуженим діячем польської культури. Його ім’я фігурує в дискусіях про можливе висунення когось із вітчизняних авторів на здобуття Нобелівської премії. Сам Шевчук до цього ставився з іронією. І недаремно. Чи не єдиний раз, коли Національна академія наук спромоглася докласти зусиль у цьому напрямку, номінантом став сумнівний поет-комуніст Борис Олійник. Натомість коли професор Пенсильванського університету Леонід Рудницький у 1990-х мав необережність повідомити Шевчука про свій намір номінувати його на Нобелівську премію з можливістю заручитися підтримкою академічних установ у США, Україні та Німеччині (Шевчук напередодні був із робочим візитом у Мюнхені), письменник категорично відрадив його. Ця історія настільки незрозуміла для людей, ув’язнених в утилітарному розумінні успіху, що багато хто ставить її реальність під сумнів. Але це правда.
Твори Шевчука на піку його популярності 1990-х отримують повнометражне кінопрочитання. У рік незалежності Наталя Мотузко створює «Чудо в краю забуття» – трагічну у своїй проникливості кінопритчу про неспростовне зло у людській душі, засновану на другій частині «Трьох листків за вікном», де Шевчук перетлумачує у формі історичного детектива з інцестуальними мотивами біблійне пророцтво Другого Пришестя з очікуванням неминучої відплати. Жага спасіння парадоксально штовхає людей на злочин – жорстоке вбивство й до того нещасного сироти-приблуди. І хоча дія відбувається у ХVIII ст., від твору віє античним трагізмом, віє Софокловим «Царем Едипом» (один із наставників Шевчука – Борис Тен). Музику до фільму написав легендарний Володимир Губа – чільний представник «Київського авангарду» – спільноти, що дала світу Леоніда Грабовського та Валентина Сильвестрова й революціонізувала вітчизняну академічну музику, піднесла її на досі небачену висоту. Від стилізованого Губою під народне голосіння солоспіву у сцені марення про дитину йдуть мурашки по тілу. Наступного року режисерка береться за фрагмент «Дому на горі» й створює дещо слабшу стрічку «Голос трави». Ще через рік Сергій Дудка екранізує трішки сумну, трішки веселу повість «Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда». Два перших фільми не лише знайомили широку аудиторію з доробком автора, але й були останніми спалахами українського поетичного кіно – традиції, що вже сутеніла.
«Три листки за вікном», як і низка інших творів, нагадують, що спасіння досягається не безгрішністю, а відвагою приймати життя у повноті. У «Морі», «Птахах з невидимого острова» ті, хто прагнуть досконалості, впадають у мізантропію та приводять у світ зло. Його персонажі нерідко не дані в цілісності – вони подібні уламкам, яких ще слід побудувати власне «Я». У ході читання це «Я» розбудовує також і читач. Ти здатен вирости із його твором або впасти до прірви.
Навіть у 2000-х, коли очікування аудиторії та смаки видавців стрімко змінювалися, Шевчук знаходив чим дивувати. Його книги входять у короткі списки престижних премій чи отримують їх. 2005 року його розкішна збірка статей про староукраїнське письменство «Муза Роксоланська» стає «Книгою року» в одній із номінацій, а десятьма роками пізніше двотомник оповідань «Порослий кульбабами дворик» входить у короткий список «Книги року» за версією BBC. Того ж року він створює чергову сенсацію виданням єдиної у своєму доробку збірки поезій «Місто днів». І хоча критика поставилася до неї стримано, сам письменник досягнув свого – багаторічним мовчанням про власні вірші зміг створити подію. Прикметним є те, що Валерій Шевчук був одним із небагатьох авторів, до якого якщо не з підкресленим пієтетом, то зі стриманою повагою ставилися представники різних літературних спільнот, угруповань і поколінь, що досить конфліктному вітчизняному літературному середовищу загалом не властиво. Якщо й були ті, хто не любив Шевчука, то ніхто з них не смів говорити про це гучно.
Шевчук уособлював зв'язок відразу з кількома епохами. Як шістдесятник він відновив викорчувану традицію філософського роману і захистив честь української літератури другої половини ХХ ст. Його тексти стали на межі 1980–1990-х років справжньою сенсацією для читачів, чиї уявлення про українську прозу систематично спотворювала радянська школа. Раптом з’ясувалося, що наша література не вичерпується безбарвною писаниною соцреалістів, плакатними п’єсами Корнійчука чи тенденційно підібраними творами ХІХ ст. Раптом з’ясувалося, що в ній є Шевчук – серед темряви почало сходити сонце. Щойно цензура послабилася, з 1980-х він береться за повернення вилучених з історії української літератури постатей, видає та коментує їхні твори, пише про них праці. Навіть у дефіцитні на папір, гроші та здоровий глузд 1990-ті разом із Романом Корогодським він продовжує цю працю, яка врешті закладає фундамент зміни українського літературного канону, що вже остаточно стався у новому столітті. Масштаб його внеску просто неможливо переказати кількома словами. І хоча методологічно з окремими висновками його як дослідника можна полемізувати, від цих монументальних праць неможливо відірватися.
Водночас Шевчук не був «забронзовілим». Якщо він і пішов після семестру в університеті з посади професора, то не через чванькувате марнославство «живого класика», а через виняткову звичку до усамітнення, яке його наснажувало. Шевчук усвідомлював, що таке радість усамітнення та яку творчу розраду воно дарує нам, ув’язненим буденністю. Але воно слідувало з навичок, а не знання. Він не завчив це – він цим жив. Творча містерія, якій він віддався сповна, але – о, диво – яку так і не розкрив. І ця так і нерозкрита таїна зробила його одним з найвидатніших письменників, які будь-коли писали українською.
Він сторонився журналістів і нерідко відмовляв у проханнях про інтерв’ю, але охоче йшов на особистий контакт, якщо відчував спорідненість із співрозмовником. Про свою творчість він говорив, що її сенс може бути описаний сковородинською притчею про ловця й птаха: ловець приходить до саду ловити птаха й не спіймати. І ми лишаємося у саду, створеному Шевчуком.
У його прозі знаходимо інверсію євангельської істини про те, що зло Бог перетворює в добро. Шевчук показує історію навпаки: як бажання добра та різкої зміни недосконалої людської істоти нерідко стає джерелом мук і злочинів. Чи не говорить він про необхідність прийняти недосконалу людину як передумову гуманного суспільства? Спроможність полюбити себе, хай і не відображення янгола? Самовдосконалення є зворотнім боком прийняття власної недосконалості – передумови гідності – Шевчук повчає парадоксами подібно давнім мудрецям.
Я рідко думаю про письменників в архітектурних термінах. Але про Шевчука я думаю саме так. На майдані, де натовпи роззяв збираються навколо галасливих скоморохів, височіє собор. Століттями височіє. Він настільки став звичним, що перехожі, чия увага прикута до яскравого дрантя ярмаркових блазнів і краму гендлярів, його не помічають. Вервиця крикунів зникає безслідно, а собор стоїть. Під сонцем, під вітром, під дощами. Він не німий свідок, а мовчазний. Достатньо лише запитати, і він все розповість у своїх банях, фресках, мозаїках. І навіть якщо цьому місту не судилося встояти під набігами варварів, через роки його розкопають. І в руїні він буде величчю. Запитайте, доки є час.
Коли я востаннє зустрічався із Шевчуком, він уже не міг працювати. Але наполіг, аби родина перевезла до нього машинописи його праць. Він часом переглядав їх, торкався пестливо, мов закоханий. Тільки коли торкався, здавався знову юним. Вони тримали його. Все ще тримали. А тепер відпустили. Їм доручено тримати нас.
09.05.2025