Дубові хрести

110 років тому розпочалася Перша світова війна. 28 липня 1914 року Австро-Угорщина оголосила війну Сербії у відповідь на вбивство підтримуваними урядом сербськими терористами спадкоємця престолу. У наступні дні держави Європи одна за одною оголошували війну, яка триватиме понад чотири роки й забере життя більш ніж мільйона українців. 

Перша світова менш закарбована в пам'яті поколінь українців, ніж друга. Не лише тому, що вона була давніше, а й тому, що в радянські часи була витіснена з «офіційного» обігу. Росіяни її програли, а тому піднесеного міфу з неї не робили. То була «імперіалістична» війна буржуазних держав, і до нас, мовляв, стосунку вона не мала. Тим цікавіше поглянути на неї крізь призму родинної пам'яті, де значно простіше уникати зовнішнього намулу. 

Мій прадід Олексій Георгійович Голубовський (у родині – «дід Олекса») – ветеран Першої світової війни. Він був вояком цісарсько-королівської армії, декорований медаллю Signum laudis Франца Йосипа. 

Йому не було й 20, коли потрапив на фронт. Він пригадував, як після благословення офіцер їхнього підрозділу говорив до них: «Бийте, хлопці, москаля, бо ні під ким так гірко не живеться, як під москалем». Мине тридцять років, перш ніж він матиме нагоду переконатися у слушності цього зауваження. У радянські часи говорити про минуле не було заведено, але про Першу світову прадід згадувати любив. 

У цьому є якась незбагненна навичка, яку передали нам попередні покоління, зацьковані й мовчазні, – навчали про минуле не вказівками, а вчили розпізнавати відгадуванням і навіюванням. У тиші прихована сила. Ім'я Бога, згадаймо, теж невимовне. 

Лишилося багато білих плям з минулого, натомість низка соковитих історій переповідалися в родині. Були там зловісні оповіді, були анекдотичні. Зловісна була про багнетний бій – не коли в окопі чи в тіні гармати, а лицем до лиця з ворогом. Під час бою супротивник повалив прадіда на землю, але промахнувся багнетом і не пробив тулуб, а лише зачепив його. Молодий і хвацький, прадід вибив зброю у противника й повалив його, вже замахнувшись добивати, коли той закричав (українською): «Не вбивай! У мене діти!» 

«А про моїх ти подумав?» – прадід, зовсім юний, тоді не був одружений. Якби той бій скінчився інакше, то я би не писав цих рядків. Згодом він одружиться за передумов, які своїм первісним духом могли би слугувати Ользі Кобилянській за сюжет не згірше знаменитого процесу. У нього народиться п'ятеро дітей, із яких повноліття досягнуть троє – наймолодшою буде моя бабуся. А тоді він розвернувся, не маючи змоги вбити ворога, і відходив геть із думкою, що його доля у миті від нього, із очікуванням удару у спину. Але удару не було. 

У діда Олекси до скону лишився шрам по ребру з того бою. 

А втім, моя улюблена оповідка – анекдотична: прадід потрапив у полон і його призначили на службу до попа в українській губернії. Піп був такий хлібосольний, кумедний і трохи наївний, як із творів Нечуя. Наймити в нього сиділи за столом згідно з християнським звичаєм. За столом із господарями сидів і полонений. Паніматка була суттєво молодшою за голову сімейства, й роль дружини священника мало відповідала її пристрасній вдачі. Одного разу в сусідньому маєтку давали бал на честь офіцерів із полку, розквартированого неподалік. Панотець як представник місцевої еліти отримав запрошення, а зусиллями дружини був умовлений його прийняти. За машталіра був дід Олекса (пишу «дід», але тоді він був віку моїх студентів). Погода була непевна, й він просив панотця повертатися, не чекаючи сутінок, аби уникнути ризику пригод у дорозі. 

Поки піп нюхав тютюн і куняв у кутку, пристрасна дружина крутилася у танку ледь не з усіма присутніми кавалерами. І вже коли останні з них дійшли до незворотної гусарської кондиції від безконечних тостів за царя й вітчизну під співи «Слався ти славою», піддалася вмовлянням чоловіка повертатися. 

Було досить пізно, і, як слід було очікувати, вони потрапили під зливу. Бричка застрягла в багнюці на безлюдді лісу. Поки піп із прадідом безуспішно намагалися зарадити справі, паніматка з докором підгавкувала під руки, роздавала вказівки та технічні поради, скаржачись, що через їхню безпорадність її зжеруть вовки. 

Не витримавши цього потоку докорів, дід Олекса схопив батіг і дав їй прочуханки. Нажаханий піп бігав довкола зі словами: «Олексо, може досить?» 

Бабуся завжди майстерно розігрувала сценку трьох, які наче герої ярмаркового водевілю, бігають один за одним. На ранок прадід не пішов до столу, як зазвичай, і похмурі думи оволоділи ним. Якщо піп подасть скаргу військовим, то його у кращому разі відправлять до Сибіру, а то й розстріляють. Що він собі думав, він же полонений?! 

А втім, паніматка, вочевидь, після виховної бесіди з чоловіком, який перетлумачив цей випадок у термінах не аб'юзу, а християнської моралі й смиреності, прийшла сама запросити його до столу. 

Після підписання Берестейського миру як австрійський підданий він підлягав звільненню. Щойно дороги стали прохідними, а залізниці – безпечними, він розпочав свій шлях додому. Прощалися вони, як рідні. 

Гумор і дидактизм його історій завжди знижували планку трагічності. І позбавляли Смерть її всевладдя. Як наче й не про війну, яка коштувала рік крові, йшлося. Це дискурс бувальщин сьогоднішніх військових. Мабуть, так завжди – скільки б не було болю, доки ти живий – ти переміг. 

Він був молодим і він вижив. Цього було досить, аби всміхнутися. Коли він у напруженому очікуванні став спиною до супротивника... і вижив – цього досить, аби всміхнутися зараз мені. Хто знає, можливо, по той бік екрану всміхнеться нащадок вояка, який лишив шрам на ребрі діда Олекси і якому дід Олекса лишив життя. 

Це його фото найбільше люблю. Його сфотографував мій дід (прадідів зять) і назвав «Думи мої, думи...». Дід був фотохудожником-аматором і створював часом концептуальні портрети. 

Портрет припав на час, коли головним клопотом діда Олекси було витісування дерев'яних хрестів для майбутніх могил – своєї і дружини. 

У пізній період життя прадід працював у лабораторії Медичного інституту. «Найсправедливіша» влада робітників і селян не визнала його дорадянський стаж. Довелося допрацьовувати. До його обов'язків також входило доглядати тварин, яких використовували для дослідів. Там були собаки, на яких майбутні лікарі вчилися хірургічним маніпуляціям. Коли студентських латок, міток і швів ставало забагато, їх присипляли, якщо вони не помирали раніше. Одного такого пса, що очікував на закономірний кінець, він забрав додому. Уявляю, як той пес повільно нишпорить серед дерев'яної стружки. Два товариші в очікуванні єдиного.

Своїми висохлими руками він витесував дубову деревину безконечно довго. Він думав, що саме ці хрести лишаться одиноким свідченням його життя. Архетипний сюжет у стилі «Камінного хреста». 

Дубові хрести зітліють. Не лишиться могил.

Хрести невблаганно сточать черви, дощ і стихії, а стежка забутою буде серед зів'ялих і знову розбуялих трав.

Наша пам'ять так само нагадує подих стихій – вона така ж руйнівна. Історія та пам'ять – дві сестри, такі схожі, але стерпіти одна одну не можуть. Перша прагне впорядкованого ланцюга фактів, тоді як друга лише здатна співпереживати. І співпереживає вибірково. 

Дубові хрести зітліють. Лишиться спогад. Спогади про пережите здаватимуться ілюзією, маренням полуденної спеки, коли єдина реальність – цей хрест, обриси якого народжуються з дерева й поту його рук. Від життя лишалися спогади – чи взагалі це було? А смерть була такою реальною: у стружках, у дереві, у втомі тіла. 

А втім, що сталося потім? Дубові хрести зітліли. Смерть зітліла. І втома тіла, і стружка, і дерево. А усмішкою від застряглої брички в лісі він несподівано живий. Досі живий, як і я. 

Світлина ©Микола Гринько, архів Володимира Шелухіна.