Юрій Винничук у колонці «Чому ми не фіни» ставить цікаве питання, на яке, щоправда, не дає відповіді: чому українці спізнилися зі створенням національного епосу? Замість здійснити творчі містифікації, які б надихали націю до пробудження, вони носилися з тими думами як дурень із писаною торбою. Звісно, почати вартувало із того, а що має вважатися «національним епосом»? Якщо йдеться не про автентичні твори (ті ж думи), а саме авторську продукцію, що майстерно наслідує народне висловлювання, тоді чому п. Винничук не згадує Шевченкових поем? Чи, можливо, тому що обов’язковою умовою національного епосу мають бути морські потвори та міфічні створіння толкінівського типу?!
Романтизм справді був дуже плідним для літературних містифікаторів. Задовго до згаданих у колонці фінського чи естонського епосів була спроба шотландця Джеймса Макферсона «віднайти» пісні ґельського барда Оссіана. Але звабливішими (і ближчими) для слов’ян Центральної та Східної Європи були містифікації Вацлава Ганки, так само героїчного епосу в «Краледворському» та «Зеленогірському» рукописах, який завдяки доброму знанню історичного контексту видав авторські поезії за богемський середньовічний епос та лірику. Між творами Макферсона, Ганки з одного боку та Лєнорта, Кройцвальда з Пумпуром з іншого були відмінності. Перші були містифікаціями, тоді як другі – штучно систематизованими обробками фольклору. Природно, що в реаліях першої половини XIX ст. українці взорувалися радше на чехів-слов’ян, ніж на фіно-угорські народи.
Поява віршів слов’янських Оссіанів була із захватом сприйнята українськими інтелектуалами, багато з яких перекладали їх українською. Але взорування, як слушно констатував п. Винничук, не розвинулося. Чому? Відповідь автора – бо українці, мовляв, весь час спізнювалися. Але чи це так? Парадокс полягав у тому, що українці самі не здогадувалися, що вони певним чином посприяли появі цих натхненних містифікацій.
У випадку фальсифікатора Ганки необхідно згадати, що приблизно в той час, коли він нібито знайшов два згадані рукописи (1817), він перекладав «Слово о полку Ігоревім» чеською, й сучасні дослідники визнають, що героїка «Краледворського рукопису» натхненна¹ цією староукраїнською пам’яткою². І хоча трапляються скептики автентичності «Слова…», на відміну від загаданих рукописів, чия справжність давно спростована, шальки академічних терезів схиляються на користь того, що оповідь про князя Ігоря – твір автентичний, написаний, найімовірніше, у XIII ст. на українських землях (Галичина). Ганка, мабуть, трохи заздрив русинам, які мали таку пам’ятку, – і, як бачимо з подальшого розвитку подій, не встояв перед спокусою нагородити схожим епосом чехів.
«В Україні теж окремі фольклористи натякали про сліди існування нашого прадавнього епосу в колядах і щедрівках – намагався тлумачити їх Нечуй-Левицький, досліджували Драгоманов, Возняк та інші. Однак ніхто так і не взявся зліпити їх докупи, задовольнившись думами», – продовжує Юрій Винничук.
Драгоманов, наприклад, вважав себе учнем Костомарова, який обпікся об одну із цих містифікацій – «Краледворський рукопис», не лише перекладаючи видані у ньому за народні авторські вірші, а й посилаючись на нього як на джерело з дослідження слов’янської міфології³. Костомаров, вплив якого на становлення соціальної антропології в Україні ще варто окремо вивчити, розрізняв «внутрішню» та «зовнішню» історії. Перша відображає глибинні та довготривалі соціальні та культурні процеси, тоді як друга – політико-державне верхів’я, що визначається логікою внутрішньої. Він закидає історіографії свого часу, що вона зациклена на дипломатії, династичних війнах та придворних інтригах, бачить «цеглу», а не «будівлю» суспільства. Не говорячи навіть про фальсифікації, запитаймо себе, чим би була в очах цієї методології штучна систематизація фольклорного матеріалу? Спробою звести будівлю до цегли, звісно.
Саме тому Костомаров, стаючи більш скептичним із віком, закликає дослідників ретельно вивчати фольклорний матеріал, у якому й так багато дивовижного, аби ще щось додатково вигадувати. Він також закликає вивчати сучасне життя, риторично запитуючи, чому танок простолюду – це матеріал для етнографії, а бал у панському маєтку – ні.
Покоління молодого Костомарова, покоління братчиків, не потребувало шукати давніх співців у пожовклих рукописах. Вони таких бачили у Шевченкові – синові кріпака козацького походження, який виразив з епічною силою те, що вони й не сподівалися знайти. Міф Шевченка був сконструйований братчиками й іншими шанувальниками за активної співтворчості самого поета, який у першовиданні збірки у 26 років помістив малюнок сивого кобзаря, а не власний портрет. Він сам по собі вважався втіленням народу зі своїми епічними «Гайдамаками», «Гамалією» або містеріями на кшталт «Великого льоху».
Драгоманов і Возняк, загадані п. Винничуком, були вченими, а не митцями, і вони репрезентували інше покоління, позначене печаттю позитивізму та прагненням до суворого, критичного розгляду минулого, де фальсифікаціям не могло бути місця. Драгоманов із його закликом «чиста справа потребує чистих рук», досліджуючи український фольклор за порівняльною методологією, дійшов висновку, що визначальна риса вітчизняної народнопісенної традиції в її егалітарності. І саме це робило спосіб життя, який моделюється козацьким періодом фольклору, привабливим для інших народів. Наприклад, порівнюючи український та білоруський фольклор за виданими на той момент збірниками, він доходить висновку, що до 70% білоруських пісень – це власне варіації українських пісень⁴. Не навпаки – бо реалії флори або фауни не властиві Білорусі. Драгоманов приходить до висновку, що привабливість козацького ладу сприяла культурному засвоєнню (достатньо згадати, що у південній Білорусі у середині XVII ст. деякий час існував полко-сотенний устрій за українським зразком).
Отже, чому не Ілля Муромець, а козацькі отамани?
Чому не міфічні герої, а історичні постаті досяжного писемною культурою минулого?
Чому автентичні думи замість містифікованих авторських героїко-епічних поем?
Українці не спізнилися з містифікаціями, а своєю автентикою задали тон їхній появі, принаймні серед слов’ян. Українці не спізнилися, а дуже швидко вчилися на помилках інших (тих же чехів) і збагнули, що цей шлях далеко не веде. Тому замість розквіту героїко-епічних містифікацій українська культура пішла двома взаємодоповнюючими шляхами – піднесення генію Шевченка й вивчення автентичних дум.
Уже 1876 року Драгоманов, відзначаючи давність дум (найстаріші з яких відносив до XV–XVI ст.), підкреслював, що вони рідко виконуються, оскільки кобзарі лишилися лише на лівому березі Дніпра⁵. А пишучи роком раніше для “Rivista Europa” огляд археологічного конгресу в Києві 1874 року, він називає Остапа Вересая «останнім» кобзарем-бандуристом⁶. Відчуття зникнення давнього кобзарського промислу, відчуття його безумовної давності і, головне, глибокого зв’язку з політичною та соціальною боротьбою українців (а не міфічними зміями чи морськими чудовиськами), яка робила їх зразком для наслідування у попередні століття, була тією силою, на яку можна було спирати фундамент відродження і робити українців зразком також і для інших народів.
Містифікація, якщо розглянути її максимально «соціологічно», – це продукт елітистської культури, яка існує за умов сильного соціального розколу між вищими прошарками та простолюдом і випливає з презумпції народнопісенної неповноцінності, яку майстерною рукою автора слід «дотягнути» до прозорого звучання, прийнятного для вихованих на «Іліаді» та «Одіссеї» читачів. Егалітаризм, який ліг в основу української тожсамості, пішов протилежним шляхом. І врешті він же і став переможним. Думи й досі складають сучасні кобзарі на фронті, на кшталт Тараса Компаніченка, коли виявилося, що вдовольнитися боротьбою з морськими чудовиськами не можна. Білоруси воюють в українських підрозділах (а не навпаки), бо досі вбачають в Україні зразок для наслідування, козацький міф ліг у підмурівок української модерної нації і без поетичних вигадок, радше з поетичними осяяннями.
Те, що українці у XIX ст. не вдавалися так широко до літературних містифікацій, було свідченням не спізнення, а радше випередження. Отже, як ви зрозуміли, відповіді на питання, чому українці спізнилися зі створенням національного епосу, тут не буде, бо проблема в самому питанні. Нікуди ті українці не спізнювалися, а торували власний та інший шлях, який, попри все, виявився доволі дієвим. На прикрий закид із кислуватим розчаруванням, що ми, мовляв, не фіни, відповів згаданий Драгоманов (1891): «звемось просто українці, бо ми такими єсьмо».
___________________
¹ Rychterova, P. The manuscripts of Grünberg and Königinhof: romantic lies about the glorious past of the Czech nation, in: Manufacturing a Past for the Present. – Leiden-London: Brill, 2015. – P. 13.
² Пріцак, О. Коли і ким було написане «Слово о полку Ігоревім?». – К.: Обереги, 2008.
³ Костомаров, М. Славянская мифология // Костомаров, М. Слов’янська міфологія. – К.: Либідь, 1994. – С. 220.
⁴ Драгоманов, М. Полїтико-социяльні думки в нових піснях українського (малоруського) народу // Драгоманов, М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / пер. М. Павлика. – Львів: НТША, 1906. – С. 63.
⁵ Драгоманов, М. Студиї народньої словесности в Великій і Малій Руси / пер. М. Павлика // Драгоманов, М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. – Львів: НТША, 1906. – С. 52.
⁶ Драгоманов, М. Археольоґічний конгрес у Києві в серпні 1874 р. / пер. М. Павлика // Драгоманов, М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. – Львів: НТША, 1906. – С. 42.
17.01.2024