Химерні сни бачать люди в обложеному місті. Не певен, що мені вистачить мовних засобів, аби наблизити до читача розуміння того, що постає перед очима таких людей. Ідеться не про мову, а те, що постійно вислизає з неї. Пережите – лише почасти виражає себе в слові, яке ти здатен промовляти. Але є царина досвіду, яка лишається мовчазною, вона буде між словом і миттю, котра йому передувала, між думкою та німотою, якою ти її приховав. Можеш відчути її в погляді співрозмовника, інтонації, заповзятті в праці, але він сам приречений мати справу із цією німотою. Ці сни рідко бачать ті, хто ночує в коридорах чи під’їздах, але ті, хто не відмовляє собі в базовому комфорті, розплачуються за це мареннями. На щастя, нетривалими, як сон у місті, де з п’ятої ранку починаються обстріли й сигнали тривоги триватимуть з короткочасними перервами до вечора.
Ходжу вулицями міста, що в облозі, де є комендантська година й де страх змагається з надією, де героїзм поборює підлість. Так, метафора облоги є однією з найвживаніших у культурі. І сьогодні в облозі сама культура.
Війна, якою б очікуваною вона не була, завжди несподіванка. Думка сідати й писати видавалася просто аморальною, коли країна, яка є орієнтиром мого майбутнього, нищиться із пекельними грубощами. Повернення після наповнення мішків для блокпостів надало право вдатися до спекуляцій.
Те, що повномасштабна війна для України, яка просто хоче бути Україною, неминуча, я відчував з кінця 2013 року. Під час Євромайдану. Путін робив ставку на Кучму під час Помаранчевої революції. Ставку на насильство. Я був тоді дитиною й пригадую, як плакав, коли тодішній голова ЦВК Ківалов оголошував результати сфальсифікованих президентських виборів. Сфальсифікованих на користь Януковича у найбрутальніший спосіб, який знала новітня історія України. А свідком залякування й тиску на виборців були навіть діти. Путін наполягав, аби президент Кучма застосував насильство для придушення протестів. Насильства завжди забагато там, де замало сили. Однак цього не сталося.
Невдалу спробу здійснив врешті обраний Янукович, який таки брутальне насильство застосував, але якого копняками під зад виштовхали до Росії, яка, наче помийниця, збирала втікачів із сумнівною репутацією. І Путін вирішив особисто виправити «помилки», допущені його, як йому здавалося, «васалами». Вирішив застосувати насильство сам. І всюди, де лише можна. Багато співвітчизників ще жили в паралельній реальності, де цього могло не відбутися. Саме тому я не міг підтримати кандидата Зеленського – він допомагав цю паралельну реальність підтримувати довгий час. Але попри це, ранкова звістка, що розпочалося вторгнення за всією лінією кордону, розбудила мене в місті, де минуло моє дитинство, зовсім несподівано, яким і був мій приїзд сюди – до Сум.
Облога приховує образ грані. Про що у знищеному війною Мюнхені писав Віктор Петров наприкінці 1940-х років. І що відчуваю тут. Межі між минулим і майбутнім немає у повсякденні, але коли трапляється струс, ти опиняєшся над урвищем часу й лишається відкритим питання: впадеш чи злетиш. Став свідком, як близька людина у перший день вторгнення вирішила зняти з балкона прапор і герб, які там висіли всі ці роки, відчував біль, як і вона, але не наважився нічого заперечити. Ніхто не може бути героєм із примусу. У тому сенс героїзму, і в тому причина, чому я безмежно захоплююся людьми навколо, які кожен робить свою справу – воює, насипає пісок у мішки чи займається гуманітарними питаннями, беззбройно перекриває рух військовій техніці ворога. Злітають над урвищем.
Та брутальність, з якою росіяни нищать місто, нищать минуле, не лишає вибору – лишається винятково майбутнє. Зіткнення та обстріли тривали до цього часу в різних частинах містах, але найбільший інтерес окупантів – військове містечко. Воно, по суті, виросло навколо кадетського корпусу. Суми, здається, було єдиним на всю імперію повітовим містом, яке мало кадетський корпус, побудований за приватні кошти – сумського цукрозаводчика Харитоненка. Магнати, які постали з місцевих козаків. Згодом той корпус пройшов різні трансформації, встиг прослужити Українській державі, аж поки на його базі не створили вище командне артилерійське училище, яке 1944-го створювали мало не з нуля. І мій прадід, який був заступником його командувача із тилу, пишався своїм внеском у це постання. Якось, коли прадід і прабабуся виїздили кількома машинами з військового містечка у новозбудований дім на вулиці Сербській, у клопотах переїзду забули посадити в авто діда – тоді маленького хлопчика. Точно, як у різдвяному фільмі «Сам удома». Трапляються тут і паралелі не з фільмів, а документальних фотографій. Війна втілила бажання найрізноманітніших людей у найнесподіваніший спосіб. Шанувальники совка, наприклад, отримали кілометрові черги по безкоштовну гуманітарку. Черги із галасом і бійками, але безкоштовно. Для мене училище й те містечко було уламком малопривабливого минулого, просякнутого несправедливістю, й лише зараз, під обстрілами росіян, воно справді стало майбутнім. Українським майбутнім.
Рід моєї матері живе у цьому краї понад три з половиною століття. Найдавніша письмова згадка про нього тут датована 1662 роком. Вона має це на думці, коли міркує, якщо доведеться залишити все те, що любиш, бути вирваним із коренем. Виривання з коренем – це засіб, який застосовує просякнутий нафталіном російський імперіалізм, хоч і озброєний «Градами» та комп’ютерними вірусами. Найогидніше в путінізмі – атрофія віри, надії. Російський імперіалізм утвердився у підсвідомості росіян не в останню чергу тому, що вони втратили спроможність уявляти, мріяти, критично розширювати горизонти мислення. Уявляти Росію без Путіна, себе – без України, вулиці власних міст – без пам’ятників Сталіну. Криза уяви, фальшива пам'ять завдяки відсутності культурної альтернативи, уявлене минуле, що реальніше за катастрофу сучасності, – це інструменти кремлівської ідеології. Безальтернативність – наслідок. Він переконав свій народ у власній безальтернативності, він переконував весь світ у безальтернативності поразки України. Безальтернативність, небажання майбутнього – це сутність сучасної форми російського імперіалізму. Його некрофілійна риса – унеможливити рух, рух історії, рух до НАТО, куди завгодно поза могильні мітки, окреслені уявленим минулим, що в реальності проростає ракетними мітками.
Десятиліттями цей імперіалізм дурив українців «блакитними вогниками» і Петросянами, «великой литературой», історіями про братство й контрольованою церквою, шантажував газом, лякав гей-парадами і толерастами. Вичерпавши всі вбогі аргументи, лишився з одним, що й був справжнім, – нищенням. Будь-який мир із Росією при збереженні нинішніх еліт та їхньої ідеології – буде перемир’ям. Але чи є якісь інші еліти та ідеології там? А на черзі стоять мільйони інших путінів, яких щедро породила російська безальтернативність у політиці, у «блакитних вогниках», у Петросянах і літературі на службі столітнього божевілля.
І саме тому присутність гнаних цією безальтернативністю російських вояків поблизу міста провокує особливе відторгнення. Ейфорія та життєві потреби облоги розкривають безліч можливих варіантів дії, яка так контрастує з безальтернативністю.
Свобода стає діяльною, стає волею. Недарма в українській мові «свобода» та «воля» – синоніми, і останнє означає свободу не просто метафізичну, а як воління – готовність докладати зусиль, бажати. Свободу як соціальну практику. За безпосередньої загрози питання обґрунтованості надії й віри не постає. Воля стає свободою в дії. Відчуття, яке не можна задушити танками, лише тебе вони здатні задушити. Якщо у вас є проблеми із розуміння «філософії життя», «життєвого пориву» чи «творчої еволюції», всіх цих Ніцше, Берґсонів – ласкаво просимо у наш світ. Загрозу смерті переосмислюєш як принагідний, хибно тлумачений софізм, бо якщо ти можеш померти, то ти можеш і жити. Чому ми сприймаємо смерть як неминучість, але не сприймаємо за неминучість життя? Неминучість, від якої не сховатися. І ця думка мотивує шукати мішки для піску на блокпости, витрушувати із закутків харч для територіальної оборони, посипати шпаклівкою вихід на горище будинку й обходити район на наявність міток. Життя – неминуче, то проживи його.
Тут, у Сумах, здатність жити стає тотожною здатності бути вільним. Саме тому, якщо ми не зможемо бути тут вільними, ми не зможемо тут жити. Гадаю, щось подібне вело в середині XVII століття моїх предків на Слобожанщину – край слобод, свобод. Вольностей.
Страх породжує бісів, віра – янголів. Аби остання жевріла, потребуємо солідарності, яку ворог прагне знищити дезінформацією, руйнуванням наших мереж комунікації та блокуванням цивільних гуманітарних вантажів. Паніка і жах виростають із ізоляції в облозі. Говорімо, друзі. Слово було в почині. І тиша нехай буде добровільною лише. Зло здатне породжувати добро. Ця євангельська істина постає не у фресках серед сяйва свічок, а на вулицях. Коли росіяни грабують довколишні села, а місцеві фермери перевозять харчі в обложене місто й продають їх за ціною, нижчою від ринкової, а то й роздають безкоштовно. Готовність приймати облогу – теж різновид боротьби. Готовність боронити загрожені принципи – теж різновид перемоги.
Звісно, у реаліях облоги справдитися може й інше: «заздритимуть живі тим, що в гробах». Попри звикання, коли під свист снарядів можеш голитися, достатньо опинитися без світла, тепла та води, як приреченість наростає. Наростає із згарищами будинків, вибитими вікнами та тілами під уламками. Життя для багатьох – це життя в комфорті. Це підстава для боротьби, бо всюди, де з’являється російська окупація, постає бідність, безправ’я й терор, але й можлива підстава для капітуляції. Однак істина в тому, що небагато ризикуватимуть життям заради холодильника, а заради того, що приходить у химерних снах, – цілком. Таємниця багатьох героїв, яку не хочеться розгадувати.
Петров писав про відчуття руїни й втоми від «необов’язкових істин», які люди компенсують у тоталітаризмі. Чи протиотрутою від нього стала філософія критичної критики заради критики? Я глибоко переконаний, що, коли скінчиться ця нова світова війна й добро переможе, як у казці, ми переглянемо багато сутнісних моральних і політичних категорій, на яких базується сучасний світ. Так, так. Не лише Україна. А світ. Ці питання стосуватимуться конституціоналізму, міжнародного права, гуманітаристики. Чому багато зі тих, кого позначають терміном «інтелектуали», втратили здатність бачити правду, чому держава-терорист має безумовне право вето в міжнародному співтоваристві, що таке солідарність і де її межі, які межі захисту свободи і до якої міри допустимо толерувати зло, чому ми довгий час відмовлялися використовувати цю категорію.
Коли скінчиться війна і добро переможе, як у казці… Ви усміхаєтеся? Даремно. Кожна казка – це уламок міфу, а міф – це історія, яка завжди повторюється, яка містить у зародку всі майбутні історії. Тому даруйте мені за цю наївністю із коренями у тисячі років.
Володимир Шелухін, Суми
07.03.2022