У вересні 2018 року, тоді редактор ЛітАкценту, я оприлюднив новину з посиланням на сайт Нобелівської фундації, де йшлося про те, що Іван Франко у базі номінацій зазначений як громадянин РФ. Те, що на думку Нобелівського комітету Франко був «росіянином», пройшло майже непоміченим, аж поки на новину не звернули увагу у львівському музеї письменника, який взявся за адвокацію цього питання. Лише у січні 2020 року невідповідні відомості на сайті фундації були змінені.
Якщо у такій царині, як література, де національна тожсамість є більш видимою, могли траплятися такі безглузді курйози, то що говорити про наукові галузі, де зазвичай заохочується дистанціювання від суб’єктивності? Тим більше, якщо говорити про науки на терені колишньої Російської імперії, де друк текстів українською був практично неможливим.
Наведу кілька прикладів.
При Лозаннському університеті (Швейцарія) діє Центр Вальраса-Парето з історії економічної та політичної думки, який уже під час російсько-української війни (з 2014) отримував фінансування від Російського гуманітарного фонду на проєкти, пов’язані з просуванням історії «російської» економічної думки. Наприклад, за участі російських вчених цей центр готує англомовне видання праць українського соціолога, економіста й антрополога Миколи Зібера. Попередня робота з цього приводу вже відображена в окремих публікаціях в англомовному журналі Russian Journal of Economics, який видається Інститутом економіки РАН. За чотири роки вийшло сім публікацій у різних виданнях на цю тему англійською та російською мовами, а також відбулося понад 20 конференцій і подій у п’яти країнах, які міцно вписували «російського економіста та соціолога» Зібера у «російський» інтелектуальний контекст. Курує цей проєкт швейцарський історик економіки Франсуа Елісон (François Allisson), який також модерує сайт з історії економічної думки.
Я не знаю, чи пану Елісону спадало на думку, що Миколу Зібера потрібно вписати в український контекст. Адже він народився в Україні, більшу частину життя прожив в Україні, інтелектуально сформувався в Київському університеті та середовищі київської Старої громади, його наукові праці виходили в Києві. Якщо така думка й виникла в певний момент, то мабуть швидко була розвіяна як глибоко єретична. Російський гуманітарний фонд навряд чи профінансував би дослідження, в якому Київ – не російське місто. А наявність базового фінансування вочевидь суттєво спрощує пошук партнерів-донорів. Швейцарська національна наукова фундація за три роки (2016–2019) додатково виділила на цей проєкт 225 019 швейцарських франків. Понад 9 мільйонів гривень пішло тільки від одного донора на «російський» контекст спадщини Зібера.
Фактично, пан Елісон і йому подібні інтелектуально роблять те (свідомо чи ні), що російська армія робить танками та літаками – стирає системно, дисципліновано та вперто Україну з мапи світу. Це наукове та культурне «скасування», яке доповнює військово-політичне нищення України.
Західні академічні журнали часто мають певну усталену парадигмальну спрямованість, яка визначає прийом текстів до публікації. Наприклад, прихильність до певної методології чи теорії, способу інтерпретації тощо. Тому коли автор туди подається, то volens nolens мусить «вписуватись» в очікування, що може призвести до винесення за дужки альтернативної точки зору. Росіяни роблять хитріше – вони засновують власні англомовні фахові журнали (як Russian Journal of Economics), залучають через спільні проєкти та фінансування зарубіжних науковців-партнерів і там же формують певну парадигму (на кшталт «Зібер – російський вчений» або все, що створено у межах кордонів Російської імперії, – російське). Ми такого не маємо, тому мусимо воювати з вітряками в чужих журналах (що, мабуть, і потрібно, але суттєво програшно у порівнянні з вище окресленою стратегією).
На відміну від Зібера, який був лише ученим, Михайло Туган-Барановський – соціолог, економіст та філософ, також брав активну участь у політиці. Він був генеральним секретарем фінансів УНР та виконував дипломатичні доручення Української держави (УНР), був співзасновником Української академії наук, ідейним натхненником українського кооперативного руху. Проте Елісон безапеляційно представляє його на своєму сайті й у статтях як «російського» економіста. Звісно, це не єдиний веб-сайт, де зустрічається інформація такого роду. The History of Economic Thought website, наприклад, згадує про «українсько-татарське походження» Туган-Барановського й навіть згадує про його міністерську посаду в номінальній (putative) «Українській народницькій (narodnik) республіці». Цей веб-сайт підтриманий Інститутом нової економічної думки (Institute for New Economic Thinking), який позиціонує себе як організацію, яка формує альтернативу мейнстримній економічній теорії. Як бачимо, у своїх ідеологічних акцентах вона більш ніж «традиційна». Від цих формулювань віє зловісним духом. Якщо Україна раптом зникне в ході цієї війни, то можна очікувати, що про сучасних українських суспільствознавців говоритимуть як про «російських», які певний період щось робили в «номінальній» Україні.
Проблема полягає не просто у задоволенні національних сентиментів, а в тому, що фактично нівелюється український вимір їхніх інтелектуальних біографій, а отже й реальний контекст постання їхніх ідей і концепцій. Бо спершу українців позбавляють окремої інтелектуальної традиції, а вже потім стирають з лиця землі ракетами та БПЛА. Хоча можна це робити, як бачимо, й одночасно.
Що можна вдіяти? На жаль, із нашими кустарними можливостями – небагато. Коли я звернувся до Українського дослідного інституту у Гарварді з приводу підготовки видання англомовної коментованої антології праць українських суспільствознавців XIX – поч. XX ст., то отримав стриману відповідь. Літній українознавчий інститут цього закладу заточений винятково на переклад художньої літератури і поточного нон-фікшну. Літературне середовище є історично більш активним і динамічним, ніж академічне, тому в гострій конкуренції за обмежені ресурси воно виразно перемагає. Мусимо бути свідомими, що нас чекає важка розмова з цілими школами науковців у світі, які сформовані на переконанні, що левова частка українського інтелектуального спадку – це «російський» спадок. І кожний відстрочений рік такої розмови робитиме її важчою, а стіну нерозуміння – вищою.
Один зі способів зреагувати на цей виклик – більш системно робити історію української соціальної теорії окремим і постійним напрямом досліджень, а також помалу вводити ці дослідження у міжнародний обіг. Звісно, для цього потрібно мати стратегію ресурсної підтримки таких галузевих досліджень, мати власні міжнародні журнали, а не лише друкуватися у закордонних зі сталою парадигмою, мати коментовані переклади українських класиків соціальних наук раннього періоду на Заході – але, на жаль, з огляду на поточний стан, це справа дуже віддаленого майбутнього. Оскільки ми не готувалися до війни (вона ж була такою несподіваною!), то тепер заледве встигаємо латати дірки ВПК – куди туди ще Зібера?
З метою зробити українську історію соціальної теорії самодостатнім полем досліджень на факультеті соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у співпраці з всеукраїнським соціологічним часописом «СВОЄ» 5 червня 2024 року запланована конференція «Потенційна класика: витіснене, забуте та віднайдене в історії української соціології». Існує ціла Атлантида соціально-наукових традицій, які розвивалися у тісній взаємодії між собою (соціологія, політична економія, соціальна антропологія тощо) та можуть бути важливим джерелом концептуального натхнення для сучасних суспільствознавців а також працювати на користь української видимості в світі, яка важлива перед лицем геноцидальної війни. Щонайменше, ми можемо розпочати дискусію про те, які ці традиції, яких підходів вони потребують і що з них має бути представлене ширшому загалу фахівців у міжнародній академії, звірити годинники про те, що ми знаємо, а що ще треба вивчати. Особливим випадком української соціальної теорії є досвід генерування соціального знання за умов бездержавності та у зв’язку з визвольними національними й соціальними рухами, що вкладало в нього специфічні акценти і вектори, які можуть бути опорою супроти автократії й імперіалізму навіть сьогодні. Але це я забігаю занадто наперед. До прозріння ще далеко, але не обирати сліпоту можна вже зараз.
24.05.2024