Андрій Квятковський

 

11 листопада Польща відзначила 99-річчя відновлення своєї незалежності, річницю появи на мапі Європи модерної польської держави – так званої «Другої Речі Посполитої».

 

 

Ця річниця збіглась у часі з безпрецедентним загостренням українсько-польських відносин, спровокованим діями владної команди, яка з’явилась у Варшаві два роки тому.

 

Той, хто уважно стежить за політичним життям нашого західного сусіда, може спостеріти поширену у світі тенденцію, коли події в сучасному політикумі є у значній мірі визначені подіями минулого, деколи досить далекого (у випадку сучасної Польщі йдеться про міжвоєнний період). Іншими словами, «те, куди ми (вони) йдемо, визначається тим, звідки ми (вони) вийшли».

 

А питання про те, «звідки вийшов» сучасний польський політикум, для більшості українців є цілковитою «білою плямою». Як і кожна «біла пляма» у знаннях, ця заповнюється передусім шляхом читання. Але лектура для цього може бути розмаїта. Можна читати серйозні історичні монографії. А можна – менш серйозні (на перший погляд) тексти. Наприклад, літературу з модного нині жанру «альтернативної історії».

 

 

Майже незнаний в Україні її гонзо-дослідник

 

Тут ми маємо на увазі працю популярного польського журналіста й історика Зємовіта Щерека «Річ Посполита переможна. Альтернативна історія Польщі» (2013).

 

 

Написано «популярного», але чи так воно? У Польщі – так, а в Україні? Щерек мав би бути в нас добре знаний – він є автором щонайменше двох книжок, присвячених Україні: «Прийде Мордор і нас з´їсть, або Таємна історія слов'ян» і  «Татуаж з тризубом». Перша вийшла у Польщі 2013 року, а в українському перекладі – 2014-го (видавництво «Темпора»; про неї кажуть, що написана у жанрі гонзо-журналістики). Другу видали 2015 року й українською вона, здається, ще не перекладена.

 

 

Так само не існує українського перекладу «Речі Посполитої переможної» (2013). А дарма – і не лише тому, що українська тема в ній потужно представлена, а й тому, що, попри свою нібито «альтернативність», цей текст добре пояснює те, що тепер відбувається в Польщі.

 

 

Тим часом українська Вікіпедія не має статті про Зємовіта Щерека. І знайти через Гугл україномовний текст про нього не так уже й просто.

 

Тепер від автора можно перейти до книжки.

 

Перша фраза з неї: «Хтось, хто в перших днях вересня 1939 року черпав би інформацію про події на фронті винятково з польської преси, мав би враження, що Райх найбільше за пару днів упаде і вже не встане». І далі автор цитує цю пресу за період 5-17 вересня з її повідомленнями про бомбардування Берліну польською авіацією, атаку польської кавалерії на Східну Пруссію, прорив французькою армією німецької «лінії Зіґфріда», а також іншими дуже оптимістичнимиі, але брехливими «новинами».

 

«Проте спробуймо уявити, що ця, штучно створена реальність була правдива, - пише автор. – Хай буде, що Франція й Англія справді атакували Німеччину 1939 року й урятували в такий спосіб Польщу… Уявімо собі, що Німеччина потерпіла поразку, а міжвоєнна Польща встояла».

 

Це і є виклад головного мотиву книжки Щерека. Це той ґрунт, на якому побудована вся його альтернативна історія.

 

Але не спішіть закидати авторові «безглуздість» засад, на яких збудовано його твір. Він цитує свідчення нацистського генерала Альфреда Йодля на Нюрнберзькому процесі. За словами генерала, «ні в 1938 році, ні в 1939-му ми не встояли би перед сконцентрованою спільною атакою Великої Британії,  Франції, Польщі; і якщо не потерпіли поразки вже 1939 року, належиться приписати це єдиному факту, що під час польської кампанії близько 110 французьких і британських дивізій залишилися цілковито бездіяльними щодо 23 німецьких дивізій». Йому вторують інші німецькі генерали (Зіґфрід Вестфаль, Франц Гальдер, Вільгельм Кейтель, Вільгельм фон Лееб), які стверджували, що якби французи у вересні 1939-го на них наступали би «по-дорослому», то за пару тижнів здолали би не лише «лінію Зіґфріда», а й лінію Рейну. Хтось із них взагалі каже, що могли би стримувати наступ західних союзників не більше 5 днів.

 

Щерек цитує військових фахівців, які кажуть, що, якби Польща почала мобілізацію не 30 серпня, а на кільканадцять днів раніше, доля «польської кампанії» склалася би зовсім інакше. Тим більше, якби польське командування не застосувало би для оборони від німців план «Захід» (концентрація оборонних зусиль на західних кордонах країни), а сконцентрувало би свої війська на лінії рік Нарев – Вісла – Сян. У цьому разі, кажуть фахівці, цитовані Щереком, німців можна було би зупинити на цьому рубежі.

 

Тобто, засади, на яких автор будує свою альтернативу, не є зовсім безнадійно волюнтаристськими.

 

 

Хоча йому залежить не так на демонстрації можливої відсічі гітлерівського наступу й уявної перемоги санаційної Польщі над нацистською Німеччиною, як на спробі уявити, що сталося би в наступні 75 років. «Буде це візія Речі Посполитої, якій – хоч би на певен час – вдалося би бути такою, якою сама хотіла би себе бачити, – пише Щерек. – Якби сповнилися її сни про ідеальну себе саму: про могутність, про володіння колоніями, про модернізацію, про європеїзацію, про створення Міжмор’я, про амбіції відігрівання великої регіональної, та що там регіональної – світової ролі».

 

Зємовіт Щерек вважає, що, враховуючи претензії II РП на великодержавність, німецька окупація є історичною травмою, з якою патріотичні поляки донині не можуть собі порадити.

 

 

На цьому тлі він ставить перед собою амбітне завдання: «Завжди уявляємо собі цю великодержавну Польщу, але якось потроху, фрагментарно. Ніколи не в цілості. Ніхто ніколи не накреслив однієї цілісної візії такої великодержавної Польщі. Тут згадають про те, «як би то було добре, якби Гітлера перемогли», там хтось розповість про велич нереалізованих польських планів, «перерваних війною». Але ніхто ніколи не спробував розповісти історію цієї вимріяної Польщі, яка не лише вистояла у війні, а й вийшла з неї ще міцнішою. І що би це значило для Польщі, її громадян, сусідів, меншин, світу. І як довго таку могутність вдалося би втримати. Тож зробімо це врешті-решт і маймо вже з тим спокій».

 

 

«Країна, яка вистояла»

 

І ще раз про те, чому «якбитологія» Зємовіта Щерека не знята зі стелі. Вигадані ним події та тенденції паралельного польського світу напряму випливають із реального образу II Речі Посполитої 1938-1939 років. Цьому образу журналіст-історик присвятив цілий розділ «Країна, яка вистояла». Тут нема місця його переповідати, хіба що коротко перелічити заторкнуті теми. Це ситуація у польському селі («відсталому, бідному»), яку прем’єр Славой-Складковський намагався поліпшити примусовою будовою окремо встановлених виходків на кожному подвір’ї й обов’язковим фарбуванням усіх парканів, фасадів, інших архітектурних деталей. Досить сумний стан польських міст і містечок, а на їхньому тлі – Варшава, «острівець Європи». Стан доріг і поміщицьких маєтків. «Середній клас, який не був середнім». Зарплати та ціни. Центральний промисловий округ, дітище віце-прем’єра Квятковського – «нова Земля Обіцяна».

 

На двох темах все ж варто зупинитися: стан демократії та прав людини у міжвоєнній Польщі та становище національних меншин.

 

З першого питання п. Щерек висловився так: «Якби нині ми мали справу з тодішніми інституціями влади, були би про них якнайгіршої думки. Якби яка-небудь сучасна партія застосовувала проти опозиції такі методи, які санація застосовувала щодо своїх політичних супротивників, Польщу визнали би брутальною диктатурою та державою, з якою не розмовляють, а польські дисиденти діставали би за кордоном політичний притулок. Але ж часи були інші». Для порівняння придалися сучасні політичні реалії: «Політичні реалії міжвоєнної Польщі нагадують щось середнє між тим, з чим маємо справу в путінській Росії та януковичівській Україні, тільки що замість східноєвропейських самодержців владу в Речі Посполитій тримав санаційний табір пілсудчиків». Історик нагадує, що 1938 року у польському сеймі з 208 послів 161 репрезентували правлячий блок OZN, а решта була безпартійними. Тобто, у тодішній Польщі існувала однопартійна система.

 

Пишучи про права людини у II РП, автор особливу увагу приділяє концтабору в Березі-Картузькій. Він наводить спогади колишніх в’язнів про те, що найбільшою карою та тортурою для них було заборона справляти фізіологічні потреби більше одного (!) разу на день. О 4.15 ранку їх виводили до виходку й давали команду: «Раз, два, три, три з половиною, чотири!». Протягом півтори секунди весь процес мав закінчитися.

 

 

Етнічні проблеми Речі Посполитої

 

«Національні меншини у II РП трактували в категорії «проблеми» – особливо єврейську й українську», – констатує автор «Речі Посполитої …».

 

Великою «проблемою» для міжвоєнної Польщі було: куди виселити євреїв, щоби їх позбутися з країни. Публіцист популярного видання „Ilustrowany Kuryer Codzienny” («IKC») у 1938 році вимагав виїзду євреїв з Польщі до французьких колоній в Африці чи до США. «IKC» поширював сумнівну інформацію про нібито плани італійців створити «єврейську державу» в окупованій Абісинії (Італія спростувала ці повідомлення) або про дозвіл євреям селитися на Мадагаскарі. Навіть напівофіційна „Gaze­ta Polska" писала про те, що Річ Посполита «зацікавлена у єврейській еміграції до Палестини».

 

«Антисемітизм був сильним у міжвоєнній Польщі… Міжвоєнний антисемітизм не обмежувався крайньою правицею, був повсюдно присутній у самому центрі публічних дебатів», – констатує Щерек і звертає увагу на те, що вербальні вияви юдофобії нагадують подібні вияви в сучасній Польщі, де їх мішенню стають «недостатньо польські» політики.

 

Антисемітизм підсилився й набув ознак державного після смерті Юзефа Пілсудського, який противився таким виявам. У цей час у польських університетах запроваджено для євреїв numerus clausus, зявилися т. зв. «лавкові гетто». Євреїв звинувачували в монополізації цілих галузей економіки та цілих професій. Їм був закритий доступ до урядової партії OZN.

 

Другою етнічною проблемою була українська. Зємовіт Щерек порівнює стосунки між поляками та національно свідомими українцями з громадянською війною. Він проводить паралелі між ситуацією українців у Польщі та пригніченим становищем поляків у Російській імперії чи в Пруссії. Поляки, за словами історика, трактували українців як «невдячний» і нелояльний щодо польської держави елемент, хоча не відмовляли їм у статусі нації, ще й підкреслювали, що в Польщі українське культурно-освітнє життя розвивається легально.

 

Але так само підкреслювалося українську неприхильність до поляків. «Навіть у футбол грати з ними не можна!» – волав «IKC» 1938 року, пишучи про інцидент у переважно українському Комарному, де матч між українцями та поляками закінчився бійкою.

 

«Українську стихію», пише Щерек, у Польщі сприймали як загрозу. II РП прагнула до асиміляції українців, але польська преса писала при цьому про протилежне – про «наступ» українців на «споконвічні польські землі» (малася на увазі Холмщина).

 

Автор цитує „IKC", який у жовтні 1938 року писав про повітового старосту, який призупинив діяльність «Просвіти» та «Рідної школи» в Чижикові, звинувативши їх у розпалюванні опору польським властям. При цьому Щерек пише, що важко не мати враження, що в більшості повідомлень польської преси досить підставити слово «поляк» на місце слова «українець», а «росіянин» – на місце «поляк», щоби отримати цілком іншу перспективу. За словами Щерека, український національний рух був сильним, а часом – і агресивним, але, проте, саме поляки, маючи силу державного апарату, домінували в тому конфлікті.

 

Згадує автор і про пацифікацію 1930 року («була вона реакцією на діяльність нелегальної та неперебірливої у засобах Української Військової Організації, яка у 1929 році співтворила Організацію Українських Націоналістів; польські кавалеристи обшукували оселі українців і приміщення українських інституцій, доходило до нищення майна і побиттів, навіть смертельних»).

 

Історик пише про «політику зміцнення польськості», запроваджену після вбивства Бронислава Перацького, яка полягала на етнічному подрібленні українства: лемків, бойків і гуцулів переконували у їхній відрубності від українців, штучно відділювали українців Волині від галичан. Водночас руйнувалися (або передавалися римо-католикам) православні церкви.

 

«Ворожість між українцями та поляками і їхньою державою (бо важко було говорити про спільну державу) зростала. Українці були сильні, організовані, національно свідомі та численні. Конфлікт назрівав і рано чи пізно мало дійти до конфронтації», – робить висновок автор.

 

 

Альтернативна осінь-1939

 

Але повернімося до альтернативної війни у варіанті Зємовіта Щерека.

 

Отже, в цьому варіанті Військо Польське діяло не за планом «Захід», а за альтернативним планом «Нарев – Вісла – Сян». Воно зайняло глуху оборону вздовж цих рік і не дали німцям перейти за Віслу.

 

У цей же час 15 вересня, здолавши 4-денний німецький опір, французькі війська прорвали «лінію Зіґфрида» та почали рух у бік Рурського басейну та ріки Рейн. Оскаженілий Гітлер тиснув на Сталіна, щоби той виконав свою частину домовленої справи й ударив у спину полякам. Це дозволило би німцям швидко завершити польську кампанію й перекинути війська з Польщі на захід. Але Сталіну зовсім не хотілося отримати замість половини Польщі – війну з Британією та Францію.

 

Звичайно, Сталін міг вхопити в послабленої Польщі західні українські та білоруські землі, зупинитися на «лінії Керзона» і більше ні до чого не мішатися. Але «в цій історії», підкреслює Щерек, він того не зробив. І додає: «Не укриваймо: східні землі Речі Посполитої в цьому оповіданні потрібні, бо важко уявити собі II РП без східних кресів».

 

У цей час натиск німців на лінію польської оборони послабився, бо найсильніші частини перекидалися на Західний фронт – боронити від французів лінію Рейну.

 

Проте їм цього не вдалося. Впав Саарбрюкен, а потім західні союзники зайняли Кельн, Мангайм і Франкфурт. Німці перекидали на захід щораз більші сили, а полякам запропонували перемир’я. За його умовами, зберегли за собою польське Помор’я та Горішню Сілезію, але покинули Познань.

 

Поляки на перемир’я погодилися, але його не дотримувалися. Вони перейшли Віслу й рушили на захід – визволяти Краків, Познань, Катовіце, Торунь, Радом, Кельце.

 

Словаки, союзники німців, які наступали з півдня, побачивши таку зміну ситуації, покаялися та перейшли на бік поляків. З посольства у Ватикані повернувся до Братислави пропольський політик Сідор і змінив пронімецького абата Тісо на чолі держави. Переконаний католик, Сідор не бажав возз’єднання з глибоко світською Чехією, тому вже міркував про можливу конфедерацію з католицькою Польщею.

 

Так само відмовилася від пронімецької орієнтації Угорщина. На заклик західних союзників її війська почали наступ на Австрію. Чехи підняли повстання й почали роззброювати німецькі війська на своїй території.

 

Ще один німецький союзник, Італія, не встигнувши вступити у війну, тепер сиділа тихо, перелякана до смерті.

 

На Балтику запливли англо-французькі десантні війська – під прикриттям польського військового флоту, який ще 1 вересня пробився через Скагеррак до Британії, ведучи бої з Kriegsmarine. Десант висадився на березі Східної Пруссії, де разом з поляками взяв участь у штурмі Кенігсбергу. До них приєдналися й давні неприятелі Польщі – литовці. У тій ситуації вони вирішили відкласти старі незгоди. Символічно долучилися до операції також Латвія, Естонія та Фінляндія.

 

Під впливом воєнних невдач всередині Німеччини стався антигітлерівський путч. Його верховода, адмірал Канаріс заарештував Гітлера. Фанатичні гітлерівці та прагматичні канарісівці почали війну між собою. І це стало для Німеччини самогубством.

 

Гітлера розстріляли за наказом Канаріса, який поспішив позбутися того, хто був прапором для нацистів. Труп фюрера він переслав до французів – разом з пропозицією перемир’я. Але західні союзники вирішили добивати ворога до кінця. Тим більше, що британцям вдалося нарешті схилити американців надіслати підкріплення. Хоч вони дуже поступалися кількістю тим, що в реальній історії висадилися в Нормандії, але їх вистачило для завдання німцям смертельного удару.

 

Нацисти ще билися в баварських Альпах, а поляки та французи, підтримані британцями й американцями, вже перли на Берлін.

 

Маршал Едвард Сьміґли-Ридз, "начальник" Польської держави після Ю.Пілсудського.

 

 

І ось нарешті маршал Сьміґли-Ридз, головний вождь Польської держави прибуває до поверженого Берліну, щоби потиснути долоні генералові Гамелену, командувачу французької армії, та головнокомандувачам армій Британії й США. З ним прибули польські союзники – лідери Словаччини, Угорщини та балтійських держав. А також Румунії – вона теж була союзницею (хоч у боях участі не брала, але достачала через свою територію до Польщі допомогу від союзників). Цей жест Сьміґлого-Ридза був першим кроком до майбутнього Міжмор’я.

 

P.S. До речі, на обкладинці книжки Щерека – колаж: на тлі Бранденбурзьких воріт знайома композиція – сидять три керівники держав-переможниць. Двоє – Рузвельт і Черчілль. А третій… Замість вусатого Сталіна – інший вусань… небіжчик Пілсудський.

 

 

(Далі буде)

 

 

 

11.11.2017