У Лондоні в рамках урочистої ходи в честь вісімдесятої річниці закінчення Другої світової війни в Європі проходить українська колона – і їй салютує особисто король. Стрічка фейсбуку послужливо виносить текст поезії Леоніда Кисельова «Цигарочка» в одному зі спогадів минулих років. На моїй книжковій полиці впадає в око книга, яка вийшла наприкінці 2024-го, в центрі сюжету якої – пригоди примарних втілень типажів і сутностей минулої війни на тлі теперішньої російсько-української війни.
Що спільного між цими повністю розкиданими в часі та просторі подіями, крім того, що всі вони так чи інакше зачіпають Другу світову війну, останні залпи якої відгриміли в Європі вісімдесят років тому? Навіть при цій доволі очевидній об’єднуючій ланці – що спільного між поезією 1960-х років, сучасним фентезійним текстом для підлітків та консервативним, як і належить таким церемоніям, омажу не лише світовій війні вісімдесятирічної давнини, а й церемоніям відзначення її закінчення?
Олеся ІСАЮК
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Центр досліджень визвольного руху
Власне кажучи, перш ніж спробувати знайти відповідь, вартує відзначити – прямісінько перед нами насправді ще один парадокс. Бо сам факт того, що одна подія об’єднує три такі різні й абсолютно розділені явища, чітко сигналізує про те, що маємо справу з чимось не лише грандіозним (цього разу – його жахливістю), а й не завершеним.
Як уже на те пішло, великі війни часто ставали точкою відліку, але мало яка війна удостоювалася таких тривалих дискусій і вшанувань річниць її закінчення. Попередницю Другої світової, Першу світову або ж Велику війну, попри пам’ять її жертв, швидко постаралися не те щоб забути – принаймні вона досить швидко опинилася в меморіальному просторі, вкрай рідко вигулькуючи в просторі сучасності. Натомість Друга світова продовжує перебувати у центрі дискусій.
Власне, сам факт, що сюжети з відкликом до Другої світової є очевидною об’єднуючою ланкою трьох таких різних сюжетів – ще один із проявів цього парадокса. Одначе не лише це об’єднує, як мінімум, обидва тексти. Та дальша розмова неможлива без деталізації, про що ж, власне, йдеться.
Перший зі згаданих – як уже було сказано, поезія 1960-х років авторства Леоніда Кисельова. Про самого поета можна розповідати довго, попри коротку життєву і творчу біографію, утім короткий поетичний текст його «Цигарочки» вражає не лише трагізмом змісту, а й крамольністю з точки зору тогочасних офіційних установок. Отож, у центрі поезії – монолог батька, чиї сини не повернулися з фронтів Другої світової. У ритмічній розповіді, зверненій до уявної «шинкарочки», послідовно перелічуються, кажучи загально, матеріальні блага: «угорського вина», «болгарського тютюну», «чеську кохту», «пальта із Німеччини, югославськії хустки». І в фіналі –
«А синів моїх, шинкарочко,
Польським снігом замело…»
Здавалося б, це історія про те, що жодні матеріальні блага не замінять загиблих близьких. Але не лише. Бо всі перелічені блага – з країн повоєнного комуністичного блоку. І сини загинули, не звільняючи свою землю, а на чужій. Союзній, дружнього народу – але чужій. Гаразд, визволили, допомогли. Але от нюанс – в межі СССР, у тому числі в підсовєтську Україну, йшли матеріальні блага з країн «комуністичного блоку» і водночас там же стояли совєтські війська. І українських хлопців теж відправляли служити в тих частинах.
Єдине витлумачення, яке може бути такій картині, – перед нами не що інше, як імперський визиск Москвою захоплених країн: юнаки з підкорених раніше України чи Білорусі їдуть служити «воїнами імперії» у віддалені сателіти, звідти прибувають і матеріальні блага. Які аж до самого кінця СССР були символом замалим не розкоші, тоді як у тій же Польщі розповідали анекдоти з натяком на вивезення товарів у «совок», на кшталт такого:
– Прошу пані, подайте отого проворного!
– Якого?
– Та отого на полиці!
– Так то ж шинка!
– Проворний, кажу! Бо не дався відвезти до москалів!
З текстом повісті складніше. Сюжет «Дітей вогненного часу» (а йдеться саме про них) цілковито фантастичний – попри те, відсилає до епічної теми про подорож потойбічним світом. Все починається з того, що прямісінько серед хаосу і страху на київському вокзалі березня 2022 року дівчинка Катерина провалюється в паралельний світ, де також відбувається щось незрозуміле. Власне, всю доволі грубу повість героїня разом з мешканцями паралельного вокзалу добирається до суті цього незрозумілого і намагається запобігти планованому ним знищенню паралельного світу, а одночасно забезпечити своє повернення у світ реальний.
Історія ця не мала б жодного значення у контексті спроб зрозуміти події Другої світової і дискусій між авторами та прихильниками різних парадигм цього розуміння, якби не те, що добра половина мешканців паралельного світу – це тіні людей, які колись жили у Києві й чия загибель була безпосереднім наслідком подій Другої світової. Власне, тут уже фантастика закінчується, а починається історіософія подій майже столітньої давнини, причому така, від якої мороз іде по шкірі.
Найяскравішим – і першим у черзі – є колективний образ тіней єврейської родини, вбитої у Бабиному Яру. Їхні тіні дівчинка зустрічає на торгу в паралельному світі, а все починається з того, що в якості оплати за покупку з неї просять історію. І вона розповідає, як її прабабуся разом з мамою, намагаючись пересидіти у Києві, звідки відступали німці, потрапили до пустої квартири у центрі міста, а вже там знайшли, серед іншого, листи, адресовані сім’ї, яка колись там жила. Імена адресатів точно такі ж, як і в дітей торгівця – що дівчинка вважає цікавим збігом, тому вважає гарною ідеєю розплатитися саме цією історією. Одначе в момент, коли вона оповідає про адресатів знайдених листів, відбувається жахливе перевтілення – спокійний і стриманий торговець надсадним криком вимагає віддати листи, на обличчях і тілах дітей проявляються страшні рани – прострілені очниці, спотворені розривними кулями обличчя, отвори від куль у голівках… І тут стає зрозуміло, що спільність імен – це не збіг, а таки справді дівчинка, випавши з сучасної війни, наткнулася на тіні непохованих з війни попередньої. І ця деталь надає всій книжці певного дантівського присмаку.
Зрештою, напарник Катерини у всіх її пригодах в підземному світі, її своєрідний Беатріче хлопчик Августин – теж тінь дитини, вбитої тією війною, адже його земне втілення загинуло під час одного з бомбардувань вокзалу в 1941 році. При цьому майже у всіх цих випадках знаходиться якась символічна ланка, яка пов’язує нашу мандрівницю з цими фігурами. Наприклад, вона однакового віку з головним героєм, який виявляється приймаком серед духів німецьких. Або квартира з родинної оповіді Катерини, яку вона переказує на торгу, виявляється тією самою, звідки забрали на смерть її слухачів за їхнього земного життя – і якось уже має мало значення, що її прапрабабуся свого часу просто натрапила на цю квартиру, намагаючись сховатися від німців.
Зрештою, у кожного з героїв оповіді виявляється свій двійник – от тільки нещадно здеформований і спотворений до невпізнання. З часом з’ясовується, що ці двійники є наслідком загадкової сутності – Лиха, яке насувається з півночі, чиїм земним відповідником є не що інше, як російська агресія. На те, що головним антагоністом виявляється, попри наявність серед тіней жертв Голокосту, все ж Росія у всіх її іпостасях, натякає велика кількість тіней ще з попередніх століть – і от уже всі вони блукають світом через Росію, включно з козаком з-під Батурина Горнилом та тінню польського бібліотекаря Кременецького ліцею.
Ближче до закінчення книги стає зрозуміло, що незрозуміле Лихо, якому протистоять мешканці паралельного світу, набирається сили, харчуючись людськими дітьми. Саме їх врешті рятують Катерина з Августином – і цим зупиняють, здавалося б, тріумфальну ходу Лиха. Й отут знову набуває особливого звучання факт, що дія книги розгортається між реальністю сучасної війни та тінями війни попередньої. Річ у тім, що у будь-якому разі імперії потрібні діти поневолених народів. Їх легше переконати у всемогутності та природності імперії, вони можуть бути працівниками на її благо або ж солдатами її завоювань. Хоч би й із перспективою бути заметеними польськими снігами. Хоч би й десятками на одну сім’ю нараз, як у ще одній поезії доби шестидесятників, «Бабі Онися» Василя Симоненка, де оповідається про трагедію простої сільської жінки, яка втратила на фронтах Другої світової десять синів і тепер доживає віку в бідності й самотності. Поетична пропозиція воздвигнути пам’ятник цій жінці в Москві у такому контексті звучить не жестом вірнопідданості, а закликом змусити цю саму Москву подивитися в обличчя своїм злочинам.
Найголовніше, втім, в історії з паралельним світом те, що перед читачем розкривається світ неприкаяних душ. І їхня неприкаяність, як і має бути відповідно до універсальних культурних уявлень – наслідок непохованості й неналежного пам’ятання. Їхня власна пам’ять хоч і стерта, але не перестає їх мучити – і теж, згідно з традиційними уявленнями, не дає їм упокоїтися.
Власне після такого огляду проглядається те основне, що тримає Україну, східноєвропейський регіон, Європу загалом та решту світу в смисловій орбіті Другої світової – а саме надзвичайно велика кількість непохованих у всіх сенсах. А факт прямих відсилок, яких уникнув Леонід Кисельов тільки тому, що людина не є пророком (поет не міг знати, що станеться через шістдесят років по його смерті з уже сучасною війною Росії проти України), ще підсилений фактом педалювання агресором спадщини Другої світової, натякає на те, що при всіх зусиллях, покладених на вівтар осмислення минулої війни та її спадку, існує ще щось, що стабільно залишається на межі усвідомленого й своєрідної сліпої зони.
І тут потрібна певна конкретизація й усвідомлення понять. «Непохованими» можуть бути як люди, так і сенси. Основне, що їх об’єднує в такому стані, – це неприкаяність. У випадку людей, якщо вірити буквально універсальним культурним патернам щодо загробного життя і взагалі темі відносин людей з потойбічним світом, неприкаяність проявляється у різного роду привидах, з’явах, марах та подібному. І базова річ, яку належить зробити, аби заспокоїти таку невпокоєну душу, – поховати її матеріальне вмістилище, себто тіло (або те, що від нього залишилося).
Свого часу Віслава Шимборська написала:
Po każdej wojnie ktoś musi posprzątać
Sam po sobie porządek
Nie zrobi się...
Найочевидніший спосіб і напрям такого порядкування – очевидно, належна пошана полеглим і загиблим. Це передбачає як розшук і поховання тіл полеглих (у крайньому разі – символічний меморіальний пам’ятник), так і розташування на належному місці уявної карти пам’яті всіх покійних, що в подальшому має знайти свій вираз у меморіальних практиках. Непохованих у такому прямолінійно-матеріальному вимірі в українській Другій світовій аж надто. Починаючи з червоноармійців, чиїми кістками щедро засіяно весь шлях до Берліна, та втоплених в осінньому Дніпрі «чорносвитників» і закінчуючи тисячами українських євреїв, засипаних землею в Бабиному Яру та інших ярах і видолинках. Серед них і «великий напівнеприсутній», чия назва досі не проходить через горло українському президенту, в особі Української повстанської армії, чиї поховання теж часто-густо невідомі і частину чиїх кісток досі ховають як не Карпатські гори, то волинські ліси, а то й сибірська тайга.
І власне наявність таких «напівнеприсутніх» нагадує, що формальне поховання, виконання певної церемонії пам’яті – це ще не все. Обов’язковим вивершенням є також належне місце в уявній картині пам’яті, визнання заслуг і просто правдива розповідь про життя та смерть – не лише як хронологія, а і як привідкриття сенсу того життя та сенсу того, задля чого загинув покійний. А якщо вчасне належне поховання було неможливим з об’єктивних причин, то пам’ять про заслуги і загалом про сам факт життя непохованого перетворюється на неодмінний базовий ритуал. Невипадково, за народним переданням, невпокоєні душі знайдуть спокій лише тоді, коли будуть належно поховані, вшановані й пом’януті – або ж коли вирівняється несправедливість, яка, власне, спричинила неприкаяність.
А у випадку Другої світової, як видно з обох текстів і не тільки з них, належне пам’ятання і відновлення справедливості неодмінно має включати дві речі – оповідь про реалії тієї війни та про її імперський аспект. Має бути чітко проговорено факт страждань не лише тих груп, які стали символами трагедій тієї війни, а й усіх – навіть тих, які перш ніж пережити свою трагедію, «зібрали вершки» привілейованого становища. Ідеться, зокрема, про зґвалтованих німкень, про жертв численних депортацій відразу після війни, про затиснутих між двома тоталітарними режимами остарбайтерів та військовополонених червоноармійців.
Ідеться про озвучення якнайбільшої кількості моральних дилем, породжених колізіями і переходами між статусами «панівної групи» та групи загроженої, рівно ж і невідповідністю формального та реального статусів – наприклад, коли всього за рік після перемоги у переможній УРСР вибухнув черговий голод, який забрав життя майже мільйона людей. Ідеться про те, як же так сталося, що вояки, набрані з народів СССР, поневолені Москвою на покоління раніше за країни Центральної Європи, самі стали поневолювачами інших, «солдатами імперії».
І мусить бути озвучена крамольна за стандартами все ще домінуючих парадигм думка, що нині ми б не билися до крові об моральні дилеми подій вісімдесятилітньої давності й не жахалися б знову і знову кількості непохованих та забутих, якби не Москва. Політичний центр що СССР, що сучасної Росії. Де підписали договір, який відкрив шлюзи Другої світової, і звідки десятиліттями направлялася потужна інформаційна хвиля, яка витискала з пам’яті реальних людей та цілі народи з їхніми трагедіями на користь цілком безживного міту «вєлікой пабєди». Разом з фактом, що всі жертви і трагедії були наслідком не лише бажання нацистів знищити «нечисті расово» народи, а й намагання СССР поширити панування Москви, в ідеалі, на цілий світ.
І це не лише різниця досвідів сходу і заходу континенту, не лише «східноєвропейська перспектива». Бо якби не пакт серпня 1939 року, то, ймовірно, не везли б на смерть жінок та дітей з Дрансі, не обливалися б кров’ю союзники на пляжах Нормандії і горбах Італії, стояли б цілими Ковентрі, центр Лондона і Дрезден, не загинули б мільйони європейських євреїв і так далі…
У цьому контексті дивовижним чином канал між двома світами в сюжеті фентезійної повісті відкривається саме у драматичні дні березня 2022 року. І цей цілковито модерний і фантазійний сюжет, який не вкладається ні в історію, ні у фізику, дивним чином перекликається з омажем у Лондоні прихованій стороні тієї війни.
Це коли вулицями британської столиці проходять українські вояки і король їм салютує. Цей жест має значення символічного виправлення несправедливості у контексті не лише України, а й усієї Східної Європи – адже 1946 року в параді не було польської коробки, причому на бажання Сталіна. Ця подія не лише глибоко образила поляків, а й стала символом готовності західного світу ігнорувати внесок націй Східної Європи в перемогу над нацизмом. Марш українців у ході вулицями Лондона виглядає символічним виправленням тієї несправедливості.
Але питання не лише в сучасних українцях чи сучасних поляках. Питання в непомітній на перший погляд, але кардинальній зміні. У попередній ітерації фактично основного гравця у східноєвропейському регіоні усунули з символічного акту вшанування полеглих на вимогу імперії, яка вважала регіон практично своєю вотчиною. В актуальній ітерації вулицями тієї ж самої столиці, де відбувся акт ганьби мало не столітньої давнини, майже демонстративно проходить коробка військових тієї країни, якої не існувало в її «нормальному» національному вигляді станом на момент закінчення попередньої війни і яка зараз дає відсіч спадкоємиці тієї імперії.
Фактично, в цій колізії і проявилося те, що продовжує підживлювати болісність пам’яті про Другу світову. Це потреба відновлення пам’яті у всій її повноті, яка передбачає усунення деформацій, спричинених впливом Росії, – що тотальним над інфосферою поневолених народів, що частковим на Заході. Зрештою, і те, і те передбачає вплив на картинку світу й ідентичність, а отже, в певному сенсі, – геноцид чи прагнення до нього як частина принципу дії. Власне про це – і «Цигарочка» Кисельова, і «Діти вогненного часу» Катерини Пекур та Мії Марченко, і ще насправді сотні текстів про Другу світову у Східній Європі. Колективна інтуїція митців і достатньо проникливих мемуаристів – дуже точний і пронизливий інструмент. А от той факт, що ми тільки тепер, у вісімдесяту річницю, збираємо до пуття картину правди, яка потенційно спроможна визволити нас – і західних, і східних – від пароксизмів навколо Другої світової – це теж має піти на карб Росії.
08.05.2025