У Музеї етнографії – унікальний проект «Вигнанці»
Біля хлібного кіоска чорнявий хлопчисько років десяти-дванадцяти. Ламаною російсько-українською замовляє: «Дайте будь-ласка сірник». Продавець: «Я не продаю сірників – тільки хліб». – «Але ж сірник у вас є». – «Не заважай працювати. Тебе мама не вчила, що дітям не можна гратися сірниками?» – «Може, ти про сирник говориш?» – втручаюся, звертаючись до хлопчика. «Ну так, он круглий лежить». – Продавець сердиться: «Так би й сказав відразу, а то сірник-сірник». «Я би сказав, але ще не вмію», – бурчить собі під ніс хлопчина. «А ти звідки?» – мені з ним кільканадять кроків по дорозі. «З Криму. Ми тепер тут живемо». – «Надовго?» – «Я чув, як мама плакала, що, напевно, назавжди».
Кожен має свій відлік усвідомлення безповоротних (принаймні на найближчий час) змін не тільки у власному житті, а й загально-суспільному. Випадкова зустріч трирічної давнини з оцим малим переселенцем з Криму стала таким відліком чергового усвідомлення персонально для мене. А що б я відчула, коли б у короткий термін довелося покинути рідним дім і їхати світ за очі, без особливої надії повернутися в скорому часі назад? Що поклала б у невелику валізку як річ першої необхідності, бо інші необхідності вже просто непередбачені? Як обирала би місце у пошуках нового дому і чи була би взагалі можливість для цього вибору? Які перші кроки зробила б у новому і наразі геть чужому для мене світі? У чиї двері би постукала і чи постукала б узагалі? Яким чином намагалася б долати страхи, розпач, депресію й інші руйнівні для людської психіки речі?
Питань безліч, І далеко не на всі – навіть сьогодні – є відповідь. Та й не може бути, зважаючи, що в реальності кожна подія, кожна доля має свої, тільки їй властиві, обставини та нюанси. Але ці питання все одно виникають, бо доля людини, яка в новому світі намагається не тільки адаптуватися до нових умов, а й зберегти свою ідентичність – для України після анексії Криму Росією та сучасних подій на Донбасі та Луганщині сьогодні не щось ефемерне, а те, з чим доводиться вчитися жити. І тим, хто приходить. І тим, хто на місці.
Ще й через це виставка «Вигнанці», яка відкрилася у Музеї етнографії та художнього промислу з ініціативи цього Музею в особі Ірини Горбань та Асоціації музеїв та галерей в особі очільника Остапа Лозинського (водночас за сумісництвом ще й художника проекту) –справді хвилює. Бо не лише інформує, а дає можливість відчути біль іншого, йому співпережити, і бодай спробувати його зрозуміти.
Те, що вражало організаторів, коли вони працювали над цим проектом – далеко не всі готові розуміти іншого. І не лише ті, чию родину проблема примусового переселення безпосередньо не заторкнула, а й ті, хто сам або чиї близькі свого часу від цих вимушених переміщень постраждали особисто. Мовляв, колись мені чи моїм рідним як переселенцям було дуже несолодко, то чому комусь має бути краще?
Три вимушені переселення – три різних представлення в одному. Так званий добровільний обмін населенням між Польщею та УРСР 1944-1946 років, коли із земель предків погнали майже півмільйона українців. Злочинна Сталінська операція проти кримських татар, коли за два травневих дні 1944-го з півострова зусиллями 32 тисяч радянських солдатів та офіцерів НКВС було депортовано усіх кримських татар (а це майже 200 тисяч осіб), про що радісно прозвітовано спеціальною телеграмою наркому Берії. (До речі, після зачитання їм наказу кримські татари мали на збори тільки 15 хвилин із забороною брати особисті речі, незгідних розстрілювали на місці, мешканців двох сіл, що їх у поспіху випадково забули на Арабатській косі, згодом посадили на баржі і втопили в Азовському морі). Та вже сучасна доба вимушеного переселення, коли після окупації Росією Криму та розв’язання нею війни з Україною на території Луганської і Донецької областей, лише із зони АТО в інші області України перебралося, за офіційною статистикою, понад 1 мільйон 700 тисяч осіб.
«Цією виставкою ми нічого не стверджуємо і не робимо жодних висновків, а ставимо запитання, передовсім до себе, – говорив на відкритті Остап Лозинський, який увів у зали цікаву «фішку» стилізований потяг, одна частина якого давня (як ілюстрація до часів виселення українців із Польщі), а інша сучасна. – Люди однакові в усі часи. Нам йшлося показати долі окремих людей та земель не лише через особисті історії, а й через предмети. Адже іноді речі, з якими людина народжувалася, росла, одружувалася, які втрачала чи викидала, говорять значно більше, ніж ця людина могла би розповісти сама».
І неважливо, що ці речі часто-густо не мають особливої художньої чи матеріальної цінності. Вони мають цінність набагато глибшу – духовну. Усі ці мобілки і ноути – як сучасний зв’язок із рідними десь поза межами, книжки, предмети домашнього вжитку, ікони, вишивки, фотографії, книги… Навіть музичні інструменти, за якими, приміром, проглядається історія унікального села Босько Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства Польщі. Виявляється, у міжвоєнні роки українська громада створила там духовий оркестр, скинувшись і купивши інструменти у господаря панського маєтку. За участі цього оркестру у селі відбувалися всі важливі для нього події. І коли людей виселяли, то вони забрали зі собою і свої інструменти. Цікаво, що на новому місці їм вдалося відтворити оркестр, який, хоч і з дещо іншим репертуаром, діяв аж до початку ‘90-х років.
Варте уваги, що куратор проекту Ірина Горбань працювала над реалізацією ідеї проекту півтора року. Спілкувалася з десятками людей, збирала їхні історії (літературне опрацювання цих історій для виставки здійснив Остап Сливинський), відсортовувала, просила випозичити для експонування їхні речі. З кримськотатарською частиною їй допомогла дослідниця Ульвіє Аблаєва.
«Сьогодні дуже популярна усна історія, коли записують свідчення очевидців, – ділилася Ірина Горбань враженнями на відкритті виставки. – Також сканують фотографії для архівів. А тим часом матеріальна культура невблаганно зникає, єдиного центру її дослідження наразі немає. Що важливо, на виставці жоден предмет не має інвентарного номера. А це означає, що кожен предмет навантажений емоційно. І якщо, як правило, на виставках, тексти супроводжують речі, то тут навпаки – речі є доповненням до історій. Приміром, як стара вишита сорочка, придбана в Донецькій області під час однієї з етнографічних експедицій, що стала оберегом для народного театру фольклорної пісні "Дивина" у Донецькому національному університеті, і яку – уже під час останніх військових подій – із загрозою для життя вдалося врятувати».
«Мені пощастило, – розповідає «Збручу» одна з учасниць «Дивини» Каріна Поліщук, яка приїхала зі столиці на відкриття виставки до Львова спеціально виступити з піснями Донеччини. – Бо мої батьки живуть за 90 кілометрів від Донецька на території, що контролюється Україною. Не всім нашим дівчатам (а ми відновилися як колектив вже в Києві) так пощастило. І щоразу оцей зв'язок з найріднішими – великий стрес. Бо ти в постійному страху, а що там з ними? До мене моя маленька похресниця з рідних теренів в гості приїхала, то разів п’ять упродовж ночі зривалася з ліжка – їй здавалося, що хтось чужий клямку торсає, двері відкриває, що зараз щось страшне трапиться. І це дитина. Старший, може, навчився свої емоції стримувати, але ж вони нікуди не ділися… Ще як в Донецьку все починалося, ми якось з репетиції з дівчатами вийшли та й уже на вулиці тихенько наспівуємо собі (репертуар же ж у нас український народний), а перед нами чоловік у військовому. Раптом зупиняється, обертається і так на нас глянув, що більше ми на вулиці не співали. Та й взагалі вже було не до репетицій… Сьогодні, напевно, найбільше хочеться – і хочеться кожній із нас – не чогось захмарного, а можливості вільно повертатись додому. Бо дім для нас тепер той рай, який ми втратили…».
Р.S. Виставка «Вигнанці» є складовою проекту з ідентичною назвою. У його рамках відкрита до огляду тимчасова експозиція «MATRIX» Олени Турянської в галереї «ICONART». 27 жовтня у Музеї етнографії відбудеться майстер-клас з вибійки, який проведе Олександр Бриндіков. А 7 листопада у галереї «Дзиґа» Влодко Кауфман запрезентує перформанс-інсталяцію «Керована свобода».
Варте уваги – виставку «Вигнанці» можна буде оглянути до 3 грудня.
Фото Ярини Коваль
12.10.2017