Остап допомагав людям бачити Бога

Остап Лозинський від народження мав призначення. Ті, хто його зустрічали, відчитували у ньому відкритість і постійний пошук таїнства.

Бог дав йому батьків, які у період брежнєвського застою були тихо яскраві у своїх прагненнях і принципах. Тарас і Роксоляна не сприймали совєцького, але це несприйняття не було лише німим протестом, а виявилося у творенні домашнього простору пошуків правди і краси. Батько був одним з енергійних членів другого покоління галицьких повоєнних колекціонерів, а мама з першої нашої зустрічі 1978 року вкорінилася в пам'ять як рішуча захисниця всього українського.

У цей особливий мікросвіт родинного будинку на Майорівці, де жила розгалужена родина нонконформістів, де зростав Остап, у скарбницю старих вишиванок, кахлів, ікон на склі, образів, я мав щастя потрапити 21 лютого 1988 року. Я тоді запам’ятав їхнього сина — круглолицього милого п'ятилітнього хлопчика, його темні очі, які розкривали душу. І його, і інших. Вже через два роки ми зустрілися знову: Остап розказував американським журналістам, які приїхали побачити перший вільний Великдень Української Греко-Католицької Церкви, а я супроводжував тих журналістів і допомагав з перекладом. У архіві залишилася вирізка: фото з підписом, що цей хлопчик у вишитій мамою сорочці хоче вчитися малювати у народному стилі.

Остапові пошуки тривали. Він повернувся у мій світ дорослим, надзвичайно обдарованим, глибоким і виразним митцем. В незалежній Україні мікрокосмос, у якому він зростав, поширювався, виходив з підпілля, і саме такі молоді ентузіасти як Остап допомагали його відроджувати і по-новому творити. Живописця, який пройшов коледж Труша і Академію мистецтв, почав зауважувати Львів і ширші мистецькі кола. Лозинський проявляв свій талант у різних жанрах і тематиці, і про повноту його творчості ще напишуть мистецтвознавці і історики, до моєї ж душі він промовив крізь свою багатогранну іконографію. Ми перетиналися то тут, то там, то у Львові, то в Парижі, куди їхня група приїхала на запрошення нашої єпархії, часом навіть обмінювалися кількома чи більше словами, але основна наша комунікація була безсловесною, таїнственною. Годі порахувати, скільки годин я провів у молитві, вдивляючись у його образи в каплиці Стрітення, як тепер кажуть, старого корпусу УКУ на Свєнціцького.

Останнє півріччя у мене вдома в Філадельфії тривала виставка сучасних творів українського сакрального мистецтва. Ця виставка, якій сприяв Костянтин Шумський — власник і директор галереї ICONART, — була черговим виявом гідного відродження іконографії і релігійного мистецтва в пострадянській Україні. Виставка представляла багатогранне, проте духовно гармонійне середовище. Їх різнили теми, жанри, стилі, навіть матеріал, але кожного разу, з гостями чи наодинці, зупиняючись перед виставленими творами, я отримував стійке відчуття, що ці художники поважають одне одного, живуть у особистих духовних пошуках, у сопричасті, серед них не домінує хворобливо конкуренційний індивідуалізм. Майже щодня, вітаючи гостей у нашій господі, я мав нагоду представляти і твори, і художників. Серед них Остапа Лозинського. Його і побратима Романа Зілінька я, мабуть, знав найкраще. Про Остапа я говорив чимало, бо його твори до мене промовляли. Їхні жанр і гама були широкими. Різні, але всі вдалі.

Остап малював радісні ікони у фольклорно-бароковому стилі, які випливали з традиції нашої минувшини. Він причинився до відродження ікони на склі, яка процвітала на зламі ХІХ і ХХ століття в Західній Україні і в різних східно-слов’янських культурах по обидва боки Карпат, вивчав широкий європейський контекст та українські особливості. Вивчав і навчав.

Проте це не було лише відтворення роботи старих майстрів. У тих народних іконах є особливий, Остапів, стиль, який ще яскравіше проявився у його творчих пошуках у наскрізь сучасних жанрах. Його сучасні ікони і живопис, через які Остап Лозинський буде записаний в історію українського сакрального мистецтва, віддзеркалюють непросту духовно-психологічну мандрівку. Не будучи спеціалістом, не претендую на глибинний аналіз, можу сказати лише, що колористика і форми, а особливо духовні настрої і пережиття, виражені в творчості Остапа Лозинського, чітко вирізнялися і характеризували зрілу людину. Здалека я міг бачити, як Остап працює системно над творчістю, дослідженнями, публікаціями потужних альбомів і творенням середовища.

Для багатьох художників молодшого покоління коляда буде завжди пов’язана з Остапом Лозинським. Скільки людей усвідомлювало Різдво, народження серед нас Сина Божого, через середовище, яке він формував.

Хоча у творчості Остапа Лозинського присутні душевний сумнів, смуток, тривога, для мене він залишиться людиною і художником віри, плідності і дару. Він давав і дарував. Я вдячний йому за те, що кілька років поспіль тисячі різдвяних листівок, які я висилав у різні країни, мали його руку і дотик. Дякую, Остапе, за ікони Спасителя, Богородиці, Миколая, за Бориса і Гліба, які будуть перед моїми (нашими) очима. На жаль, наш задум, щоб саме Остап розписав храм у Санлісі, де жила і звідки правила Анна Ярославна, ніколи не буде здійснений.

Життя людини є глибоким таїнством. Остап Лозинський належить до тих, який це таїнство усвідомлював протягом життя, в нього поринав і потужно, щиро і палко представляв іншим. Він ділився з іншими близькістю з Богом, і тепер вона для нього звершилася.

Ми мали великий дар, боговидця і боголюбця, ми мали людину, яка любила і вчила нас любити. Тепер ми покликані його уроки і знаки розуміти і відчитувати та слідувати за ними у мирі і вірі. Ми розуміємо, що треба підкочувати рукави і працювати, щоб те, що Остап розпочав, росло і розвивалося, щоб наша коляда звучала, щоб розуміння Божої присутності набувало сучасних пророчих видів і вимірів, щоб здатність об’єднувати, творити середовище, спільноту, сила якої нездоланна, збагачувалася. У ці дні багато болю і сліз, але ми також знаємо, що сповнюється те, у що Остап вірив, те, що він описував і проголошував через красу, щирість і любов. Ми віримо, що з воскреслим Господом він смерть переміг і у воскреслому Христові живе.