Костянтин Когтянц. Облога Белза. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2017. – 144 с.
Давно вже не читаю «українську історичну прозу». На останньому Форумі видавців очі мені від тих романів розбігалися, але жодного не закортіло придбати. До певного моменту.
Хто шукає в історичних романах правдивої оповіді про минулі часи, а не лише феєричних пригод і псевдопатріотичної патетики в костюмованому антуражі, мусить бути обережний з вітчизняною автурою. Чимало наших «історичних» романів так лише називаються. Їхні автори свої нестримні фантазії прилаштовують, авжеж, у минулому, у ніби реальних епохах і локаціях, штучно прив’язують їх до реальних історичних осіб, але на цьому їхній «достовірності» й гаплик.
В «історичному детективі» одного популярного автора події XVI століття відбуваються на Личаківському цвинтарі, заснованому щойно після 1783 року.
Пишучи свій «історичний детектив», інший, ще популярніший автор відчув, що його героєві для контактів у межах міста бракує вже звичного (авторові) мобільного телефону. Але де ж його взяти у 1907-му? Герой рятується телеграмами-«блискавками». Звідки таку можна було «вдарити» в тодішньому Львові? З центрального телеграфу на Головній пошті, звичайно ж. Але куди?! Адже згаданий телеграф був тоді у місті єдиним доступним для пересічного цивіля з вулиці…
Якщо ж роман – про козаків, то, де не глянь, у ньому самі «характерники». Тим часом читаємо, що пишуть фахівці: «Козаки-характерники існували виключно у народних казках та козацьких легендах, а вся нинішня література про їх надприродні здібності та бойові дії в якості своєрідного запорозького спецназу – лише сучасна інтерпретація тих самих легенд. Жоден дослідник історії та побуту Запорозької Січі словом не прохоплюється про загони характерників, які брали б участь у битвах, займалися розвідкою чи виконували спецоперації. Немає документів, які б засвідчували діяльність чи бодай існування характерників». І навіть Яворницький тут у пригоді не стане ¹.
Отже, як уже казав, блукаючи коридорами Форуму, на таке добро (видане зазвичай дуже ошатно) надивився аж до пересичення очей. Аж раптом погляд зупинився на цілком скромній книженції. Зовсім не грубезна (144 сторінки лишень), у м’якій ламінованій обкладинці, без ілюстрацій, але зі словами «історичний роман» у підзаголовку. Назва роману невибаглива – просто «Облога Белза»; прізвище автора ні про що не промовляло – Костянтин Когтянц. Втім, хвилини гортання вистачило, щоби внутрішній голос підказав: «Бери, не пошкодуєш!». Взяв і не пошкодував.
Трохи про автора – з довідки на задній обкладинці. Народився 1956-го в теперішньому вже Дніпрі, закінчив місцевий істфак. «Зі здобуттям свободи друку став відомим дніпропетровським журналістом і активістом націонал-демократичного руху». «Облога Белза» – вже четвертий його історичний роман. Із попередніх трьох два відзначені спеціальними призами «Коронації слова» (але свого часу мене вони оминули, на жаль).
Що найперше вражає і що вирізняє «Облогу…» від решти творів такого формату? Не лише інтригуючі фрази з анотації: «Роман про подію 1352 року, що в будь-який іншій країні була б занесена у шкільні підручники, – об'єднане польсько-угорське військо, підсилене загонами з Франції та Італії, зазнало нищівної поразки під містом Белз… Ця перемога зіграла вирішальну роль у тому, що український народ не щез із лиця землі. Навіть історики-професіонали мало що знають про війну за незалежність, яку вела Галицько-Волинська держава у 1340-1384 роках проти цілої коаліції: Угорщини (яка була вп'ятеро більша за сучасну), Польського королівства, князівств Мазовїі та Сілезії».
Справді, культурний шок для шанувальників галицько-волинської історії. Та все ж не лише білизна історичної плями привертає увагу. Автор у романі поводиться досить нестандартно, як на наш час. Свого читача ні на хвилину не залишає сам на сам з подіями, але турботливо веде протягом цілого тексту, «підкладаючи соломку» в кожному непевному місці й не дозволяючи губитися в зайвих здогадах щодо того, що відбувається.
Роман, написаний фаховим істориком, не починається, як це буває у фахових белетристів, з головного (або й друго- чи третьорядного) персонажа, про якого читачеві нічого не відомо і який кудись прямує або з ним щось стається, а десь ближче до середини книжки ми нарешті щось дізнаємося про нього і про історичні події, яким вона присвячена. Про те, хто з героїв справді існував, а хто є чистим витвором авторської уяви, читач таких романів може не дізнатися ніколи. Декого це стимулює копирсатися потім у спеціальній літературі (і це добре!), але менш доскіпливі (а їх більшість!) назавжди залишаються в полоні нового, фактично щойно створеного автором історичного міфу.
У Когтянца все зовсім не так.
Він починає з початку. З авторського вступу, де терпляче пояснює читачеві те, що ми вже цитували з анотації.
Тут людям, далеким від історичної науки, треба пояснити специфіку моменту. Річ у тім, що XIV століття в історії України – це «темні віки», суцільна біла пляма. З того часу, як наприкінці попереднього століття славетний Лев Данилович сховався від мирської суєти за монастирськими мурами, наші історики втрачають свій комфорт. Бо водночас (що природно) припинили вести Галицько-Волинський літопис, з якого можна було рок за роком систематично відстежувати розгортання подій, мати якусь більш-менш міцну історичну канву. Від цього моменту про нашу історію ми дізнаємося майже винятково з чужих джерел, до того ж дуже спорадичних (тодішні вітчизняні «джерела», переважно княжі грамоти, здебільшого кимось колись сфальшовані). Доходить до того, що внуки князя Лева, співправителі Андрій і Юрій Юрійовичі, якось одночасно зникають з історичної арени, а ми навіть не знаємо, що з ними сталося: загинули в бою, були отруєні, стали жертвою пошесті?
От і Костянтин Когтянц у своєму наративі спирається переважно на угорські й італійські джерела, які розповідають про бурхливу діяльність тодішнього короля Угорщини Лайоша I на широких просторах від Неаполя до Белза. Хоча коли торкається Белза, й вони є гранично скупі. Як заповнюються білі плями в цих джерелах і робиться реконструкція подій, що лягли в основу романа, – саме цьому присвячений авторський вступ.
Він, до речі, завершується висновком пана Когтянца: «Завдяки цій перемозі [під Белзом – Z] Польща з Угорщиною так і не змогли захопити всю колишню Галицько-Волинську державу, а тим її землям, які все ж були завойовані, мусили на тривалий час надати автономію». Так автор ламає стереотип у нашій ерудиції, згідно з яким існування ГВД припинилося 1349 року.
Але найцінніше в романі – далі. Між авторським вступом і початком самої розповіді є розділ «Головні дійові особи». У жодному відомому мені історичному романі такого не зустрічав. Автор ОКРЕМО подає два переліки – 11 реальних історичних персонажів (королів, великих й удільних князів, ханів, воєвод тощо) та восьми «осіб неісторичних» (тобто, вигаданих персонажів). У такий спосіб письменник-історик у свідомості не надто досвіченого читача наперед розставляє все на свої місця, підказує йому, де в романі будуть більш-менш реальні події, а де його авторський зовсім вимисел.
Меті «розкладання всього на свої місця» присвячений не лише перелік дійових осіб. Цьому слугують також 136 авторських приміток, розкиданих по сторінках роману. Це коли авторське пояснення можна втиснути в один-два рядки. Коли ж двох рядків замало, відповідна примітка відсилає читача в кінець тексту, до «Історичних довідок». Кожна з них (розміром від 1/3 до однієї сторінки) розповідає читачеві про щось, чому не знайшлося місця в тексті роману, але без чого важко зрозуміти суть змальованих подій.
Звичайно, така «дріб’язкова опіка» з боку автора може не надто привабити «рафінованого читача», радше відштовхнути. Але як багато є «рафінованих» серед нашого читацького загалу?
Позитивна специфіка «Облоги Белза» не обмежується лише формою подачі матеріалу, а й присутня в самій авторській розповіді. Автор наполегливо дбає, щоби все, що відбувається в романі, мало міцну обґрунтованість і вмотивованість – психологічну, політичну, мілітарно-стратегічну, звичаєву тощо. Щоби все було дуже правдоподібно, і «Станиславський нервово курив у кутку». Тому він дуже ретельно, в деталях описує все, що дасться описати, демонструючи неабияку ерудицію й високу ступінь компетентности (принаймні так збоку здається нам, дилетантам). З роману ви дізнаєтеся багато корисного для розуміння життя в ті далекі часи. Наприклад:
* Скільки латників було в корогві;
* Якою зброєю билися тодішні «простолюдини» і як її виготовляли;
* Як і що метали з пращі, де тримали «боєприпаси» для неї і що має довший засяг – кидок із пращі чи кидок аркану;
* Як заряджали кушу (арбалет) і чим добра куша різнилася від поганої;
* Яка в XIV столітті була тактика бойової взаємодії легких лучників з важкою лицарською кавалерією;
* Навіщо була потрібна бічна охорона війська у поході й навіщо вона щогодини надсилала гінця до головного війська;
* Чому під час бою дуже важливо стояти спиною до сонця;
* Як були влаштовані фортечні брами в Белзі;
* Як виглядали земляні вали, збудовані на дерев’яному каркасі;
* Який був принцип дії камнемету в обороні;
* Як, навпаки, за допомогою камнемету підпалити дерев’яну фортецю в «китайський» спосіб;
* Як для тимчасових укріплень узимку скріпляли кам’яні блоки водою;
* Як у XIV столітті виготовляли бомбарди (одні з перших гармат) і як із них стріляли;
* Чим мали дихати захисники фортеці розміром 220x180 м, у якій на кілька тижнів укрилися понад 2000 людей зі своєю худобою;
* Чому пошесть 1348-1353 рр. («чорна смерть») розвивалася всупереч законам біології (з бубонної форми переходила в легеневу);
* Як ловили рибу для прохарчування мирні мешканці, ховаючись на болоті під час ворожої облоги їхнього міста;
* Як у XIV столітті виготовляли воскові свічки;
* Відколи церковне вінчання стало в наших землях обов’язковою передумовою для сімейного співжиття
* Як рахували час наші предки, коли ще не мали годинників і, відповідно, не знали ні годин, ні хвилин;
* За якими правилами та в яких пропорціях відбувалися обміни шляхетними заручниками;
* Хто кого міг викликати на лицарський герць і чому виклик з боку нижчого за статусом розглядали як приниження того, кого викликали
* Чому середньовічний володар, не маючи спадкоємця, міг легко втратити своїх прибічників;
* Як виглядало степове татарське місто XIV століття;
* Як виглядала тактика степових кінних лучників «хоровод» і як їй можна було протидіяти;
* Чому у степовиків страта без пролиття крови не вважалася ганебною смертю.
Цікаво, якби автору «Облоги Белза» довелося писати про Львів 1907 року, чи вдалося би йому при такому уважному ставленні до практичних нюансів примусити приватного детектива викликати з іншого району міста свого помічника… телеграмою?
* * *
Автор не йде від загального до конкретного і від ширшого до часткового, як, здавалось би, вимагають закони діалектики. Він спроможний вводити читача в ширший історичний контекст, рухаючись у протилежному напрямку.
Події розвиваються концентричними колами. Спочатку – навколо обложеної фортеці в Белзі, де діють князь Семен Наримунтович, воєвода Дрозд, старий воїн Єлизар зі сином Ярошем Єлизаровим, дружиною Ганною, численними друзями та знайомими – ремісниками та воїнами. По іншому боці в тому ж Белзі – їхні вороги: два королі – польський і угорський, Лайош (Людовик) I і Казимир III зі своїми баронами й іншим почтом. Поступово вир подій захоплює інших вельми зацікавлених осіб – трьох Гедиминовичів з їхнім оточенням: великого князя волинського (за твердженням автора, також носія королівського титулу) Дмитра-Любарта в Луцьку та литовського князя Кейстута в Тракаї; поруч весь час незримо присутній третій брат – великий князь Ольгерд (десь він там, на просторах Литви).
Далі дія перекидається до Неаполя, де дислокована частина військ Людовика Угорського. Напівлегендарний угорський воїн-богатир Міклош Толді нарікає на лиху долю Батьківщини під владою короля-француза. Тут же Джованна, королева Неаполя, троюрідна сестра Людовика-Лайоша та вдова його брата, зі своїми наближеними – і ми потрапляємо у вир кривавих чвар Анжуйської династії, які не можуть посередньо не впливати й на ситуацію навколо Белза.
Марамурешть – васальне князівство короля Лайоша (до нього входила й частина нашого Закарпаття). Поки волоська бандерія воєводи Богдана (згадуємо однойменне село в Рахівському районі) під проводом його боярина Кості Мушата бере участь в облозі Белза, Драгош (згадуємо село Драгово Хустського району), родич і попередник Богдана на становищі воєводи Марамурешті, за наказом сюзерена, того ж короля Лайоша, вирушає з військом на схід – у татарський степ. Кілька місяців перед тим Драгош перенісся за Карпати, в долину річки Молдови – ширити володіння короля аж до Дністра.
Богдан має далекосяжні плани – він згадує, як 20 років тому такий самий воєвода (Волощини), Бассараб, дощенту погромив війська короля, Лайошового батька, й проголосив незалежність від Угорщини. Мине кілька років, і Богдан зробить те саме – усуне Драгоша і створить практично незалежне Молдовське князівство. Після смерті воєводи Богдана та його бездітного сина колишній боярин, воєвода Костя Мушат стане засновником першої молдавської династії. А ще за кілька століть на цих землях виникне сучасна Румунія.
Князь Семен Наримунтович, фактично полонений у ворожому таборі, спілкується там із підданим короля Лайоша – хорватським нобілем із Далмації. Той розповідає про турецьку загрозу для Європи. І ми вже переносимося на береги Дарданел, стаємо свідками переходу османів із Азії в Європу.
Татарськими степами Поділля рухається посольство від Любарта – щоби спробувати підняти татар проти Угорщини та Польщі. Але доля послам не сприяє – татарський рід Орду, що править у Брацлаві (Переславль на Південному Бузі), повстав проти великого хана Джанібека, і це саме їм на допомогу йде угорсько-половецьке військо барона Другеті разом із волохами-молдованами Драгоша.
У Сараї на Волзі великий хан Джанібек – зверхник т. зв. «Золотої Орди», про яку насправді татари нічого не чули (а як вони реально називали свій улус – читай Костянтина Когтянца) – слухає волинського посла і розуміє: віддавати формально підвладну йому Волинь ляхам і угорцям ніяк не можна, це була би остаточна втрата престижу. Через це бунтівні татарські роди й повстають проти Джанібека. Орда піднімається й рушає на захід. Біля Брацлава відбулася битва між нею й угорсько-половецьким військом. Завершилася вона нібито ремісом, але мадяри мусили відмовитися від своїх планів і повернути назад.
Автор показує, як у татарських степах, де блукає волинське посольство, діють венеційські шпигуни. Що не дивно – венеційці володіли торговельною факторією Тана в гирлі Дону, а генуезці – Кафою в Криму. На теренах Дикого Поля вони мали свої інтереси.
У Луцьку князь Любарт приймає таємного посланця Тевтонського ордену – нібито нейтрального в тій війні, але загалом неприхильного до слов’ян і литвинів. У розмові князь нагадує співрозмовнику, що в таборі Лайоша бачили лицарів ордену Святого Йоана – головного конкурента «тевтонів». Йоаніти тоді базувалися на острові Родос, звідки згодом втекли від турків на Мальту.
У рік облоги Белза далеко на заході Європи тривали бойові дії між Францією й Англією, відомі тепер як «Столітня війна». У війську короля Лайоша не бракує найманців-французів. Досвід боїв у Франції – постійна тема їхніх обговорень (до яких заочно долучається й сам автор).
Достовірних відомостей про події в Белзі й околицях автор, мабуть, мав так мало, що без розширення обріїв від Волги до Неаполя не набралося би друкованого тексту й на 144 сторінки. Але, треба визнати, що вийшло добре. Україна потрапила у широкий міжнародний контекст.
Втім, Костянтин Когтянц «розширює обрії» не лише в просторі, а й навіть у часі – зазвичай просто посеред розповіді.
Наприклад: «Князь Семен молився, стоячи на колінах перед іконою Богородиці роботи самого Луки. Дрозд не міг знати, що цю ікону перевезуть у Ченстохову й вона стане польською, покровителькою Польщі…»
Або ще такий вишуканий пасаж. Спершу автор розповідає про події 1352 року, часи короля Лайоша I з його 150-тисячним військом і Орхана та Сулеймана Газі з їхнім 25-тисячним, а потім пише:
«Турецька навала на Європу розпочалася. Через 23 роки вони вперше вдеруться в Угорщину.
Нічого цього не знали князь із Божираром…
Тим паче вони не могли знати, що не так скоро, але на сотні років утратить Угорщина незалежність, до того ж історія пожартує – збереже імена , але поміняє місцями цифри».
І далі коротко, в десяти абзацах, автор розповідає про битву під Могачем 1526 року, коли 150 тисяч яничарів Сулеймана Кануні (чоловіка Роксоляни, до речі) розтрощили 25 тисяч останнього угорського короля Лайоша II…
* * *
Це твір про війну – яка вона була 650 років тому. Його читання викликає з пам’яті відому фразу про «ратний труд» – не лише важкий і ризикований, а й такий, що вимагає неабиякого досвіду та професіоналізму. «Ратний труд» – бо пишеться про ту страшенно далеку від нас війну без пафосу, просто, буденно, прозаїчно. Вже прочитавши роман, розумієш, що він і про героїзм також. Просто сказано про нього ніби мимохідь – і теж без пафосу, просто, буденно, прозаїчно.
Втім, роман насичений не лише динамічними батальними епізодами. Є в ньому й любовна історія (між Ярошем і його юною «мачухою»), і шпигунська (пригоди вигаданого «Джеймса Бонда XIV століття» на ім’я Павло Воронко).
* * *
«І що, бувають історичні романи без помилок і «проколів»?» – запитають в автора рецензії. Звичайно, ні. Й «Облога Белза» – не виняток.
Наприклад: автор, здається, «не витримав марку» до кінця. «Під завісу» його таки понесла нестримна фантазія. Йдеться про сюжетну лінію, в якій оборонці Белза шлють навздогін Лайошу, що відступає з-під фортеці, групу «кілерів». Весь цімес у тому, чим ті «кілери» озброєні. «Сифоном» – середньовічним портативним вогнеметом. Автор пише, що такий мали візантійці, хоч конструкція його й не зрозуміла, але зображення збереглося.
Візантійці могли його мати, а от звідки би його мали оборонці провінційної руської твердині? Тут відома фраза Станиславського – на місці.
Ще одне серйозне зауваження – зловживання словом «русичі» при одночасному ігноруванні «русинів». Як відомо, слово «русини» у письмових джерелах вживалося від часів київського князя Ігоря і потім – повсякчас. Тоді, як «русичів» зустрічаємо в одному-єдиному «Слові про Ігорів похід».
Наступний недогляд пов'язаний з тим, що автор – історик, а не географ. У подіях, які в романі відбуваються в околицях Белза, дуже часто присутні скелі, навіть з печерами. Тим часом і львів’яни, і волиняни добре уявляють, що північ сучасної Львівської області (саме там розташований Белз) – найрівнинніша та найнизинніша частина регіону. Уявити тут якісь скелі важко. Але автору вони, мабуть, добре «лягали в сюжет».
І все ж позитив явно переважає. Наприклад, дуже часто історичний роман більше свідчить про часи, коли був написаний, ніж про ті, до яких апелює, – так на його змісті відбиваються настрої й уявлення з доби творення роману. З «Облогою Белза» не так. Читаючи його без вихідних даних і без огляду на мову, не вгадаєш, коли його писали. Ну, може, єдине, що може зрадити час написання – на тлі широкого географічного контексту про Московію в романі згадано лише один раз.
Отже, історичних романів, написаних фаховими літераторами, я за життя начитався. Тепер шукатиму написані істориками.
ПРИМІТКИ
¹ Яків Гордієнко. Errare humanum est: 50 нарисів з українського примарознавства. – К.: Дуліби, 2014. – С. 113-115.
28.09.2017