Мирослав Трофимук

 

У недавньому дописі «Україна за Збручем» ішлося про виставку «Європа – спадок гуманістів» (EuropaErbe der Humanisten), яка упродовж двох місяців експонувалась у Відні – у Головній бібліотеці (20 квітня – 27 травня 2017 року) та в Домі Європейської Унії (1-30 червня). Кожна з країн-учасниць подала інформацію про двох авторів XVXVIII століть, які відіграли помітну роль у процесі творення європейської культури.

 

 

Україну на цій виставці репрезентували Іван Ужевич і Себастіян Фабіян Кленович.

 

Себастіян Фабіян Кленович ¹ (Sebastianus Fabianus Acernus Sulmyrcensis) народився близько 1545 року в Сульмержицях (від цього топоніма й походить прикладка Sulmyrcensis) на Познанщині ². Його батьком був Ян Клон, власник фільварку та млина, мати Анна походила з родини П’єтржалків (Pietrzałków, Pietrzałki).

 

Невідомо, у якому саме закладі Себастіян здобував освіту. Стосовно цього є різна інформація у різних джерелах, на сьогодні не підтверджена документально.

 

Його творча спадщина засвідчує високу ерудицію: досконале знання латинської мови, античної літератури, зокрема грецької, знання основ тогочасного права. Можливо, Кленович навчався у Краківській академії (нині Ягелонський університет), де й здобув 1567 року ступінь бакалавра, проте в архівах університету інформації про це немає.

 

Близько 1570 року поет мандрує через Перемишль до Львова у, як тоді казали, Червону Русь. Край його зачарував: у поемі „Роксоланія” відобразився інтерес дослідника-фольклориста до української землі, особливостей побуту місцевого населення й способів ведення господарства, до галицьких лісів, до міст і містечок Червоної Русі – сучасної Галичини. У поемі „Роксоланія” поет відтворив не лише щоденний побут, звички та звичаї галичан, а й специфіку світогляду тогочасного населення краю, складний синтез поганської обрядовості й елементів християнської культури. Це зацікавлення поета поганською обрядовістю не випадкове. Як пише Дмитро Чижевський у його «Історії української літератури»: „Демонологія значно розвинулась на Заході в часи ренесансу. Певна гармонійність світогляду середньовіччя не викликала такої уваги до демонічних сил, як розірвана між реліґією та „світом” культура ренесансу та барока. В ці часи, як відомо, виросла цікавість до „маґії”, поширились процеси проти відьом…” ³.

 

Кленович недовго жив у Львові. Вже з 1574-го, а може й навіть з 1573 року поет осідає у Любліні, де працює у міській канцелярії. У 1575 році Кленович стає міським писарем, протягом 1576–1582 рр. завідував судовою канцелярією Любліна. 1583 року став лавником – членом міської ради.

 

Ця посада відкрила йому шлях до найвищих посад у міській урядовій єрархії й водночас звела з кримінальним соціумом тогочасної Речі Посполитої. Згодом здобутий досвід Кленович втілив у творі „Worek judaszów”.

 

Літературний дебют Кленовича припадає на 1576 рік. Це переклад латиномовного твору Клеменса Яніцького „Vitae regum polonorum” польською під титулом „Królów i książat polskich zawarcie i opis”, присвячений тогочасному люблінському старості Янові Фірлейові.

 

Крім суто літературної спадщини, в доробку Себастіяна Кленовича є ще й музичні твори. Hebdomas, to jest siedem tegodniowych piosenek (Краків, 1581) – тексти пісень з нотами, високо оцінені критиками літератури і музики.

 

1582 року поет-початківець опублікував латиномовний твір „Philtron” – послання до місцевої „літературної громади“, яку автор іменує то „conventus litteratorum“ – „літературний гурток“, то „contubernium litteratorum“ – „літературне братство“. Товариство, описане у творі, мало не лише літературну мету: ця дидактична поема оспівує згуртовану світоглядно громаду митців, ідеали якої ґрунтувалися на ідеях християнства.

 

Саме в цей час Кленович викінчує й латиномовний твір „Roxolania” – поему про Червону Русь – Галичину. Крім того, йому належить ще твір „Żale nagrobne” (1585), присвячений пам’яті Яна Кохановського.

 

Кленович працює на різних посадах: з 1589 року стає керівником (ректором) школи, організованої у Замості. Це сталося за кілька років до заснування канцлером Яном Замойським академії, яка свого часу стала alma mater для багатьох вихідців із галицьких земель.

 

Ян Замойський високо цінував творчість Себастіяна Кленовича, що не раз зазначав у своїй кореспонденції. Досвід педагогічної діяльності Себастіян Кленович втілив у популярному в тогочасних освітніх закладах перекладі „Катонових дистихів” – різновиді короткого катехизму з етики. Тоді ж перекладає працю з етики Еразма з Роттердаму „Civilitas morum” й публікує двомовну польсько-латинську версію для шкільного вжитку.

 

У 1594 році Кленович знову перебуває у Львові, де веде у львівському суді апеляційну судову справу. Наступного року повертається до Любліна на посаду війта, його обирають до складу міської ради. Востаннє посаду бурґомістра займав 1601 року. Помер 29 серпня 1602 року. Похований у парафіяльному костелі Св. Миколая; у XIX ст. надгробок Кленовича перенесено до катедрального собору Любліна.

 

Що стосується приватного життя, Кленович був одружений із Аґнєшкою, дочкою люблінського купця й лавника Яна Вісліцкого. Спадок багатого купця став причиною розбрату в родині, аж доки перед смертю Кленович не продав кам’яниці Вісліцких.

 

Кленович творив усе своє житя, причому теми творів черпав не лише з літературного процесу давніших часів, а насамперед – із власного життєвого досвіду. Це стосується і згаданих поем „Philtron” і „Роксоланії”, і поеми „Flis, to jest spuszczanie statków”, де він оспівав працю плотогонів (восени 1594 року поет приєднався до походу-сплаву Віслою до Ґданська, а свої враження виклав у поемі).

 

У творі „Flis...” Кленович застосовує таку ж схему, як і в „Роксоланії”: описує цікаві факти з життя плотогонів на тлі панорами польського краю, подаючи перелік і опис міст і містечок, які йому траплялися упродовж подорожі.

 

Найбільшим твором, справою всього літературного життя Себастіяна Фабіяна Кленовича, стала „Victoria deorum”: монументальна латиномовна поема, спроба реалістичного осмислення суспільної ситуації в Польщі у кінці XVI ст. Доля твору була драматична – досить сказати, що критична позиція автора щодо узурпації шляхтою та вищим духовенством панівної ролі у суспільстві спричинилася навіть спалення твору.

 

Сміливі ідеї суспільно-політичного оновлення анонсовані у підзаголовку поеми: „Veri herois educatio”„виховання справжнього героя”. Частину поеми Кленович переробив на публіцистичну відозву й опублікував 1595 року польською мовою під титулом „Pożar, upominanie do gaszenia i wróżka o upadku mocy tureckiej”, приєднавшись до антитурецької кампанії у Європі кінця XVI ст., відомої хоча б із публіцистичної спадщини Станіслава Оріховського.

 

Слава Кленовича-поета, його етичні й соціальні переконання були доволі відомими. Близькість із провідними діячами реформаційного руху у Польщі, тематика й ідейна спрямованість твору „Victoria deorum” спричинилася до того, що саме Кленовича вважали автором анонімного антиєзуїтського «пасквілю» „Equitis poloni in Jesuitas actio prima”, опублікованого 1690 року.

 

Останнім твором Кленовича був уже згаданий „Worek judaszów”, надрукований 1600 року – сатирична поема про люблінські кримінальні кола.

 

Літературознавці різних епох оцінювали доробок Кленовича по-різному. То його вважали за класика польської літератури доби Ренесансу, то вділяли йому скупішої оцінки. Ці контроверсійні судження, як і цікаві факти біографії поета й міського урядовця свідчать про неординарність особи Кленовича.

 

Для нас же цікавим є насамперед той факт, що Себастіян Фабіян Кленович був пов’язаним зі Львовом, з Галицьким краєм, ширше – з Україною. І що саме він є автором першої друкованої латиномовної поеми про так звану «Червону Русь».

 

Кленович описує побут і вірування русинів-українців, а в списку міст наявний опис Києва, отож, можна ствердити, що поема Кленовича – перший друкований „звіт” про Україну: про край, побачений оком безстороннього спостерігача й оспіваний у формі, притаманній ренесансному літературному творові. Українські літературознавці відносять поему саме до жанру „описових творів” ⁴.

 

Те, що поема „Роксоланія” написана саме латинською мовою, робило її доступною для кожного освіченого європейського читача. Отож, цю публікацію (наголосимо на цьому, бо твори, опубліковані хоча б і невеликим тиражем, автоматично функціонують у широкому читацькому середовищі) можна вважати дуже важливим засобом інформування про Україну, особливо беручи до уваги популярність особи автора у річпосполитському та загальноєвропейському контексті.

 

Поема розпочинається зверненням до сенату міста Львова, написаним сапфічною строфою. До твору Кленович подає епіграф – цитату із 4-ї еклоги Верґілія: „Si canimus silva, silvae sunt consule dignae” – „Як про ліси ми співаєм, хай ліс буде консула гідний” ⁵.

 

Основний текст поеми написано елегійним дистихом (гекзаметр із пентаметром); твір починається традиційною для ренесансного жанру інвокацією (зверненням до муз):

 

Dicite Russorum felicia pascua Musae

Et fortunati rura beata soli.

 

„Музи, співайте про те, які випаси в русів розкішні,

Села багаті які в цій благодатній землі ⁶.

 

Автор закликає муз прийти із „лавроносного Парнасу” до українських лісів й оспівати ці землі, заселені „племенем Яфета”: бастарнами, іллірійцями, сарматами чи гамаксобіями – це різні назви населення Русі за античними авторами. Кленович вводить у вступну частину поеми промову Аполлона, в уста якого вкладає думку про те, що:

 

„Gens tamen illa tulit Russorum nomen avitum,

Quod nunc agnoscit posteritasque probat.

Hos quoque (quamvis sunt alii) vocitare Rutenos

Non vetat exemplum, lector amice, patrum”.

 

„Плем’я, однак, те своє ім’я русів від прадідів мало,

Всі теж нащадки його і прийняли, й признають.

Отже, і цих, хоч і інші ще є, мій ти милий читачу,

Звичай батьків нам велить руськими теж називать”.

 

Усталивши справжню назву „Роксоланії”, Кленович описує край, починаючи від природних меж (моря, гірських пасем тощо). Опис українських рівнин продовжується описом флори – переліком дерев, з яких складаються галицькі ліси.

 

Тут натрапляємо на згадку автора твору про його власне ім’я: „Hic acer est arbor dolabris levibus apta,/ Haec arbor nobis nomina grata dedit,” – „Тут росте клен, топорища легенькі витесують з нього, / Дерево це і мені миле ім’я теж дало” (курсив наш – М.Т.).

 

Саме на основі цієї цитати вважаємо за доцільне вживати українізовану форму прізвища Себастіяня Фабіяна – Кленович, на відміну від традиційної „Кльонович” або ж ґерманізованої „Кльоновіц”, яку послідовно вживає Михайло Білик.

 

Поема продовжується описом ужиткових виробів із деревини: знарядь праці, засобів пересування („коляса” – colasa) та оповіддю про традиційні способи обробки дерева.

 

Від опису ремесел Себастіян Кленович переходить до викладу особливостей ведення українцями землеробства, а також описує свійських тварин, традиційних для українського господарства.

 

Тема доїння корів і вироблення сиру спонукає автора ввести згідно з принципом ренесансного „imitatio” дві позатекстові вставки – античну мітологічну оповідь про кохання циклопа Поліфема до Галатеї та місцевий переказ про „доїння” корів вужами.

 

Тут же Себастіян Кленович помістив інформацію про пісенний й танцювальний фольклор пастухів. Оповідь продовжує опис ловіння птахів і значний за обсягом виклад про ведмедів, які є «символом» Русі:

 

”Russia”, si mutes apices ex ordine primos,

Non inconveniens “Ursia” nomen erit”.

 

„Russia” – як тільки зміниш порядок букв перших, то вийде

”Ursia” – назва якраз, тобто ведмедів земля”.

 

Кленович дотепно описує танці ведмедів; згадка про білих ведмедів переходить в оповідь про хутряних звірів та в короткий опис торговельних партнерів Русі.

 

Далі подано виклад про виготовлення „міцних” напоїв. Автор вводить тезу про двох Вакхів: на його переконання, є „південний” і „північний” боги алкоголю; південний опікується виноградною лозою, північний – хмелем. Тут Кленович детально описує виробництво пива та горілки, висловлюючи своє негативне ставлення до горілки та пияцтва загалом. Врешті „алкогольна тема” приводить автора поеми до опису меду. Бачимо тут характеристику найдавніших форм бджільництва і бортництва, яка завершується дотепною оповідкою про врятування русина із медової „пастки” (глибокого дупла, повного меду) за допомогою ведмедя, який заліз до того ж дупла, щоб теж поласувати медом.

 

Наступна частина поеми присвячена темі міст. Тут Кленович подає назви 13 міст: Львова, Замостя, Києва, Кам’янця, Луцька, Бузька, Сокаля, Городла, Белза, Перемишля, Дрогобича, Холма, Красностава, описуючи їх то кількома фразами, то розлогими викладами про розміщення, замки, єпископські катедри, етнічні групи, які творять міську громаду тощо. Особливо цікавими є описи Львова та Києва.

 

Опис Львова (вв. 1165–1278) поміщено першим серед переліку міст Русі.

 

„Principio Russas inter caput extulit urbes

Gentis primus honor, sacra Leontopolis.”

 

„З городів руських усіх тут найперший стає перед нами

Слава народу і честь, наш пресвятий город Льва.”

 

Кленович веде мову про львівського архієпископа, про львівський сенат (звернення до якого поміщене перед текстом поеми), про міські фортифікаційні споруди – вежі, мури, замок, вал.

 

Тут згадані також різні монаші ордени та їхні храми й статутні особливості. Саме цей уривок з поеми „Роксоланія” щонайперше привертав увагу перекладачів і дослідників: нині наявні три переклади опису Львова: Івана Франка, Михайла Білика та Віталія Маслюка.

 

Оповідь про Львів Себастіяна Кленовича містить короткі характеристики трьох етносів, які творять багатокультурну міську громаду. Першими у реєстрі міських громад Кленович помістив вірмен („Hic sedes posuere, sua tellure relicta / Armenii, pubes ingenuosa virum...” – „Тут, залишивши оселі свої, поселились вірмени, / Це покоління старих, вільних і чесних мужів”; 1229–1230), описавши їх як громаду торгівців.

 

На другому місці Кленович помістив „русів”: „Hic degit Russus quoque, religione Pelasga, / Hic delubra suo more dicata tenet” – „Руси також тут живуть, вони держаться грецької віри, / Мають і храми святі. вірні обрядом своїм...” (1233–1234).

 

Далі йде опис єврейської громади.

 

Завершує опис Львова ще одна згадка автора про сенат, про архітектуру середньовічного й ренесансного Львова, подана засобами ренесансної поетики („Vos quoque Sarmaticis constructae regibus aulae, / O solium splendens et Iove digna domus... / Ardua procerae nutant fastigia turres, / Fundamenta Stygem, sidera tangit apex.” – „Й вас, величаві палати, які будували сарматські / Владарі: ясний в них трон, гідний Юпітера дім... / Башти стрункії шпилями тонкими маячать в повітрі, / Їхні фундаменти в Стикс, в небо сягають шпилі”; 1269–1270). На завершення опису Львова Себастіян Кленович подає філософський пасаж про славетний годинник на міській ратуші, передзвін якого нагадує про швидкоплинність часу: „Horologus tacite labentes computat horas...”Там то годинник видзвонює тихо пливучі години...” (1271).

 

Серед описів міст у „Роксоланії” Кленовича доцільно ще розглянути матеріал про Київ. Своє бачення цього міста автор виклав у віршах 1299–1392. Оповідь складається з трьох частин: вступу зі згадкою колишньої величі Києва й запереченням топосу „Київ–Троя”, опису татарських набігів із описом зовнішності татарів та з викладу міркувань автора стосовно виникнення Лаврських печер. „Sic ego Russorum credo remanere “Pieczaras”, / Quas ibi tanta religione colunt.” – „Так, я гадаю, і виникли ті славні руські печери,/ Що то глибоку їм честь руси усі віддають.” (1365–1366).

 

Найцікавішою є вступна частина опису Києва. Автор сумує, що колись славне місто занепало:

 

„Tu quoque magna Ducum quondam Kiiovia sedes,

Multa vetustatis quae monumenta vides

Antiquum rudus et lateres visuntur in arvis

Atque ruinosis herba profunda locis.”

 

„Києве древній, колишняя княжа велика столице,

Скільки у тебе слідів давньої старовини!

Мури й руїни старі по левадах розсіяні нині,

Зілля й висока трава криє руїни старі.”

 

(1299–1302).

 

У наступних рядках твору Кленович полемізує з топосом „Київ–Троя”:

 

„Plures esse putant Phrygiae vestigia Troiae,

Sed mihi non vulgi fabula vana placet.”

 

„Є ще багато таких, що тут залишків Трої шукають,

Казка однак ця пуста не до вподоби мені.”

 

Очевидно, це був сталий топос, пов’язаний зі славним минулим столиці Русі. Ми з ним (вірніше, з його запереченням) стикнемося у поемі „Camoenae Borysthenides” Івана Домбровського, написаній імовірно у 1620-х роках. Натомість Кленович пропонує іншу ідеологему стольного Києва: „Praeterea nigro tanti Kiiovia Russo est, / Quanti Christicolis Roma vetusta fuit.” „Знайте, що Київ на Чорній Русі значить стільки, як давній / Рим для старих християн, значення в нього таке ж” (1337–1338), не забуваючи описати київські чудеса, насамперед Лаврські печери.

 

У наступних частинах поеми автор описує „звичаї” русів: „віру батьків”, народження і хрещення дитини, дитячі розваги. Бачимо тут цікаву згадку про „побратимство”, стосунки між людьми, які, за твердженням Кленовича, для українців не менш важливі, аніж кровна спорідненість й притаманні як чоловікам, так і дівчатам і жінкам.

 

Далі йде оповідь про приворіт-зілля з еротичними мотивами. Врешті Кленович завершує свій твір про Роксоланію-Русь описом поховальних обрядів.

 

„В українській культурі епоха пізнього Середньовіччя – це період остаточного утвердження християнства як ідеології. Разом з тим проповідь православного вчення в Україні найчастіше провадилася представниками неписьменного духівництва серед народу, ще доволі міцно зануреного у поганський міфологічний, хтонічний і анімістичний „образ світу”, традиційно притаманний аграрному суспільству”, – стверджує Юрій Пелешенко, дослідник української літератури XI–XIV ст. ⁷. І там-таки: „Симбіоз поганських і християнських елементів, чи, точніше, „зануреність” церковного вчення у море язичницьких образів, витворили таке унікальне явище, що можна означити як українське народне християнство – важливий компонент традиційної української культури. Ця культура як автентична неповторна система, напевне, сформувалася саме протягом XIII–XVI ст., що підкреслює надзвичайну важливість епохи пізнього Середньовіччя для становлення сучасної української нації” ⁸.

 

Саме цей стан української культури й зафіксував Себастіян Фабіян Кленович у „Роксоланії”. Саме в цьому й полягає значення твору для української культури: чужинець, вражений побаченим і почутим, подав у небезталанній художній формі „світлину” „Роксоланії” – українського краю, і звичок та звичаїв його мешканців, ословивши й легітимізувавши таким чином окремішність й неповторну індивідуальність цього етносу.

 

Стосовно першовзору – античного твору чи кількох творів, наслідуванням яких може бути „Роксоланія”, то з цього приводу є різні думки.

 

„Вона не має аналогів в античності, наслідуванням котрих могла би бути”, – стверджує Михайло Білик – дослідник і один із перекладачів твору українською мовою, – „Найімовірнішим відповідником є „Ґеорґіки” Верґілія, але в „Роксоланії” настільки яскраво відбилась творча індивідуальність поета, що вона переходить рамки ренесансного наслідування” ⁹.

 

Вказівку на античне джерело інспірації подав сам автор „Роксоланії”: це „Буколіки” („Еклоґи”) Верґілія, про що недвозначно свідчить епіграф до поеми, вибраний із еклоґи (IV, 3). Крім того, у тексті неодноразово згадано „аркадійських божків” (вірші 90, 136). Ця алюзія пов’язує „Роксоланію” через „Буколіки” Верґілія із винахідником жанру – грецьким поетом-ліриком III ст. до н. е. Теокрітом.

 

Вище вже ішлося про ґрунтовну ерудицію Себастіяна Фабіяна Кленовича, зокрема про добре знання давньогрецьких авторів. Вочевидь, замислюючи свій твір, він пам’ятав і про успіх Верґілія, який йому принесли буколіки або ж еклоґи, і про те, що першовзором для Верґілія був Теокріт. Обидва оспівували „пастуший рай” на Пелопоннесі, проте якщо для Теокріта він був таки реальною Аркадією, грецьким краєм, то Верґілій насправді описує свою італійську вітчизну, маючи на увазі аркадійські гаї. Упродовж ренесансу жанр буколік був дуже популярним (згадаймо про творчу спадщину ще одного латиномовного поета – Ґая Чуя Русина із Самбора); не дивно, що саме цей жанр запозичив Кленович для опису лісів і пасовиськ Роксоланії-України.

 

Про те, що Кленович орієнтувався не лише на Верґілієву спадщину, а мав за першовзір і Теокріта, свідчать позатекстові вставки на кшталт оповіді про любов Циклопа до Галатеї, а також переказ про Федора і Федору, яскраве наслідування Теокрітового твору „Чари” („Pharmakeutriai”). Крім того, у різних частинах твору є багато криптоцитат із різних творів античних авторів: Овідієвих „Метаморфоз”, „Фастів”, „Трістій”, Верґілієвих „Енеїди” та „Ґеорґік”, із „Про природу речей” Лукреція, з різних творів Горація, а також поем Гомера, Лукана, Аполлонія Родоського. Крім того, автор „Роксоланії” також користав із історіографічних творів своєї епохи.

 

Оцінюючи доробок Кленовича, Михайло Білик ¹⁰ прецизійно виявляє також усі доступні авторові „Роксоланії” історіографічні джерела, які лягли в основу концепції цієї великої (1 805 віршових рядків) поеми, першої латиномовної публікації про звичаї та побут українців. Себастіян Фабіян Кленович використовував дві основні групи джерел. Першу становлять тогочасні літописи авторства Марціна Бєльського, Александра Ґваґніна, Сиґізмунда Герберштайна, Марціна Кромера, Мацєя Мєховіти, Мацєя Стрийковського та ін.

 

Друга – це зібраний автором на території Галичини фольклорний матеріал: народні перекази та чинні обряди. Така компіляція дала йому можливість відтворити кольористичну картину побуту і вірувань мешканців українських територій і водночас вписати цей фактаж у систему тогочасних наукових понять про географію й історію краю.

 

Фактично Себастіян Фабіян Кленович уклав „свідоцтво” про існування самобутньої етнічної культури на території Центрально-східної Європи.

 

Про саме такий замисел польського поета – засновника, за твердженням Івана Франка, „української школи” в польській літературі ¹¹, – свідчить перебіг фабули поеми: від опису території розселення, детермінованої суміжними „землями” (Ґерманія, „литовські межі”, „московити” тощо), продовжуючи описом природних умов і особливостей ведення господарства, торговельних контактів, виготовлення напоїв (розділи I–V) – до опису міст (окремий, VI розділ; як вже згадувалось, описані міста Львів, Замостя, Київ, Кам’янець, Луцьк, Бузьк, Сокаль, Городло, Белз, Перемишль, Дрогобич, Холм, Красностав) та опису „талантів і звичаїв”: заключний, VII розділ, який містить інформацію про особливості обряду хрещення дитини, про дитячі забави. Тут же Себастіян Кленович виклав свої спостереження про „прадідівські закони” (віру й особливості церковного обряду в українців), помістив сюжет любовної притчі про приворіт-зілля з еротичними мотивами (аналог Теокрітового твору, запозичений із Софрона), і врешті, прикінцевий епізод поеми про похорон і вшановування душ померлих.

 

Чи вибір Кленовичем епіграфа саме із IV еклоги Верґілія повинен символізувати профетичне ствердження ідеї майбутнього благоденства українських земель, чи автор ренесансної поеми хотів у такий спосіб оповістити світові про „відкриття” ним нової етнічної спільноти чи навіяти ідею про відродження колишньої державності „русів”? Радше ні.

 

Маючи на оці цитовані вище твердження істориків культури про стан українських земель у XVI ст., можна ствердити, що Себастіяна Кленовича насамперед цікавило оте „народне українське християнство” – химерна суміш поганства й християнських обрядів, тобто, Іван Франко таки справедливо оцінив „Роксоланію” як „поему етнографічну” ¹².

 

Можливо, вказівка на прототип поеми – на буколіки Верґілія (яку підтверджує присвята львівському сенатові), – приховує ще одну ідею: в такий спосіб Себастіян Кленович намагається заявити про свої симпатії до Львова, стверджує себе у ролі civis Leontopoliensi й водночас висловлює свою тугу за рідними познанськими землями, як свого часу римський епік – Верґілій – сумував за рідними мантійськими Андами.

 

Поема не є „чисто” ренесансним твором. І мова тут не про „етнографізм” (упродовж Ренесансу за аналогією до античних жанрів був такий напрям – „ренесансний етнографізм”), а насамперед про ряд відступів від ренесансних вимог компонування твору, а також про суто барокові ознаки. Автор ампліфікує зачин поеми і надає розвитку сюжету циклічної будови: починає твір класичним закликом до муз, пізніше вводить партію Кліо, далі – партію Аполлона, і двічі звертається до читача (на початку твору і завершуючи його).

 

Промовисто бароковими є такі риси цього твору, як використання парного імені персонажів – Федора й Федори. Як ствердив свого часу Михайло Білик, „зразками форми „Роксоланії” є поети класичної доби Авґуста. Та... виявляє вона вже початки переходу ренесансу (гуманізму) в барок. Маємо в ній місця, які являються провісниками пізнішого романтизму. Багато місць виявляє виразний реалізм, переходячий подекуди в натуралізм” ¹³.

 

Так, загалом духовне поле: жанр, стилістика, способи висловлення поеми “Роксоланія” Кленовича, – уся ця складна система вираження, іноді неорганічна в межах одного твору (що поєднує теми різних епох, різних культур і засоби їхнього вираження) ¹⁴, можна визначити саме як вияв стилістики бароко.

 

Себастіян Фабіян Кленович – талановитий філолог, поет і композитор епохи Ренесансу. Він не був українцем, проте він написав найзначнішу для нас, українців, поему «Роксоланію» і опублікував її 1584 року.

 

“Роксоланія” Себастіяна Фабіяна Кленовича – один із визначальних для історії української культури творів – це перша латиномовна друкована інформація для всієї Європи про Україну, про її територію, релігію, звичаї та звички.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Існують різні версії написання імені поета: Клонович, Кльоновітц (М.Білик), Кльонович (В.Маслюк) тощо. Ми вживаємо форми Кленович, виходячи із латинського написання прізвища – Acernus (acer [лат.] – клен).

² Біографія С.Ф.Кленовича викладена різними дослідниками, зокрема у Польському біографічному словнику. Найвичерпніше на сьогодні життєбіг поета й урядовця викладено у книзі Wisniewska H. Renesansowe zycie i dzialo Sebastiana Fabiana Klonowicza. – Lublin, 1985.

³  Чижевський Д. Історія української літератури / Д.Чижевський // Наукова бібліотека “ЮТ”, число 22, 23. – Кн. друга: Ренесанс, Барок. – Прага: Вид-во Юрія Тищенка, 1942. – С. 83.

⁴ Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження / Наливайко Д.С. // Українська література XVI–XVIII ст. та інші слов’янські літератури. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 168, 171.

⁵ На сьогодні є три спроби перекладу поеми на українську мову: С.Ф.Кльонович. Роксоланія (Переклад Михайла Білика) // Питання класичної філології. Випуск другий. – Вид-во Львівського ун-ту, 1961. – С. 119–156; передрук окремим виданням: Себастьян Фабіан Кльонович „Роксоланія”: Поема / Перекл. з латин. М.Білика. – К., 1987. – 94 с; „Роксоланія”(Поема). Переклав Віталій Маслюк // Українська поезія XVI століття. – К., 1987. – С. 114–167. Епіграф подаємо у перекладі Михайла Білика. Інша версія – Віталія Маслюка: „Хай же ліси, якщо пісня про них, будуть консула гідні.” Цит. за Українська поезія ХVІ століття. – К.: Рад. письменник, 1987. – С. 114. Латинський оригінал цитуємо за протодруком: Roxolania Sebastiani Sulmyrcensis Acerni, civis Lubliensis. – Cracoviae, 1584.

⁶ Тут і далі переклад Михайла Білика.

⁷ Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII–XV ст.). Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції / Ю.Пелешенко. – К., 2004. – С. 318.

⁸ Там само.

⁹ Білик М.Й. „Роксоланія” С.Ф.Кльоновіца. Латинська поема XVI ст. про Русь. Генезіс, переклад і літературно-історичний коментар поеми. Дисертація... канд. філол. наук. Львів, ЛДУ, 1950. – С. 190. Там же міститься і перша у XX ст. версія перекладу поеми українською мовою.

¹⁰ Білик М.Й. „Роксоланія”... – С. 91, 95 і наступні.

¹¹ Король балагулів: Антін Шашкевич і його українські вірші.— Іван Франко. Зібрання творів у 50 т.— Т. 35.— С. 113.

¹² Таку ж думку висловлюють і польські літературознавці: Див.: Mieczysław Mejor / Wprowadzenie do lektury // Sebastian Fabian Klonowic. Roxolania – Roksolania czyli ziemie Czerwonej Rusi / Wydał i przełoźył Mieczysłw Mejor. – Biblioteka pisarzy staropolskich / - T. 6. – Warszawa, Wydawnictwo Instytutu Badań Literackich PAN, 1996. – S. 9.

¹³ Білик М.Й. „Роксоланія”... – С. 423.

¹⁴ Одною із причин стильової й тематичної „розхристаності” поеми може бути тривалий час її написання, обробки: від 1570 р. – часу першої мандрівки Кленовича у червоноруські землі і перших вражень – до 1584 р. – часу опублікування – минуло аж 15 років.

 

 

04.09.2017