Україна за Збручем

Лисиці брешуть на щити багряні.

О Руська земле, уже ти за могилою!

 

«Слово про Ігорів похід», переклад М.Рильського

Для тих, хто вже навчився правильно читати українську кирилицю, проте не цілком у темі, хочу пояснити, що Збруч, хоча є назвою української ріки, насправді означає кордон. Вірніше, межу. Межу, яка є «великим кордоном», тобто, позначає поділ поміж цивілізаціями і культурами.

Дивно, але факт: пересування цієї межі вліво-вправо (у прямому і переносному значенні) на якісь десятки кілометрів зовсім не міняє її суті та змісту. Може, якраз навпаки – цей зміст від пересування лишень увиразнюється.

Насправді ця межа таки повинна бути зміщена – і то кардинально – на схід. Якщо я тут захочу пояснити і мотивувати історичними, культурними та лінгвістичними (а ще й соціальними і таке тощо) критеріями, де ж той схід повинен знаходитися чи, вірніше, починатися, то, по-перше, мені ніхто не повірить, по-друге, ніхто не захоче зі мною погодитися, а по-останнє, я, напевно, підпаду під дію кримінального закону з оголошенням підозри у сепаратизмі.

Найцікавіше, що для самих українців пересування цієї межі теж стає певним подразником, насамперед культурно-історичного плану, який спричиняє процес суспільно-політичної хвороби з усіма супутніми клінічними ознаками. Врешті-решт більшість хвороб – це спосіб адаптації організму й можливість (причому незалежно від бажання самого організму) витворити внутрішні засоби для виживання.

Коротше кажучи, з перспективи частини українців справжня Україна – Велика Україна – за Збручем, а з перспективи іншої частини українців – за Збручем таки справжня Україна…

Дивно, але факт: з цієї традиції мислення чомусь нічого не виникає, бо щоденна непразникова практика свідчить про небажання організму побороти недугу, збити температуру дискусій і «преній» (себто, намагання «перти» сліпо, безоглядно і не прислухатися ні до іншого, ні до арґументів логіки, хіба що до «веління серця»), і нарешті, зітхнувши після тривалої хвороби, почати успішний реабілітаційний процес.

А, може, просто лікарі – замість лікувати – намагаються заробити на пацієнтові, продаючи йому недієві, бо давно протерміновані ліки-засоби? Дай Боже, щоби хоч не шкодило!.. Хоча ми вже давно (десь так зо чвертьстоліття) «іграєм в ящік». Ну, ще не с’іграли, ще, неначебто, не вмерла надія.

Але я не про те, а про, як любив казати колись Іван Величковський, «лікарство на оспалий розум». Позаяк, як я люблю повторювати, «спасіння потопельників – справа руки таки самих потопельників», а у своїй Вітчизні, як відомо, пророка нема, – то ми вирішили випливти на глибшу воду і заявити про свій намір колаборантства. Тобто, співпраці. Отож, правдами вирвалися цього року на міжнародний науковий конґрес неолатиністів до Відня. Він організовувався 2015 року саме у Відні з нагоди 650-літнього ювілею Віденського університету.

Серед учасників конґресу була одна сім’я зі Швайцарії у складі: батько і дочка. Нас з України було троє. Я, дружина і син. Всі троє класичні філологи за університетською освітою.

Ми привезли туди свій науковий доробок за згадане чвертьстоліття. І були подивовані уважним ставленням і намаганням «тамтих» європейців зрозуміти не цілком зрозумілі європейцям наші проблеми і питання.

Були подивовані також активною реакцією на нову, раніше невідому для них інформацію. Що вилилось у намагання осмислити новопосталу проблему: а де, власне, на сході Європи закінчується європейський культурний простір? Значна група науковців із різних країн неодноразово проговорювала з нами це питання упродовж тижня праці конґресу.

Можливо, критерій визначення «європейськості» того уявного культурного простору був не зовсім адекватним: за основу бралося латиномовну спадщину епох Ренесансу, Бароко і Класицизму. А ми, власне, привезли інформацію про латиномовний спадок України тих епох. Крім загальної презентації доробку Інституту неолатиністики (1995-2004) – видання словників, монографій, культурологічних видань, а також інтерв’ю у різних засобах масової інформації, наукових і публіцистичних статей, ми виголосили доповіді про літературну спадщину Пилипа Орлика з акцентом на латиномовній її складовій (Олександра Трофимук), про латиномовні твори Іринея Фальковського (1762-1823; Мирослав Трофимук-молодший) та про латиномовну літературну спадщину Василя Довговича (1783-1849; Мирослав Трофимук).

Зауважу принагідно, що стандартна реакція українського обивателя на інформацію про Інститут неолатиністики звучить так: «Ви хочете підмінити собою державу!». Мене це постійно дивує: адже, маючи відповідну освіту, здібності, знання і вміння, а – головне – візію розвитку однієї з галузей культури, – чого б то нам та не зайнятися отим розвитком і творчістю, втіленням своїх ідей?!

Та ж держава – тобто, фіскальні і силові структури, законотворчі й виконавчі органи – мають свої, притаманні їм функції. А культура, хоча й повинна бути під протекторатом (просто кажучи – під захистом) отієї держави (якої я ще за свій вік і не бачив), твориться тими особами, які відчувають своє до того покликання й обов’язок. Як кажуть: Бог дав мені талант і виписав талан щось зробити, то не буду гнівити Бога, цвиндрячи і своє життя, і його до мене Божу любов.

А з іншого боку, держави є в кожної нації. Але ми розрізняємо ці людські спільноти саме за їхньою своєрідністю, за особливим звучанням їхньої культури – починаючи від інструменту спілкування (мови) і закінчуючи музикою, літературою, архітектурою, особливістю світосприйняття та світорозуміння.

Отож, знайшовши там – за символічним Збручем – розуміння і співрозуміння, побачивши, що «вони» працюють за тими самими методологічними принципами, що й ми тут, в Україні, ми відчули «чуття єдиної родини». А «вони», побачивши у нас адекватних комунікантів і зрозумівши наші інтенції, продемонстрували нам дружелюбну підтримку. Як рівним собі.

Як наслідок, ми отримали запрошення до участі у цікавому проекті під назвою «Європа – спадок гуманістів» (ориґінальна назва: «Europa – Erbe der Humanisten»). Організаторами проекту були EUNIC – European Union National Institutes for Culture (Європейська спілка національних інститутів культури), Віденський університет, Австрійська академія наук та Спілка бібліотек Відня.

В організації проекту взяли участь 27 організацій-членів та асоційованих членів EUNIC.

За замислом організаторів, кожна країна-учасник виготовляє плакат з інформацією про дві особистості ренесансних гуманістів (XV-XVIII ст.), які зробили певний внесок у культуру власної нації, який водночас був вагомим внеском у загальноєвропейську культуру.

Чому власне дві особи? Бо один/одна з цих осіб повинна була бути уродженцем країни, що виїхав/ла і діяв/ла на території іншої держави, краю чи спільноти, а другий/друга – уродженцем іншої держави чи краю, який приїхав/ла до відповідної країни і зробив/ла внесок у її культурну/літературну спадщину.

У цьому проекті складністю стало визначення отих категорій: держава, країна, край, нація, етнос… Бо й дійсно: певного часу українці були «громадянами» («підданими»), скажімо, Київської Руси, Галицько-Волинської держави, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорської імперії…

Що я тут – у цьому історичному «дайджесті» (а по-українськи: «біг пес через овес») забув?..

Я як «національний партнер EUNIC в Україні» запропонував низку імен, з яких ми спільно з Крістіаном Ґастґебером (Christian Gastgeber), співробітником Австрійської академії наук, відібрали двох претендентів.

Український плакат поміщено серед плакатів інших учасників (за алфавітним принципом).

Іван Ужевич народився, ймовірно, на території сучасної України (не маємо докладних даних), вчився у Краківській академії, пізніше у Паризькому університеті. Там, у Франції, уклав латинською мовою підручник української мови (Lingua Ruthena). Збереглися дві рукописні версії цього підручника – так звані Паризький і Аррарський примірники.

Себастіян Фабіян Кленович, поет, уродженець Познанщини, близько 1570 року мандрує через Перемишль до Львова у, як тоді казали, Червону Русь. Край його зачарував природою, архітектурою та соціумом міст, а насамперед – своєрідною культурою. Латиномовна поема «Roxolania Sebastiani Sulmyrcensis Acerni, civis Lubliensis» (у культурному обігу в Україні відома під назвою «Роксоланія») надрукована у Кракові 1584 року. Те, що поема „Роксоланія” написана саме латинською мовою, робило її доступною для кожного освіченого європейського читача. Отож, цю публікацію (наголошую на цьому, бо твори, опубліковані хоча б і невеликим тиражем, автоматично функціонують у широкому читацькому середовищі) можна вважати дуже важливим засобом інформування про Україну, особливо беручи до уваги популярність особи автора – С.Ф.Кленовича – у річпосполитському та загальноєвропейському контексті.

Виявилося, що наші наміри і бачення перспективи розвитку суспільства, культури, бачення майбутнього Європи є цілком суголосними. Хоча можна й дивуватися: адже ми, українці (зокрема, я сам і моя сім’я), шукаємо способів і засобів реанімуватися як, власне, члени української нації: після Голодомору і тривалого періоду колективізації, колонізації, намагання прищепити відчуття меншовартості та другосортності.

Як ми нині сказали б уже, реанімуватися після тривалих і різноманітних виявів перманентної «гібридної війни».

А то ж, виявляється, у «щонайматериковіших», «щонайєвропейськіших» державах, суспільствах і культурах постає та сама проблема…

Урочисте відкриття виставки відбулося 19 квітня 2017 року. Участь у ній брало багато людей. На урочистостях виступили керівник Віденської головної бібліотеки Крістіан Ягль (Christian Jahl), посол Тереза Інд’єйн (Teresa Indjein), співробітник Австрійської академії наук Крістіан Ґастґебер (Christian Gastgeber), президентка EUNIC-Austria й директорка Румунського інституту культури Іріна Корніштяну (Irina Cornişteanu). Як зазначено в інформаціях, «ідея цього проєкту постала на основі процесів розвитку Європейської Співдружності (Європейської Унії) і була розвинутою у співпраці EUNIC-Austria із Віденським університетом, із Австрійською академією наук та бібліотеками Відня».

Фотографії Елізабет Клеккер (Elizabeth Klecker). За ласкавою згодою Віденських бібліотек / Hauptbücherei am Gürtel.

Місце проведення: Foyer der Hauptbücherei – Головна бібліотека Відня – am Gürtel, Urban-Loritz-Platz 2A, 1070 Wien (з 20.4. до 27.5.2017)

Haus der Europäischen Union – Дім Європейської Спільноти – Wipplingerstraße 35, 1010 Wien (з 1.6 до 30.6.2017).

Отож, упродовж принаймні двох місяців ми – Україна, українська культура – таки будемо мати «безвіз». Будемо у Європі зі своєю – унікально нашою українською – і водночас європейською КУЛЬТУРОЮ.

Проте повернімося до декларацій організаторів: «Безсумнівно Європа, а також її найближчі сусіди, сьогодні живуть тими ідеями та тими цінностями, які були виплекані в часи Відродження, в епоху справжніх великих гуманістів.

Сучасна модерна Європа і сусідні їй країни ґрунтуються на ідеях і вартостях, які кореняться у епóсі Ренесансу, в епóсі великих гуманістів (наголошую тут правильно, відповідно до текстів організаторів, хоча, тут можлива цікава гра слів: epos – éпос – це по-грецьки означає «слово»). «Але ким же були мислителі й мислительки старих часів, які визначили нинішню Європу?» – читаємо на сайті EUNIC.

«Збруч» нещодавно публікував статтю про зміст Конституції 1710 року і про складнощі її сприйняття сучасним українським суспільством. А насправді це лише один документ одного з авторів! У своїй монографії «Латиномовна література України XV-XIX століть: жанри, мотиви, ідеї» я подаю огляд літературної спадщини латинською мовою більш як трьох десятків авторів. Подаю аналіз особливостей художнього вираження ЛИШЕ у тих творах, які перекладені сьогодні українською мовою – щоби полегшити читачеві сприйняття матеріалу: повні твори доступні не лише у друкованому вигляді, а й в Інтернеті.

Проте й це лише незначна частина всього масиву творів латинською мовою українців і про Україну. Ми ще не маємо навіть приблизної уяви, скільки цих творів (рукописних або ж публікованих) міститься у відділах стародруків і рукописів наших бібліотек. Дарма говорити про те, які ж ідеї насправді там висловлені.

Уточню, чому мова саме про латиномовну літературу. Справа у тому, що ці твори писалися українцями для чужинців. Отож містять пояснення тих категорій суспільного життя, галузей знань, специфічних рис української культури, специфічних рис обрядовості, специфічних рис релігійних практик, специфічних рис суспільних стосунків, які були притаманними саме для українців і які відрізнялися від аналогів національної чи етнічної культури інших країв. З іншого боку, чужинці, які стикалися з нашою культурою як мандрівники, місіонери, освітні діячі тощо, теж фіксують у своїх творах і ті риси, які їм були знайомими (були аналогами загальноєвропейських практик), і ті риси, які їх дивували, виходили поза їхні узвичаєння, розуміння і сприйняття.

Тому саме в перебігу уважного прочитання і вдумливого аналізу тих творів, написаних латинською мовою, зрозумілою європейському реципієнтові не лише на ґраматичному та лексичному рівнях, а й мовою, яка мала дуже широкий понятійний апарат, випрацьований у різних галузях культури, можемо виявити особливості й реалії української культури саме як культури національної, виразно особливої на тлі культурного простору Європи, а особливо Європи центрально-східної.

Бо, з «тамтого боку» – за МЕНТАЛЬНИМ Збручем – переконані: «Ця система культурної співпраці – EUNIC-Austria – об’єднує 27 європейських Інститутів культури з осідком в Австрії а також асоційовані відділи культури посольств. Ця система культурної співпраці є невід’ємною складовою культурної багатоманітності всередині й поза Європейською єдністю і спонукає до культурного діалогу й обміну».

Поміж іншими членами EUNIC – також і посольство України, що видно на плакаті. Міністерство закордонних справ України з цього приводу оприлюднило коротеньку інформацію, щоправда, зі старішою версією українського плакату.

Із прес-релізу: «Акцент цієї виставки – це виразний зв’язок із сучасною Європою, насамперед – із ідеалами Європейської співдружності. Ті вартісні категорії, які сьогодні для нас є самозрозумілими, стали результатом столітнього утвердження гуманістами своїх ідеалів. Ця виставка повинна спонукати до того, щоб переосмислити весь отой пройдений шлях. Теми, які, поміж іншими, були актуальними у колишніх епохах – епохах гуманістів, – як то: міґрація, міжнаціональна співпраця, стосунки, толеранція/вирозумілість і рівноправ’я, повинні бути обговореними у ході цього та подібних заходів».

Отож, питання і проблеми у «нас» і в «них» дуже подібні – з одною, як на мене, поправкою: вони шукають повороту «ad fontes», тобто, намагаються окреслити свою самосвідомість, тотожність і скореґувати, модернізувати до рівня нинішнього нашого XXI століття власну – національну, але й панєвропейську – ПОЗИЦІЮ, а ми – все ще переважно кидаємо ОПОЗИЦІЙНІ гасла: «Геть від…» – і далі за текстом.

P.S. Прикро, але факт: те, чим не лише ми втрьох в Україні займаємося тривалий час, не артикульоване у катеґоріях наукових спеціальностей в Україні. У нас нема (бо й бути не може) ані медіолатиністики (щоби зрозуміліше – дисципліна, яка займається культурологічним і літературознавчим вивченням латиномовних текстів мандрівників, місіонерів etc XI-XV ст. в Україну), ані неолатиністики (XV-XIX ст.).

Бо й бути не може: в «інших» східнослов’янських братів «старших» цього теж бракує, бо і джерел про них майже катма.

Є (у нас нині) лишень класична філологія і тільки лінґвістичні студії: дослідження мовознавчих тем. Ґраматика, лексика, синтаксис. І все лишень з епохи античності. А ранньомодерна епоха?.. Епоха гуманістів?

P.P.S. Інформація про обидві особистості – Івана Ужевича та Себастіяна Кленовича, про їхні життєписи та доробок – у наступних публікаціях.