У недавньому дописі «Україна за Збручем» ішлося про виставку «Європа – спадок гуманістів» (“Europa – Erbe der Humanisten”), яка упродовж двох місяців експонувалася у Відні – спершу у Головній бібліотеці (з 20.4. до 27.5.2017), а також у Домі Європейської Унії (з 1.6 до 30.6.2017). Кожна із країн-учасниць подала інформацію про двох авторів XV—XVIII століть, які відіграли помітну роль у процесі творення європейської культури.
Україну на цій виставці репрезентували Іван Ужевич і Себастіян Фабіян Кленович.
Іван Ужевич (Ioannus Ugevicius) – мовознавець і письменник епохи Ренесансу. Точних хронологічних даних немає: народився на початку XVII ст. (одні джерела подають десяті, інші – двадцяті роки); помер після 1645 р. Відомо, що навчався у Краківській академії (1637–1642; у книзі студентів академії записаний, як Ioannes Petri Uzewicz) та імовірно 1643–1645 рр. – у Паризькому університеті: вивчав богослов’я у Сорбонні.
Студентом у Кракові уклав панегірик (оду) польською мовою з нагоди одруження Олександра Пшеленцького з Євою Рупньовською (1641). В історію філології Іван Ужевич увійшов як учений, що перший описав одну із східнослов’янських мов – лінґвістично опрацював українську/білоруську (linqua Ruthena) мову. Повна назва твору Івана Ужевича латинською мовою: „Grammatica sclavonica scripta per Ioannem Vseviciuo Sclauonae celeberrimae Academia Parisiensis studiosum theologiae, Parisiis anno a nativitate Filii Dei 1643” – „Слов’янська граматика, Іваном Ужевичем слов’янином, студентом богослов’я славної Паризької академії, написана у Парижі року від народження Сина Божого 1643”.
Ґраматики латинської мови як інструмент дидактичного процесу були впродовж століть цілком стандартизованими. Студенти повинні були засвоїти фонетичні й часокількісні особливості латинської мови, граматичну структуру, винятки із парадиґм різних відмін; на вищому рівні – особливості синтаксису, риторичні фігури тощо. Ці теми визначали структуру підручника.
Як приклад засвоєння і використання форми латиномовної ґраматики можуть слугувати два варіанти – Паризький та Арарський примірники – граматики Івана Ужевича: „Grammatica sclavonica scripta per Ioannem Vseviciuo Sclauonae celeberrimae Academia Parisiensis studiosum theologiae, Parisiis anno a nativitate Filii Dei 1643” – „Слов’янська граматика, Іваном Ужевичем слов’янином, студентом богослов’я славної Паризької академії, написана у Парижі року від народження Сина Божого 1643” та „Граматыка словенская зложена и написана трудом и прилежаніем Іоанна Оужевича словіянина Лѣта от нарожденіа сина Божего АХМЕ (1645)”.
Іван Ужевич, як неодноразово зазначали дослідники обох копій його підручника, ґрунтується на стандарті граматик латинської мови, описуючи граматичну систему linquae ruthenae – української мови. Часте порівняння ґраматичних особливостей „linquae ruthenae” і „linquae sacrae” (церковнослов’янської мови) свідчить про чітке розмежування автором обох мов – живої розмовної („простої”) та „мертвої” літературної (церковнослов’янської).
Наведу розлогу цитату із дослідження І.Білодіда та Є.Кудрицького:
„Період XVI–XVII ст. у розвитку української мови, в історії української граматичної науки знайшов своє струнке, гармонійне відображення і в лексикографічних працях того часу, і в граматиці Івана Ужевича. Введенням у наукове життя праці І.Ужевича заповнюється певна прогалина в історії української граматичної науки щодо опису граматичної системи української літературної мови XVI–XVII ст.
Адже Іван Ужевич спромігся не тільки дати опис системи української літературної мови, але і в теоретичному плані своєї праці стояв на рівні тодішніх філологічних знань слов’янського і європейського світу.
Називаючи свої граматики, Іван Ужевич ішов за звичаєм тодішніх слов’янських істориків, граматистів, які свій народ називали богемами, поляками, русинами, а коли йшлося про мовні справи, то називали свою мову lingua ruthenica – мовою слов’янською. Так вчинив й І.Ужевич, назвавши свою граматику русинською, а себе – слов’янином, але коли йому доводилось згадувати в своїй граматиці про живу українську мову, то він користувався тоді найбільш поширеною за його часів на Заході назвою свого народу – Ruteni – русини” ¹.
Для нас важливим є насамперед той факт, що в середині XVII ст. у Парижі було створено латиномовну граматику української мови за взірцем латинських граматик. Це давало можливість будь-якій особі із академічних кіл ознайомитися з особливостями української лексики, фонетики, наголошування (важливий засіб диференціації омонімів) тощо. Розуміючи, наскільки латинська мова була поширеною на той час, можна сміливо стверджувати, що вивчення української мови завдяки граматикам Івана Ужевича ставало загальнодоступним.
Цю думку підтверджує зауваження дослідників: „Викінченість обох рукописів, їх чистовий вигляд наводять на ймовірний здогад, що обидві свої праці Іван Ужевич готував до друку” ². У випадку публікації граматики Івана Ужевича друком, європейські університети й інтелектуали одержали б вільний доступ до україномовних літературних текстів.
Проте заслуга Івана Ужевича не вичерпується лишень описом української мови. У своїх рукописних підручниках він вперше подав і зразки силабічної поезії, домінуючої у ту епоху в Україні й поезознавчий опис силабічного віршування.
У другій версії свого підручника – в Аррарському рукописі – Іван Ужевич описує на прикінцевих аркушах правила українського віршування, роз’яснюючи часокількісні й фонетичні підстави побудови віршованих рядків і наявність рими, як формоутворювального елемента силабічної поезії.
Ось цей опис:
[83] ”Quantum ad prosodiam attinet. In ea accentus ex consuetudine loquendi non autem per regulas observantur: dicere tamen ausim sclavonis omnibus syllabas positio-/[83зв.] ne plerumq[ue] esse longas, vg зацний praestans смачний sapidus, ubi за et сма longa sunt, idque propter duas sequentes consonantes.
Carminum compositio ex syllabarum certo numero et finali simili desinentia seu ut vocant cadentia fieri solet vg.
Благословенній чловік которій служи Богу
И през цноти торуєт до неба дорогу.
Polonice
Będę ja zawsze wielbił imie Boga mego
Nie wyjdzie z ust moich nigdy chwała iego.
Qui plura de carminibus huius linguae scire cupit praestantissimi poetae Kochanowii poloni opera adeat”
(А 83-83 зв.).
Переклад:
„Що стосується просодії³ (тут – системи віршування). Наголос ставиться на основі мовного узвичаєння, а не на основі правил: я б стверджував, що усі слов’янські склади переважно є довгими за положенням, наприклад: зацний [видатний, значний], смачний, де „за” та „сма” є довгими перед двома наступними приголосними [звуками] ⁴.
Укладання віршів/пісень ґрунтується на певній однаковій кількості складів [у рядку] та однаковому закінченні [віршового рядка], або ж, як кажуть, збігові.
Благословенній чловік которій служи Богу
И през цноти торуєт до неба дорогу.
По-польськи
Będę ja zawsze wielbił imie Boga mego
Nie wyjdzie z ust moich nigdy chwała iego.
Хто бажає більше довідатися про вірші цієї мови, нехай перегляне твори найвідомішого/найкращого польського поета Кохановського”.
Не дивно, що під час опису традиційних для України того часу силабічних віршів Іван Ужевич покликається на доробок польського поета Яна Кохановського. З одного боку, Ян Кохановський був відомим європейському читачеві, оскільки писав латинською мовою. З іншого, – автори української (кириличної) силабічної поезії, очевидно, не належали до лектури європейців. Якщо врахувати, що Іван Ужевич робить спробу укласти латиномовний підручник української мови і подати у ньому загальну інформацію про особливості віршування, то він повинен був апелювати до імовірно відомого європейцям імені, з котрим могла бути пов’язаною специфічна система віршування.
Питання виникає лише одне: чому Іван Ужевич, пишучи в Парижі свій підручник, не згадує про французькомовні аналоги силабіки?
У своїй граматиці Іван Ужевич помістив на 70 аркуші написаний елегійним дистихом віршований твір власного авторства під титулом „Епіграма на книгу”.
loannes Ugevicius
Epigramma ad librum “Граматыка словенская”
Qui numquam patriis tali conspectus in oris
Ordine, clausisti Sclavica verba, liber.
Lutetiae prodis calamo cum partus in auras,
Patronoque sinum gratificantis adis:
Ubere quem Pallas sacro lactavit abunde
Pieridumque chori censuit esse decus.
Non autore magis quam tu laetare Patrono:
Fautor erat, speres hunc fore praesidium.
Ioannes Vgeuicius sclavonus sacrae theolo[giae] studiosus
Епіграма на книгу „Граматика словенская”
В рідній країні такою ніхто ще не бачив ніколи,
Книго, тебе, що слова містиш слов’янські в собі.
Ти, як пера твір; в Лутеції денне побачила світло
І доброзичливий тут захист для себе знайшла.
Щедро тебе молоком чудодійним Паллада живила,
Бо ж визнавала вона гордістю муз-пієрид.
Тож ти патроном своїм, а не автором, більше втішайся:
Завжди сприяв він тобі й захистом буде, повір!
(Переклад Віталія Маслюка)
Епіграма на книгу
В рідній країні, о книго, такою ніколи не знана,
Мову слов’янську містиш ти на своїх сторінках.
Але як утвір пера, в Лютеції явлений світу,
Мати Сорбонна тебе горне до лона свого.
Щедро живила її молоком священним Паллада
І оточила навкруг хором красунь-піерід.
Тим-то не вельми цінуй мене, книго, спорудника твого,
А щонайбільш поважай матір — підпору твою.
Іван Ужевич слов’янин,
святої теології студент
(Переклад Євгена Кудрицького)
Обидва переклади передають зміст епіграми Івана Ужевича, проте в жодному з них не відображено гри слів autor – fautor та не віддано широку гаму значень слова Patronus (з великої букви).
Autor (auctor), oris m у перекладі на українську мову означає „автор”, натомість fautor, oris m – доброзичливець, покровитель. У тексті гра слів: більше втішайся не автором, а доброзичливцем. Латинське слово patron – захисник (судовий), охоронець – має значення, близьке до fautor. Воно вжите два рази (як анафора й епіфора) й охоплює кільцем два рядки, де ідеться про те, що Паллада (прикладка богині Афіни; у римський час ототожнювалася з Мінервою; одна з головних функцій обидвох богинь – покровителька мистецтв і наук, знання) виплекала книжечку – граматику Івана Ужевича, вважаючи, що вона буде окрасою хору муз (Pieridum chorus). Отож, імовірно, що під поняттям „покровителя” – Patronus – Ужевич мав на увазі Аполлона Мусагета – покровителя муз. Саме під його опіку Іван Ужевич віддає свій рукопис.
Інше, праґматичне тлумачення слова Patronus у цьому тексті – покровитель, доброзичливець, меценат: особа, яка профінансувала навчання Івана Ужевича у Сорбонні, або ж профінансувала його працю над ґраматикою. На жаль, ми не знаємо докладно, ким саме був цей меценат.
_____________
¹ І.Білодід, Є.Кудрицький. Іван Ужевич і його граматика // «Граматика слов’янська І.Ужевича. – К., 1970. ("Пам’ятки української мови XVII ст.").
² ibid.
³ Просодія (грец.) – 1. часокількість голосних; 2. сукупність правил квантитативної версифікації.
⁴ Тут Іван Ужевич намагається застосувати правила античної просодії, характерної зокрема для латинської мови, до класифікації звуків української мови.
02.08.2017