Ігор Штікс. Стілець Еліяху / Переклад Наталії Хороз. Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. 304 с.
Балканська повоєнна проза стає до читання все цікавішою і кориснішою. Вона об’єктивно цікава: переважно, добрі книжки. І, на жаль, об’єктивно корисна. Не так давно мали змогу прочитати хорватський роман про війну, нашвидкуруч замаскований під детектив. Нині читатимемо хорватську ж воєнну прозу, змайстровану за лекалами готичного роману. Суто комерційні жанри, за допомогою яких описують високо-трагічні (за визначенням) переживання «людина-на-війні». Це тверезить, і то ловко: війна – комерція. І книжки про війну теж купують. І такими книжками теж намагаються себе розважити і розрадити. Увага до ресурсів, що їх пропонує «жанр» в роботі над способом писати війну, щонайменш варта нашої цікавості. Ще не оповідна техніка, але уже естетичний підхід. І таки-так: це просто цікаві романи.
«Стілець Еліяху» (Elijahova stolica, 2006) Ігоря Штікса – другий великий роман автора, який народився і виріс в Сараєво, але звідти емігрував підлітком, і живе в Британії. За головного героя тут Ріхард Ріхтер, відомий австрійський письменник, народжений у Другу світову війну. Славу вигаданому Штіксом прозаїку принесли романи, в яких той обмірковував провину батьків за злочини нацизму і відтерміновану травму уже його генерації, дітей війни. За сюжет в романі Штікса – історія останнього року Ріхардового життя, 1992-го: літній чоловік відвідав окуповане Сараєво і написав про це свій (неопублікований наразі) роман.
Перефразуючи відомий афоризм, Ріхардова історія – аж занадто і не з власної волі біографія: довелося пережити те, що не сильно й хотілося. Та і не змоглося: твір, який нам пропонують читати, є фактично запискою самогубця. «Стілець» складається з віднайденого рукопису Ріхарда і фінального коментаря до тексту. Через чотири роки Івор – боснійській юнак, який той рукопис надибав, – розкаже, що сталося з головними героями, тобто, в якій послідовності вони повмирали, і хто таки вижив. Типова конструкція «Рукописів, знайдених в…». Так підважується і достовірність розказаного, і надійність розповідача. Так «Стілець» від самого початку відмовляється бути свідченням чи історичним романом про війну.
В книжці задіяні десь сім початків: типу «фатальні знання почали проявлятися після одного випадкового – я вже починаю ненавидіти це слово – відкриття» і «хто міг знати, що на мене чекає, коли я…» та «значно пізніше я дізнаюся…». Ріхард розлучився і, аби притлумити біль розставання, почав писати новий роман (Раз). Ріхард покинув Париж, де він жив, і подався до Відня, де його виростила самотня тітка (Два). В потязі до Відня він прочитав газетну статтю про облогу Сараєво і про католицького священика, який виявив: він – дитина війни, зачата від єврея (Три). Старий поселився в квартирі, де не був уже тридцять років, і намагається беззастережно впасти у дитинство (Чотири). Ріхард починає робити ремонт і знаходить листа, написаного його покійною мамою якомусь Якобу (П’ять; і т.д., і т.п.). «Мені потрібен був новий початок», – чесно каже. Хоча насправді історія-біографія починається один раз: 1942 року, коли двоє сестер-австріячок закохуються у підпільника-єврея-комуніста з Югославії Якоба Шнейдера, і одна з них від нього вагітніє.
Нашарування зачинів та інтродукцій – це ще одне «вітання» готичному роману. У такий спосіб найлегше створити саспенс – відкладаючи знову і знову головну «страшну» подію. Очікування напружують більше, ніж екшн. Але звісно, що не так спрацюють сім початків поспіль. Штікс – автор інтелектуальний і начитаний, всі його жанрові і текстуальні цитати та алюзії сповненні жорсткої іронії. Я уже відзначила: він емігрував із Сараєво підлітком, безпосереднього досвіду блокади воєнного міста він не має. Те, чим він може послуговуватися, щоб передати досвід, який не пережив, – це суто літературні шаблони. І відтворює він кліше охоче, але з чималою долею скепсису.
Сюжет рухають дві інтриги – хто здав гестапо Якоба у Відні 1940-х, і що Ріхард накоїв такого, не сумісного з моральним життям, в Сараєво в 1990-х? Зазначу, відповіді на обидва питання очевидні чи не з першої сторінки (і це теж Штіксова грав в піддавки). Жодна література не має відповідника для безпосередньо пережитих почуттів і подій – прозоре постмодерне послання «Стільця»; одне з послань.
Сюжет у «Стільці» запускає ще одне гучне «вітання» з готичного роману а-ля «Монах» Льюїса. Ріхард знаходить таємничий рукопис так само, як згодом знайдуть його книжку. Подвоєння – запорука ефекту жахливого. Але тут воно ще й символічне: у героя Штікса дві матері, два батька, дві кохані жінки, дві вітчизни, два народження. Він дізнається з листа жінки, яка померла, народжуючи його: чоловік, ім’я котрого він носить, і який наклав на себе руки відразу по війні, не є його батьком. Його біологічний батько, може, ще живий – десь там, в Сараєво. Тоді відомий письменник зголошується бути воєнним кореспондентом і рушає з місією до блокадного міста.
Все в цьому сюжеті родом зі стилістики готичного роману, залюбленої популярною літературою: сентиментальність, сльозливість, поверхневий підкреслений психологізм, орнаментальність, еклектика. Штікс робить свій роман настільки кічовим, наскільки це йому дозволяє спроба передати досвід перебування на війні. Зрештою, у своє Сараєво він відправляє принципового чужинця – свою протилежність почасти: старшого за себе австрійця-парижанина, єврея за походженням, шалено популярного майстра психологічного письма.
Ріхард вирішив зробити ремонт в квартирі, де минуло дитинство. Вибиває стіну, яка відмежовувала дві кімнати. Для цього надається спецінструмент – каменярський молот, який використовують для тесання надгробків. Ладнає перформанс, що скидається на поетичну метафору не першого сорту: зняти внутрішні межі. Запустити у власний простір пам'ять мертвих. Знаряддям для тріумфу пам’яті (надгробок) Ріхард ламає стіну, в якій знаходить захований щоденник матері. Тепер він згадає навіть те, чого не знав. Увіковічення – це не антонім забуття, а радше паронім: увіковічнити – значить частково забути. Молот для надгробків чоловік використає буквально не за призначенням: лупає стіни. І метафорично не за призначенням: пам'ять не є способом оживити мертвих, але тільки їх вшанувати. Біда з нецільовим використанням інструментів, що їх наслідки непередбачувані. Біда з поетичними метафорами, що вони скоро-скоро стають банальностями. Для оживленням метафори її треба помістити в інший контекст – часовий, просторовий, історичний. Власне, з цього моменту у «Стільці» і починається гра контекстами. Зрештою, давнішнього таємничого листа, адресованого Якобу, читає Ріхард: зміна адресата дорівнює зміні контексту. А за тим починається і насправді цікавий твір, а не банальний его-роман «в пошуках свого коріння».
Бо цікавішою та акція руйнації стін «надгробковим молотом» постає в ролі політичної метафори. Щодо художнього часу «Стільця»: не так давно впала інша Стіна – відтоді почався перегляд політичної карти Європи, який закінчився Балканськими війнами. Зауважу: розповідач «Стільця» – дитина «попередньої» Великої війни, яка переживає свій екзистенційний прорив теж на війні, у Сараєво, «наздогнавши» той досвід екстреми, який у нього вкрали. Зокрема, вкрала генерація його батьків, не здатних прямо говорити про травми Другої світової, і відокремлена від скоєного стіною (і Стіною). Зрештою ж, результати падіння Стіни не постають для віденця-парижанина Ріхарда аж такими обнадійливими: минуло кілька років, і він бачить, що у екстазі дві різні традиції і два різні способи політичного життя мирно не зіллються. Він однозначно сприймає військовий конфлікт на Балканах як шлях, яким згодом піде і Стара Європа. Зрештою, відкриття таємниць в світі Штікса нікому не приносять щастя. Деякі Стіни не варто було чіпати? Є в романі одна прекрасна, зронена поспіхом фраза: «Стан, в якому він дійшов висновку, що існує правда, якої не варто шукати»... А тоді яку з правд краще все ж знати – і то наперед?
Реальність, яка скидається на другосортний роман таємниць, захопить Ріхарда (та і нас за ним слідом) тоді, коли в ній чітко побачать можливість «красиво» померти. Остання правда (хоч-не-хоч) – це смерть. До речі, щодо самогубства головного героя «Стільця» є чимало питань, на які епілог відповідей не дає. Чи воно сталося? Чи це, бува, не частина літературної містифікації?
Так чи інакше, але історія Ріхарда уже (подяка богам саспенсу) почалася. І до смерті ще далеко: пару місяців у блокадному Сараєво «зі швидкістю п’ятдесят років брехні».
Пам’ятаєте сюжет про Едіпа? Згадка про невезучого царя вирине чи не на перших сторінках «Стільця». Що в трагедії Софокла вам здавалося головним?.. Хлопця покинули батьки, і він подався їх шукати. Чоловік одружується з кревною родичкою, чим спричиняє її смерть. Юнак убиває батька, шукаючи відповіді на чиюсь загадку. Наше життя передбачене, і нам навіть про це провіщають час від часу, просто треба правильно почути посланця-Тіресія. Уникнути того, що тобі випало, неможливо… Що саме? Власне, ці п’ять ракурсів історії про Едіпа герой «Стільця» і розігрує, час від часу посилаючись на твір Софокла. І та, що про Тіресія, – найцікавіша. А головна (все-таки) – та, що про фатум. Ну, й історія про інцест, вона у Штікса теж є – постає «готичним» манком для полювання на лінивого читача.
Здається, очевидно: «вертикальний» інцест тут неможливий, адже мати новітнього Едіпа уже п’ятдесят років як мертва. Значить, буде інша версія кровозмішення – брат і сестра. Ріхард відвідує в воєнному Сараєво театральну виставу. Попри постійні арт-обстріли, театр працює, щоб люди не відчували себе покинутими і переляканими. В той вечір відбувається прем’єра, ставлять «Homo Фабер» Макса Фріша. Учений, котрий присвятив своє життя доказам теорії випадкових чисел (а отже, нічого випадкового просто не існує – доведено), став коханцем власної доньки. Випадково, ясно. Дівчину та її мати з Фрішевого роману на Штіксовій сцені грає одна акторка – Альма… Далі можна нічого і не розповідати.
Окрім хіба що зауважити, наскільки важливою є ця інверсія: замість сина-матері у Софокла чи батька-доньки у Фріша – брат-сестра у Штікса.
Першими оспівувати «горизонтальний» інцест взялися європейські романтики; відтоді його бунтівний зміст мало змінилися. Фізичне кохання брата і сестри руйнує не моральний закон – воно є прямим викликом самій ідеї ієрархії. Ця протизаконна пара коханців буквально втілює лінійність життя, плинність часу і рівноцінність кожної буттєвої події. Бунт проти влади батьків, проти влади Бога, проти будь-якого прояву влади. Ідеальна любов романтиків – інцест близнюків. Такий інцест завжди пов'язаний із ініціацією: після акту кохання з сестрою ніщо не залишиться таким, як було – прокинешся богом (які зналися на такій любові) або мерцем. Для обох сутностей уже не діють закон і заборона, їхнє існування – це гра і правила. Ріхард – не бог, це однозначно. Він – мрець.
Але ж. Коханці Штікса – це любов посеред війни. Війна і є граничним проявом влади, так? Не так: влада закінчується там, де вона змушена вдатися до фізичного насилля, щоб про себе нагадати. Але кохання під час війни, незаконне грішне кохання, має для «чужинця» Ріхарда ще один аспект: насолода від жіночого тіла тут без залишку дорівнює страху через близьку смерть. Ерос і Танатос тотожні «у передумовах». Зрештою, перший їхній поцілунок і перший секс стався якраз після пригоди, яка реально загрожувала життю. Ця любов – чистий аспект болю.
Біль від нещасливого розділеного кохання нарешті стає для Ріхарда забороною, котрої він прагнув все життя. Але це не табу на інцест – це заборона на інстанцію зовнішнього спостерігача. (Пор.: «Де помреш ти, там помру і я, і там мене поховають». Книга Рут є одним із інтертекстуальних джерел «Стільця», бо роман цілеспрямовано рухається від античної символіки до біблійної: за маршрутом «оновленої» ідентичності головного героя. Але Штікс грається і з Старим Заповітом так само, як з античним міфом, залучаючи до фіналу своєї історії кохання мелодраматичні штампи штибу «могилок-по-сусідству» – буквальне прочитання біблійного «і там мене поховають».).
Чужа війна, кажеш? – В розбомбленому обстрілюваному місті живуть: а) твій батько, б) твоя сестра, в) твоя коханка. Назви тепер цю війну чужою! Чужинцем на війні є той, кому нема що втрачати, нема кого втрачати. Місце, де зібралися докупи всі твої (потенційно) мертві. Як його назвати? – Пеклом, Потойбіччям? Штікс часто-часто згадує Едіпа, згодом прийде час для зустрічі Одіссея з Лаертом, в якій батько не впізнає сина. Ще один важливий сюжет вголос тут не названий (розраховують на нашу асоціативну пам'ять, либонь) – Еней сходить в пекло до Анхіза. «Кожною думкою повертаюся в місто, яке в цю мить зникає і до якого, тепер я це знаю, я належу, попри короткий час, проведений у ньому, до якого я завжди належав» – завжди є що і кого втрачати.
Як-от, Симона. Це Штіксового Тіресія звати Симоном. Він є абсолютним героєм готичного роману, але при цьому написаний без іронії чи сарказму. Автентичний герой трагедії: єдиний персонаж, яким Штікс не грається. Симон безсмертний (бодай на сторінках «Стільця») і уже цього було б досить. Знайомляться чоловіки в старій синагозі, перетвореній на музей. Симон з’являється нізвідки і зникає кудись: красива сцена – він заскочив Ріхарда, коли той примостився на стільчику для обрізання. Провідник в момент ініціації. Цю роль він витримає до кінця: розкаже уже свою історію про зраду, порушення табу і спокуту. (Симон був суддею в комуністичній Югославії і використав своє положення, щоб зруйнувати життя жінці, котру кохав). Ну, і саме старий повідомить австрійській приблуді адресу та ім’я Сараєвського батька. Симон має привілей, якого Ріхард позбавлений: він – спостерігач. Нагадую між тим: Тіресій – сліпий.
Подорож Ріхарда до Сараєво є спробою проникнути в життя Іншого; для того він долає свій внутрішній і зовнішній непрості шляхи. Відстежити незнайомця, чиїм дзеркальним відображенням ти є за фактом народження. Дуже щемлива сцена, в який літній чоловік вдивляється в обличчя дуже старого і думає: чи я буду таким самим за кілька років? Ми ж відповідь уже знаємо: ні, не буде, не встигне. Якоб ще не знає, що перед ним його син. Бути дзеркалом для Іншого – при тому, що Інший того не відає. Вища насолода для смертних і безсмертних: відчути себе долею і фатумом Іншого – мати для Іншого сенс, про який той не здогадується. Коротше? – Перестати на мить бути самотнім.
За це, певно, варто померти.
Але чи можна задля того спричиняти смерть комусь, окрім себе?
Напружений розважальний роман, написаний автором, який знається на шаблонах і ритуалах високого і комерційного мистецтва. І свідомий, що межі між ними дуже хисткі і розмиті. В принципі: «Стілець Еліяху» – роман, написаний людиною, котра свідома, що межі – умовність, контракт зацікавлених сторін. Політичні, державні, моральні, жанрові кордони, які нам тут наполегливо пропонують перетнути. В подорожах між світами Ігор Штікс – сумлінний провідник; не так турботливий, як цілеспрямований… Цікаво, а його ім’я (Штікс, Štiks, Стікс) – чи це не псевдо, часом?