Нова щирість

Ганна Улюра. Бог на 60 відсотків: Фабула, 2021.

А що, як стимул до есею починається не з тези, а з прикладу? І саме тому у багатьох добрих есеях нам спершу переповідають якусь промовисту історію. П’ятсот років тому француза Мішеля де Монтеня критикували за вплітання буденних історій у тексти, а втім саме його «Проби» («Essais») найбільше посприяли популяризації жанру в Європі.

«Якийсь конкретний і часто-густо банальний випадок — підслухана розмова, прочитана книжка, вчасно почута пісня…» став приводом для кожного з 68 есеїв у книжці «Бог на 60 відсотків», до якої увійшли раніше опубліковані в онлайн-медіях та нові есеї знаної літературної критикині Ганни Улюри. У передмові авторка прямо зазначає, що книжка — не про її досвіди, хоч саме такі стимули до написання означають, що мова піде про досвіди сучасній людині неймовірно близькі.

А втім, чому тільки сучасній? «Про страх», «Про самотність», «Про передбачення», «Про запахи», «Про сон», «Про довжину життя», «Про жорстокість», «Судження про чужу смерть», «Про лють», «Про приязні стосунки» — це назви кількох есеїв Монтеня. Про ці незмінно важливі теми пише й Улюра, хоч і, звісно, зовсім по-іншому, аніж про них говорили у XVI столітті. Есей, у якому йдеться про сон («Спи, мій малесенький, доки є час») — це про фрілансерську культуру, у якій добрий сон — новий привід для хизування, наприклад, у фейсбуці. Про жорстокість Улюра пише на прикладі Стенфордського експерименту («Чому люди чинять зло? Бо можуть»). Есей про запахи («Один відсоток геному») — про нюх як найдавніший спосіб сприйняття реальности, про здатність запахів викликати спогади, їхній емоційний вплив, а ще про найприємніші запахи (скошена трава, кава, ваніль). Есей про собак у квартирах і догляд за (та розмови з) рослинами на підвіконнях — насправді про самотність, і ще трохи про міські і сільські цінності («Собака й помідор: красиве і корисне»). В есеях йдеться передусім про нас теперішніх. А визначатиме нас теперішніх, переконана авторка, нова щирість.

У передмові до книжки Улюра пише: «Присягаюся, що нова щирість — наша нова глобальна «тема», концепція, що визначатиме повсюдно світогляд ще багато десятиліть (на кшталт еволюції, підсвідомого чи дискурсивності)». Нову щирість розуміють як рух постпостмодернізму чи метамодернізму, головними засадами якого є відхід від іронії і цинізму постмодернізму. Одна блоґерка на порталі Quora так пише про позицію руху нової щирості: «Я б посміялася з вами, але все це настільки людське і справжнє… і зовсім трішки немилосердно красиве». Це відповідь постмодерністам, які про контексти модернізму добре знали, але через іронію самоусувалися від дискусії. Об’єктивної реальности модернізму у новій щирості теж немає. Натомість у ній знову зважаємо на самих людей, милуємося ними, навіть якщо не все розуміємо чи схвалюємо. Шукаємо автентичности, поважаємо щирість. Бути щирим — це добре.

У першому есеї збірки («Тсс, нікому більше, тільки тобі») справді йдеться про щирість. Про те, що насправді з нею все складніше і заплутаніше, аніж із стьобом та іронією. «Найзатишніше мені в компанії людей, які безперервно стібуться (…) в стьобі і сарказмі правда присутня автоматично і, хоч максимально на себе не схожа, завжди готова вилізти назовні за першого-ліпшого підгодовування» — пише Улюра. І для іронії у цих есеях достатньо місця. Зрештою, й у передмові авторка зазначає, що книжка є продуктом нової щирості відсотків десь так на 60.

Головні постулати нової щирості — автентичність і справжність. А що є автентичнішим за те, що щоденно робимо? Через що себе маніфестуємо — вдягаємося у певний одяг, обираємо шампунь з певним запахом, ходимо на культурні фестивалі, замовляємо вигадливі страви, пишемо плани на рік у фейсбуці — або цього не робимо. Як поводимося з іншими — демонстративно плачемо чи сміємося, відмежовуємося навушниками і читаємо документальну прозу, закохуємося, зраджуємо, шукаємо далеких родичів, поводимося, як діти, або нарешті розказуємо історії з позиції дорослих. Історії для кожного есею взято з живого, найгарячішого матеріалу з нашого сьогодення, і подекуди нагадують замальовки до приватної енциклопедії про нас сучасних. Доволі сміливі. Зрештою, свій метод авторка описала у передмові: «поставити перед собою, наче той живий щит, чужий досвід і нумо кидатися на вітряки».

Ганна Улюра, авторка збірки есеїв «Бог на 60 відсотків».

Окрім десь підслуханих розмов, яких у книжці процитовано немало, часте джерело прикладів — література. Кілька есеїв написано довкола одного літературного твору, який є входом до обговорення ширшої теми. Скорботи, наприклад. Чи дегуманізації і втіленого пекла (на прикладі книжки Прімо Леві «Чи це людина»). Або єдинорогів у поп-культурі (мене от дуже цікавило, чому вони раптом були стали такими повсюдними) — через книжку про життя єдинорогів, написану як енциклопедію про тварин. Ще є книжка про магічний пудинг і книжка на підтримку хворих на СНІД, у якій про СНІД ані слова. І цілий блок есеїв про літературний процес — фестивалі, двозначність деяких премій, повернення великих романів і прихід довгих серіалів (жити збираємося довго, хоч і швидко, зауважує авторка).

Цікаво, чи став поштовхом для якогось есею висновок з наукового дослідження? Їх тут — поряд з «живими» досвідами і відсиланнями до літератури/мистецтва — чимало: статистичних даних, результатів експериментів, непересічних медичних діагнозів. Як-от, відсилання до факту зі соціального дослідження про те, чого найбільше бояться жінки (бути зґвалтованими) і чоловіки (бути висміяними), посилило проговорення демонстративних сліз в есеї «Скупа сльоза». Згадка про рідкісну хворобу гіпертимезію, коли людина пам’ятає все-все побачене до найдрібніших деталей, привертає увагу до важливости забування. Дослідження, чи фінансові стимули справді покращують ефективність роботи, трохи прояснює, чому хочемо не любити свою роботу. А колись вірусні в інтернеті (напевно, не в нашому) «36 питань, які допоможуть закохатися» — в обговоренні нашої повсюдної нездатности відрізняти довіру від прив’язаности і небезпеку від близькости.

Нова у цій книжці не тільки щирість: йдеться і про нове пуританство, нову урбаністичну родину, нові тренди читання. Винайшли навушники (одночасно з метрополітеном) — і ми уже всі можемо чути кожен своє. Водночас більшає документалістики і репортажистики, модним стало говорити з людьми (бо мало цього у соціальній взаємодії?). Час, затрачений на прибирання, навпаки суттєво зменшився. В Україні з’являються патріотичні тату, в інтернеті — свідчення про пережите насилля, в ресторанах — вигадлива занадто-їжа, у світі більшає масових розстрілів у школах. Швидкі відповіді на складні питання шукаємо у передбаченнях «Сільпо» ; а талончики в чергу, які беремо у адміністративних центрах, — це вже не про свободу, а репресивні системи примусу, яких теж більшає. Ці два есеї — про передбачення і репресивні системи, — йдуть, до речі, поряд.

Порядок текстів у книжці не менш, якщо не більш, важливий, ніж у попередніх виданнях есеїв Улюри, темою яких були книжки. Поряд у циклі ідуть есеї про розірвання шлюбу і важливість збереження таємниці; є й менші сполучники, як-от, падіння на банановій шкірці. Або ось на початку одного есею — прибиральники на вулицях міста, а в наступному — жінки у тонких колготках у лютий мороз. Есеї про нове і сучасне; водночас — есеї про вічне. Про сором, спогади про який найбільш палючі, потребу власних стін (хай тепер то часто орендовані стіни), кохання (як вразливість), крик, який за суттю більше схожий до мовчання, про конче потрібні намагання порозумітися, що ніколи повністю неможливо. Спектр описаних почуттів і емоцій величезний. Так, це справді книжка про досвіди інших — так багато їх тут можна відчути і трошки краще зрозуміти. А деякі ще й виявляються твоїми досвідами.

Є тут один есей про читання. Не як про гобі — а як про найважливішу взагалі навичку. Про це значною мірою і весь цей цикл есеїв — про вміння читати: книжки, дані, «сире» життя. Зіставляти їх, аналізувати, поєднувати. Читання — головний ключ до відповіді, як бути в інформаційному потоці, як у ньому виживати. Метод, яким написані ці есеї, цю навичку і показує. Уважно роздивитися, поєднуючи багато різних фактів, — так будь-який досвід, навіть найгарячіший, можна належно осмислити. Зрозуміти для себе, наприклад, чому так особливо чуємось на вокзалах — бо це не-час і не-місце. Усвідомити, що у подорожах багато спільного зі зустріччю зі смертю. Про жанри, до речі, авторка теж пише: в есеях визначає, що таке анекдот і притча, мелодрама і трагедія. Вчить нас між іншим читати. «Вам, як і мені, теж здається, що межі особистості визначає поглинута нею інформація?» — одне з останніх речень циклу. І останнє: «Ти — той, хто говорить. Ти — той, кого підслуховують. Необмежені можливості. Не підкажете, до речі, як же їх усе-таки обмежити?».