Рай на землі – міф або ж ідилічне місце, яке функціонує лише завдяки роботі іншого, його поневоленню та приниженню. Саме таким видається рай створений «руками» молодої подружньої пари – Гедвіги та Рудольфа, котрі все попереднє життя навіть не могли уявити собі такий подарунок долі. Тепер вони – функціонери суспільної ідеології, які своїми діями та згодою легітимізують жорстокі злочини проти людяності.
Рудольф – комендант Аушвіца, але це видається на початку неочевидним – між концтабором та глядачем виникає перепона, і цією перепоною є «рай на землі» – будинок сімейної пари. Перед нами транслюється щоденність родини, те, як вона облаштовує простір довкола себе, задіює при цьому деяких полонених із табору, обмінює їхню працю на життя.
У цьому випадку поняття життя, як виплата існування працею не видається метафорою. Зокрема, одна із служниць терпить наругу над собою через незадоволення, котре виникає у господині у моменти, коли її цілісний рай може зазнати неочікуваної інвазії, або ж навіть більше – вона може втрати роль його господині, яку закріпила за собою, з гордістю називаючи себе королевою Аушвіца.
Життя кожного суб’єкта у межах цього простору пов’язане із «працею», що інтерпретує по-різному мото цього місця: «Робота визволяє». Гедвіга, зокрема, говорить матері, котра навідує її, про те, що її чоловік невтомно працює, бо по-іншому тут не можна. Рудольф виступає у класичній ролі чоловіка, котрий «виплачує» існування своєї дружини та дітей тим, чим, власне, займається – винищенням євреїв. Для згаданої сім’ї ці «робота» виступає своєрідним соціальним ліфтом. Лише за таких умов, вони можуть здобути ті блага, які потрапили у їхнє розпорядження. За інших обставин вони б були звичайними бюргерами, котрі б виконували брудну роботу у тих самих євреїв, як скажімо мати героїні, котра працювала у домі одної із єврейок, котра можливо тепер – за стіною.
По суті їхня функція не змінилася, вони продовжують виконувати найбруднішу роботу, але в межах планетарного масштабу. Вони слугують ідеології, і сприймають це як належне, що експліковане у «банальності зла». До того ж, герої намагаються постійно доводити, що вони вкрай ефективні, що вони здатні ідеально виконувати обов’язки, аби зберегти за собою це «місце». Як скажімо, Рудольф після того, як розповідає дружині про те, що вони можуть скоро покину Аушвіц і стикається із осудом (Гедвіга відмовляється будь-що покидати «рай» та вимагає від чоловіка більшої віддачі) – справді вживає всіх заходів, які, як йому здається, можуть підтвердити, що той – на своєму місці.
Герой постає перед тими, хто здійснює управління як занадто відданий, який готовий робити будь-що, щоб лишень його не позбавляли «місця», навіть один із них висловлюється у його бік те, що за таких обставин, він не може отримати робочої сили, адже табір найперше – дохідне «підприємство». Попри цю віддану «працю», герой все ж означується іншим, він не повністю соціалізується у новій спільноті. Під час поїздки і офіційного прийому, він все ж опиняється осторонь, а у телефонній розмові із дружиною не розповідає про нові враження від цього незвичного для нього досвіду, а намагається осмислити його через призму «роботи». Герой ділиться з Гедвігою думками про те, як би можна було отруїти всіх присутніх у цій будівлі газом, і нарікає на те, що це вкрай важко зробити у залі з такими високими стелями.
Герої знаходять всередині, в центрі диспозиції, тож жодним чином не осмислюють дії. Вони здаються механічними – їм потрібно швидко реагувати на подразники, що суміжні із їхнім добробутом та навіть існуванням. Вони означують собою табір як такий, і жодним чином стіна, яка слугує фізичною перепоною, не є ментальною перепоною для них. «Табір» поступово переміщається у їхні стосунки, у взаємодію дітей, котрі розігрують сцени насильства. Зовнішню позицію займає матір, котра приїздить на певний час навідати внуків. Саме через неї осмислюється інший та його страждання.
Глядач не стикається із подіями, що відбуваються безпосередньо у таборі. Про них свідчать лише окремі уривки епізодів: дим, який завжди нависає над табором і викликає утруднене дихання та кашель у старої жінки, крики та плач, які час від часу долинають з іншого боку, на які зовсім не реагують мешканці цього «раю». Стара жінка стає транслятором жаху, який відбувається. Відсутність безпосереднього об’єкта у полі зору розкриває уявне самого суб’єкта, тому зрозумілий жах цієї жінки, котра намагається через певний час найшвидше покинути це місце. Вона опиняється перед реальним, перед Медузою Горгоною і не здатна тримати прямий погляд на нього. Цей топос не є «зоною її інтересу», яким вважається для Рудольфа та Гедвіги.
З іншого боку і герої не є тими, які взаємодіють із jouissance, вони лише функціонери, які приймають доступні для них у цій системі задоволення. Вони користуються речами конфіскованим, вкраденим в інших, у євреїв, харчуються так званою «падаллю», яка приходить до них у сміттєвих мішках, зокрема головна героїня радіє черговій «здобичі» знятій із котроїсь із жінок, стоячи перед дзеркалом чи нанісши на себе французькі парфуми та хизуючись перед чоловіком, який говорить, що її сміх нагадує рохкання свині. Герої не відчувають жодної провини за скоєне ними, за винятком одного епізоду, який є по суті фінальним – блювання Рудольфа, що виступає своєрідним punctum та прорізає «ідилічний» studium.
«Зона інтересу» (The Zone of Interest) фільм 2023 року, написаний і знятий Джонатаном Глейзером, заснований на романі британського письменника Мартіна Еміса. Зйомки проходили в нацистському концтаборі Аушвіці з 2021 по 2022 рік. Фільм став спільним виробництвом США, Великої Британії та Польщі. Прем’єра фільму відбулася на 76-му Каннському кінофестивалі.
07.05.2024