Дмитро ПОЛЮХОВИЧ; Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

Невелике село Гвардійське (колишнє містечко Фельштин), що на Хмельниччині, відоме двома унікальними пам'ятками. Це «найконституційніший» храм України й елемент «дуги Струве».

 

Пункт «дуги Струве» біля Гвардійського та монета у 5 гривень, викарбована на її честь

 

 

Триангуляційний пункт

 

Почнемо з другого. Це дивом збережений елемент славнозвсної «дуги Струве» – мережі з 265 триангуляційних пунктів, простягнутої на 2820 кілометрів від берегів Норвегії до гирла Дунаю. Завдяки цьому масштабному проекту за повної відсутності навіть натяків на космонавтику вперше з максимальною точністю виміряли діаметр Землі. Розмітка "дуги" тривала майже 40 років – від 1816-го до 1855 року.

 

Нині збережено лише 34 триангуляційні пункти «дуги Струве», з них в Україні – лише 5. У 2005 році ЮНЕСКО занесло їх до свого списку Світової культурної спадщини (через 11 років Україна відгукнулася на подію ювілейною монетою). При всій своїй унікальності згадані триангуляційні пункти ніяк не вражають – це невеличкі кургани з геодезичним знаком і скромним пам'ятничком на вершечку.

 

 

Конституція, вшанована храмами

 

Інша "родзинка" Гвардійського-Фельштину, його архітектурна домінанта – грандіозний костел Святого Войцеха, він же храм Божого Провидіння. Храм давній, величний і прегарний. Але його унікальність – зовсім не в архітектурі, а в тому, що він по праву вважається «найконституційнішим» храмом України!

 

Панорама Гвардійського-Фельштина

 

 

Тут не обійтися без екскурсу в історію.

 

Коли заходить розмова про український конституціоналізм, зазвичай згадують «Конституцію Пилипа Орлика» («Бендерську Конституцію») і Конституцію УНР. Але, що "Конституція Орлика", що "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" реально дійовими основними законами ніколи не стали. Перша залишилася лише збіркою побажань козаків-вигнанців, їхньою «суспільною угодою» з гетьманом – наступником І.Мазепи (таким самим вигнанцем). Другу ухвалили в останній день існування УНР.

 

Дивно, але в нас чомусь зовсім не згадують, що значна частина Правобережної України встигла пожити за цілком собі чинною Конституцією Речі Посполитої (т. зв. «Конституції 3 травня») – першої в Європі (якщо не рахувати «Конституцію Орлика») та другої у світі (після американської). Звичайно, у нашій суспільній свідомості пізня Річ Посполита не сприймається як форма української державності (та вона де-факто такою й не була). Але завдяки їй сотні тисяч наших людей трохи пожили в унікальних тоді конституційних умовах.

 

Нагадаємо: звичні нам національні держави, як і нації (не плутати з етносами), почали формуватися здебільшого з другої половині XVIII століття, а ще більше – в XIX столітті. У Середньовіччі та в добу Ренесансу леґітимність влади та держави визначалася винятково через леґітимність монарха і його право на володіння певною територією. З усім цим у королів Речі Посполитої все було добре – їх обирала вся (зокрема, й українська) шляхта РП. Щоправда, ситуація була – як донедавна в Україні (голосували всі, але долю виборів вирішували голоси виборців Південного Сходу). Так само було й у Речі Посполитій – остаточний вердикт був за поляками, які домінували у федеративній державі. Тому, до речі, між Річчю Посполитою та Польщею часто-густо ставлять знак рівності. Хоча навіть королі в РП не конче були поляками. Вже не будемо згадувати француза Анрі (Генріха) III Валуа, персонажа телесеріалу "Графиня де Монсоро". Але був ще й Михайло Корибут Вишневецький, виходець із давнього литовсько-руського (українського) роду. Серед його предків був і славетний Байда Вишневецький – герой козацьких дум.

 

Поштовхом для ухвалення «Конституції 3 травня» стали наслідки т. зв. «першого розділу Речі Посполитої» – між Прусським королівством, Австрійською та Російською імперіями (1772). Тоді польська еліта зрозуміла, що без кардинальної зміни державної системи країна не лише ніколи не поверне втрачені землі, але й взагалі загине. Вихід із тривалої системної кризи спробували знайти в ухваленні конституції. Робота над цим документом почалася 6 жовтня 1788 року.

 

Планувалося, що основний закон перетворить Річ Посполиту в демократичну конституційну монархію, істотно вріже свавілля шляхти. Зокрема, мало зникнути горезвісне liberum veto, втілене у формулі "Nie pozwalam!" – вигуку, який дозволяв навіть одному єдиному депутату-шляхтичеві зупинити обговорення будь-якого питання в Сеймі (а часом – і роботу Сейму загалом).

 

Природно, що абсолютні монархії Росія, Австрія і Пруссія були не в захваті від перспективи реанімації конаючої Речі Посполитої, залишки якої вони вже подумки ділили. Можливість ухвалення Конституції викликала у цих сусідів скажену лють.

 

Картина Яна Матейка “Конституція 3 травня”.

 

3-го травня 1791 року, попри шалений опір сусідів (а надто Росії) т. зв. «чотирирічний Сейм» ухвалив (під назвою "Ustawa rządowa" – "Урядовий акт") основний закон Речі Посполитої. Цей документ, крім усього іншого, зрівняв у деяких політичних правах шляхту та міщан, а також проголосив опіку держави над селянами, що дуже пом'якшило феодальний гніт. Крім того, зберігши католицизм як панівну релігію, Конституція гарантувала віротерпимість і свободу для всіх конфесій, зокрема, для "схизматиків" (православних). На той час це був найпрогресивніший і найдемократичніший правовий акт у Європі.

 

 

Костел, який будували понад два століття

 

Ухваленню Конституції 3 травня передував ряд неймовірних обставин і збігів (нагадаємо, що могутні сусіди робили все можливе, аби цього не сталося), тож у суспільстві панувала думка, що без Божого Провидіння тут не обійшлося. Отже, навіть сам Акт отримав неформальну назву "Закон Божого Провидіння".

 

Проект храму Провидіння Божого (архітектор Якуб  Кубіцький)

 

 

За рішенням Сейму, на честь вшанування згаданої Божої помочі у Варшаві навіть вирішили звести храм-пам'ятник Провидіння Божого. Проект розробив знаменитий архітектор Якуб Кубіцький. У першу річницю ухвалення Конституції король Станіслав II Август і його брат, примас Польщі Міхал Єжи Понятовський урочисто заклали наріжний камінь в основу майбутнього костелу-пам'ятника. Але храм так і не побудували. Конституція діяла лише 19 місяців. 23 листопада 1793 року її анулював Гродненський сейм, а 1795 року Річ Посполита взагалі зникла з політичної мапи світу. На той час у Варшаві встигли побудувати лише одну з центральних опорних колон. Пізніше на її основі облаштували капличку.

 

Замість величного храму постала маленька капличка.

 

 

Все шо залишилося від нереалізованого проекту Якуба Кубіцького (наші дні)

 

 

До ідеї зведення конституційно-провиденського храму в Польщі повернулися після відновлення незалежності. В 1930 році навіть оголосили загальнодержавний конкурс на найкращий проект. Його виграв архітектор Богдан Пнєвський. Але поки йшли узгодження, вирішувалися питання фінансування тощо, почалася Друга світова війна, і самостійна Польща знову зникла з мапи світу. Відтак у комуністичній державі ПНР тема Конституції 3 травня була табуйована.

 

Щойно у 1998 році з ініціативою кардинала Юзефа Ґлемпа польський Сейм знову підтвердив рішення своїх попередників про будівництво храму на честь Провидіння Божого. У новому конкурсі перемогла пропозиція професора Марка Будзінського. Постмодерністський проект передбачав храм у вигляді земляного кургану, у надрах якого мала ховатися сама будівля. Очікувалося, що новий храм стане шедевром сучасної архітектури. Але кардинал Ґлемп вирішив не експериментувати. Він скасував результати конкурсу і наказав розробити новий проект – без усіляких конкурсів і обговорень. Честь створити новий храм випала архітектору Леху Шимборському. 2 травня 2002 року заклали наріжний камінь. Будівництво мега-храму завершилося щойно минулого року. Споруда вийшла, м'яко кажучи, неоднозначною. Гостроязикі варшав'яни обізвали новий костел “соковитискач для лимонів”, а архітектори присудили йому антипремію “найогидніша споруда Польщі”.

 

“Конституційний” храм у Варшаві справді нагадує соковитискача

 

 

«Конституційний» костел у Фельштині

 

Мало хто знає, що поки у Варшаві понад два століття точилась епопея зі зведення “конституційного” храму, в подільському селі Фельштин давно діяв костел на честь Конституції та Провидіння Божого. Що більше, цей храм з'явився навіть раніше, ніж було закладено перший камінь у фундамент найпершого «недобуду».

 

Поділля на історичному «чотирирічному Сеймі» представляли співвласник Фельштина, кам'янецький каштелян Онуфрій Морський, і єпископ Кам'янця Адам Станіслав Красінський. Останній, до того ж, був співавтором тексту Конституції 3 травня.

 

У самому Фельштині на той час готувалися освятити новий костел. Його будівництво, на місці спаленого татарами дерев'яного попередника – костела Св. Войцеха, почалося ще 1753 року. Від початку новий храм планували освятити на честь того ж самого святого. Але в пам'ять нової, історичної події його вирішили охрестити на честь Провидіння Божого. 26 липня 1791 року обряд провів особисто єпископ Красінський.

 

Костел Провидіння Божого (Святого Войцеха)

 

 

Після входженням Поділля до Російської імперії царська влада наказала прибрати крамольну назву, щоби ніщо не нагадувало про колишню Конституцію. Храм офіційно став костелом Св. Войцеха, як це й мало бути від початку. Але неофіційно його називали, як і раніше, – костел Провидіння Божого.

 

 

За “совітів” доля храму склалася «традиційно». У 1933-му храм закрили й облаштували тут спочатку МТС, а по тому – клуб з кінотеатром. За німецької окупації службу в костелі відновили, але 1950 року його знову закрили, а саму споруду перетворили на склад міндобрив. Наприкінці 1980-х храм повернули вірним. На початку 1990-х почався його масштабний ремонт. Вже 25 червня 1994 року єпископ Ян Ольшанський заново освятив костел.

 

Образ Св. Войцеха

 

Костел Провидіння Божого (Св. Войцеха), зауважмо, будували коштом власників Фельштина Юзефа та Маріанни Грабянок, а добудовували на кошти їхнього сина – відомого в тодішній Європі містика, алхіміка й ілюміната (масона) Тадея Грабянки.

 

Тадей Грабянка

 

 

Ім’ям Божого Провидіння костел певною мірою теж завдячує Тадею Грабянці. Його західноєвропейські ілюмінатські прожекти (Берлін, Авіньйон) коштували недешево, Грабянка заліз у чималі борги. Як застава за одну з позик частина Фельштина перейшла до рук уже згаданого Онуфрія Морського – учасника «чотирирічного Сейму». А інакше костел, мабуть, не отримав би своєї “конституційної” назви.

 

 

 

Два Фельштини від тих самих Гербуртів

 

І ще одне. Донедавна в Україні було аж два містечка з дивною для нашого вуха назвою “Фельштин”. Перше – у Старосамбірському районі Львівщини, відоме ще з XIV століття. Друге – на Поділлі. “Східний” Фельштин – молодший від свого тезка – закладений щойно у 1584 році. Прадавніх назв обидва Фельштини позбулися майже одночасно. Галицький – 1945 року (тоді він став Скелівкою). Подільський позбавили первісного імені у 1947-му. Його перетворили на Гвардійське – на честь 1-ї Гвардійської (загальновійськової) та 3-ї Гвардійської танкової армій, що воювали тут у Другу світову).

 

Костел у Фельштині. Малюнок Наполеона Орди

 

 

Що у першому, що у другому випадку з назвою “наслідили” Гербурти. Цей поважний шляхетський рід походив із Моравії. Його ж засновником став Гербурт із міста Фюльме у Вестфалії (Німеччина). Назва цього міста походить від німецького “Fäulnis” – гниль (тобто, «болото»). У ХІІІ ст. згаданий Гербурт був лицарем єпископа Оломюцького Брунона з Гамбургу. Згаданий єпископ і наділив свого васала землями в Моравії. На пам'ять про батьківщину лицар Гербурт назвав свої маєтності Фюльменштейн («камінь на болотах»). Згодом назва трансформувалася в Фульштейн, потім – у Фельштейн і, врешті, у Фельштин.

 

У випадку з подільським Фельштином Микола Гербурт не лише увічнив батьківщину предків, але й скористався логікою згаданого лицаря Гербурта. Назва «камінь на болотах» якнайкраще підходила до подільського села. Зведене на пагорбі поселення з усіє боків оточене болотами. Саме з цих місць бере свій початок річка Смотрич, відома своїм каньйоном, популярним серед відвідувачів Кам’янця-Подільського.

 

 

Ще одна конституція?

 

Дві конституції (чинні чи проекти, немає значення) – чи не забагато це для глухого закутка Поділля у XVIII столітті? Як на здоровий глузд, забагато. Але це вже чиїми очима подивитись.

 

Ми вже згадували про те, що храм Божого Провидіння свого часу був пов'язаний з іменем відомого тоді містика, алхіміка й ілюміната Тадея (Тадеуша) Грабянки, однієї з непересічних особистостей, бурхливими біографіями яких рясніло те колоритне століття. Людини, яка все життя розривалася між якимсь Авіньйоном чи Берліном і своїми подільськими маєтками, а померла в санкт-петербурзькій Петропавлівскій фортеці. У своїх подільських Остапківцях він створив алхімічну лабораторію, де шукав філософського каменю. Називав себе «графом Остапом» (від назви тих же Остапківців), хоча насправді ніяким графом не був.

 

Дехто (наприклад, британець Ґордон Гіллз у 1913 році) навіть вважав, що це Грабянка ховався під псевдо “Граф Каліостро” (ще один мандрівний містик-авантюрист, «маг» і фальшивий граф). Лише коли правдивий Каліостро потрапив у руки інквізиції, з'ясувалося, що його справжнє ім'я – Джузеппе Бальзамо. Ця помилка, зауважмо, потрапила й до популярної колись радянської кінокомедії "Формула кохання". Кіношний граф Каліостро у виконанні Нодара Мгалоблішвілі там зовсім не схожий на Каліостро-Бальзамо. Зате він викапаний Тадей Грабянка!

 

Тадей Грабянка, кіно-Каліостро та правдивий Каліостро. Відчуйте різницю.

 

 

Суть помилки проста. У далекі доінтернетні часи, коли готувалися зйомки "Формули", необхідну інформацію шукали не “гуглом”, а в архівах і бібліотеках. Швидше за все, історичний консультант картини натрапив на старе видання кінця XVIII століття, де портрет Грабянки був помилково підписаний як "Граф Каліостро". І ця помилка перекочувала на екрани.

 

А далі ми спостерігаємо поступове народження міфу. Григорій Павлуцький, відомий дослідник українського мистецтва, пише 112 років тому: «На кінці XVIII та початку XIX століття власником був відомий містик Тадей Грабянка, у якого в Сутківцях мешкав деякий час європейський авантюрист, що називав себе графом Каліостро» ¹.

 

Як стверджують люди, що, мабуть, тримали відповідну книжку в руках, у виданні «Біографічний репертуар російських франк-масонів» ² йдеться про перебування Каліостро у Сутківцях.

 

У серпні 1978 року в іншому еміграційному виданні „Tygodnik Polski” з’явилася публікація Станіслав Соботкевича «Польський шляхтич і Каліостро» («польський шляхтич» – це, зрозуміло, Грабянка).

 

Того ж року Міхал Лещиць Грабянка, далекий нащадок нашого персонажа, писав про нього: «Привіз на Поділля самого Каліостро, якому влаштував алхімічну лабораторію у Сутковецькому замку».

 

Польський письменник і археолог Здзіслав Скрок у своїй книжці «Подільська легенда...» (2007) припускає, що Каліостро, можливо, справді гостював у Сутківцях у Грабянки ³.

 

Український автор Віктор Савченко пише впевненіше: «Вiдомий масон i магiстр магiї Джузеппе Калiостро … вiдвiдав Львiв i Суткiвцi для того, щоби зустрiтися з Грабянкою» ⁴.

 

Відома всім шанувальникам старожитностей Блека, пишучи про Сутківці, теж згадує протагоніста «Формули любови»: «Нас цікавить наступний факт: саме на запрошення графа-дивака в подільських маєтках Граб'янки побував інший дивак, більш знаний – Джузеппе Бальзамо, він же Каліостро. Граб'янка … маєтків мав до біса (скажімо, в Райківцях недалеко), тож Джузеппе Бальзамо міг мешкати як там, так і тут».

 

Далі розповіді про відвідини подільських Сутківців самим «графом» Каліостро пішли гуляти українським Інтернетом, як плітка по селі, і перетворилися майже на аксіому.

 

Але, як завжди у таких випадках, раніше чи пізніше настає розчарування. У польському сегменті Мережі надибуємо на позаторішнє зауваження історика Артура Зьонтека: «Без кінця з'являються згадки про його [Грабянки. – Z] подільські мандри з Каліостро, хоч були вони арґументовано заперечені Уєйським і Данилевич-Зелінською». Хто не знає, Юзеф Уєйський і Марія Данилевич-Зелінська – польські біографи Тадея Грабянки.

 

Ще один сучасний польський історик, Норберт Вуйтович, посилається на ще одного Грабянкового біографа, Єжи Сєвєрського, який «детально виклав арґументи, які промовляють проти правдивості тверджень давніших авторів про нібито візит Джузеппе Бальзамо vel Александра, графа ді Каліостро до маєтку Грабянки в  липні / серпні 1780 року» ⁵.

 

Нам не вдалося знайти в Інтернеті відповідних заперечень Юзефа Уєйського (а водночас не маємо підстав не довіряти посиланню на них Артура Зьонтека), натомість еміграційна письменниця та літературознавчиня Марія Данилевич-Зелінська (1907-2003), підтверджуючи, що Каліостро десь у Франції деколи ховався під псевдонімом «Грабянка» (з яким водночас листувався), зокрема писала й таке: «Належить зарахувати до легенд версію про подільський візит Каліостро, якого там нібито приймав Грабянка (у 1775 році)» ⁶.

 

Отже, історії про перебування «Великого Копта» на Поділлі в гостинах у Грабянки опиняються, м'яко кажучи, під великим сумнівом.

 

Але це у Польщі, а в Україні згадана версія далі шириться й набуває неймовірних барв.

 

У травні 2009 року відомий письменник Володимир Єшкілєв опублікував у 54-му («масонському») числі часопису «Ї» історію, від якої перехоплює подих і голова йде обертом.

 

У цій історії йдеться про відомого Михайла Чайковського (Садик-пашу), а точніше про його мемуари «Заметки и воспоминания», опубліковані в грудневій книжці часопису «Русская старина» (1904). А ще точніше – про те, що залишилося за межами цієї публікації. Адже, за твердженнями В.Єшкілєва, у Кракові 1906 року вийшла брошура авторства N.N., у якій анонімний автор свідчив, що редакція «Русской старины» не занесла до публікації частину оригінального тексту мемуарів М.Чайковського. Далі на сторінках «Ї» подано текст, який неможливо потрактувати інакше, як переказ змісту згаданої брошури. Цей текст варто подати так, як його опубліковано 2009 року (з незначними скороченнями). Отже:

 

«У ненадрукованій частині мемуарів Садик-паша розглядає різні проєкти польсько-української державности. Серед иншого згадується «проєкт графа Дж. Бальзамо (Каліостро)». За свідченням Садик-паши, Каліостро, перебуваючи в Україні у 1789-1790 роках, склав для місцевих вільних мулярів, що підпільно протистояли монархії Романових, проєкт «Республіки світла» – польсько-української федеративної держави (унії), таємним урядом якої мали стати тамплієрські ложі Суворого Чину, засновані подільським шляхтичем графом Т.Грабянкою у власних маєтках – у селах Сутківці, тепер Ярмолинецького р-ну (1775), та Остапівці, тепер Городоцького р-ну (1788) (…)

 

Саме у Сутківцях жив деякий час таємничий Верховний Маґістр Каліостро, Верховний Ієрофант Мемфісу 96 градусу. Для Грабянки він видобував «філософський камінь» та еліксир вічної молодости , а також на прохання графа розробив для майбутніх українських лож особливий ритуал «Непереможного Скіфського Сонця» (инша назва: «Великий Царський ритуал Атаґарзіса – Великого Скіфа») у 14 градусах (…).

 

Можливо, Садик-Чайковський був пов’язаний з містичною традицією ритуалу «Великого Скіфа». Він повідомляє, що читав Конституцію «Республіки світла», написану рукою самого Каліостро французькою мовою. Він також повідомляє, що цей документ є найбільшою та найшанованішою святинею Великої Ложі ритуалу Великого Скіфа і під час ритуальних праць перебуває на престолі достойника, що має найвищий 14 градус з особливим титулом «Обраного Великого князя і Митрофорного Суверена Скіфії». Окрім цієї святині, на престолі Суверена були, за свідченням Садик-паши, Великий патент з особистим підписом та повним титулом Каліостро та загадкова Святиня, добута з давнього кургану і викуплена у «чорних археологів» ХІХ століття Четвертим Митрофорним Сувереном Іваном (Яном) Пійотровським. Святиня була золотою і мала на собі «таємничі написи».

 

З певних історичних натяків ми дізнаємося, що до ритуалу Великого Скіфа мали відношення дві видатні персони Російської Імперії – друг родини гетьмана Разумовського дипломат В.Томара і Микола Васильович Рєпнін, нащадок Рюриковичів Чернігівської лінії, державний діяч і кандидат у гетьмани України у перші (досить ліберальні й багатообіцяючі) роки царювання Алєксандра І. Останній був посвяченим у вищий (можливо, Дванадцятий) ступінь Великого Скіфу, що відповідає 30 градусу Шотландського обряду (…).

 

Тепер неважко зрозуміти політичні цілі «великоскифів». Судячи з усього, вони сподівалися на відновлення автономного Українського Гетьманату в складі Імперії, як першого кроку до Каліострової Республіки світла. Кандидатів на гетьманську булаву було, як здається, двоє. М.В.Рєпнін (аристократ з роду, вищого за Романових) та міністр народної освіти Імперії (у 1810-1816 рр.) Олексій Кирилович Розумовський, син гетьмана Кирила Розумовського. Обидва були ще за часи Катерини ІІ посвячені у найвищі градуси Єлагінського масонства.

 

Є підстави вважати, що «проєкт Каліостро» став першим окультно-політичним проєктом української незалежности і (…) не згинув у віках. (…) Він став одною з найбільших таємниць українського масонства. Збережений як Традиція і відновлений у постсовєтські часи величний та сповнений самобутньої містики «Царський ритуал Атаґарзіса – Великого Скіфа» у 14 градусах. Навіть при побіжному знайомстві з цим витвором Преподобного Бальзамо та з історією його збереження в Україні, дослідника охоплює захват. 217 років відділяють нас від того літа, коли у затінку буколічних вишень і в’язів помістя графа Грабянки народився один з найкрасивіших й найориґінальніших обрядів гностичного чину» (виділення в тексті наші. – Z).

 

Якби автор наведеної публікації зволив оприлюднити назву таємничої брошури (а ще краще – опублікувати її факсиміле), нам удалось би присоромити всіх цих позбавлених фантазії та натхнення сєвєрських, уєйських і данилевич-зелінських.

 

Втім, публікація В.Єшкілєва у числі 54 часопису «Ї» на цьому не завершується. Далі йде опис подальшої долі згаданої «конституції», нібито створеної «графом» Каліостро:

 

«У 1930 році, після арештів у Москві членів розенкройцерівського «Ордена Світла» (...) слідчою групою ОГПУ були встановлені регулярні зв’язки з «Орденом Світла» одного з преподобних «охоронців ритуалу Великого Скіфа» київського лікаря-педіатра Олександра Криштофовича-Аліна. На його дачі у Чабанах у липні 1931 року гепеушники (…) знайшли частину архіву П’ятої ложі «Царського ритуалу Атаґарсіса», яка містила повний опис ритуалів від 1 градусу до 9, списки членів ложі з 1910 року та окремі протоколи «праць» в нижчих градусах, що відбувалися не тільки до революції, але й у першій половині 20-х років. Що автоматично тягло за собою звинувачення в «антисовєтській діяльності». Серед документів, згідно з деякими свідченнями, були також перґаментні стародавні дипломи Достойних Лож «Великого Скіфа» кінця XVIII – початку XIX століття, споряджені печатками і підписами Суверенів тої епохи. Ці унікальні архіви й досі не знайдені. Можливо, вони загинули під час невдалої евакуації спецархівів київських каральних органів у вересні 1941 року. Архіви спалив загін енкаведистів на березі Сули, коли німецькі мотоциклісти оточили колону «полуторок», що відірвалася від кілометрового обозу вже приреченого Кирпоносівського штабу. Можливо, вони потрапили у руки спецслужб инших держав. Збереглися лише випадкові папери».

 

Важко коментувати цю інформацію, не знаючи її походження. Єдине, що можна зафіксувати, – Гугл зовсім не знайомий з прізвищем Криштофович-Алін.

 

 

Світлини – Дмитро ПОЛЮХОВИЧ і Вікіпедія

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Г.Г.Павлуцкий. Деревянные и каменные храмы. – К.: 1905 г., с. 45-50.

 

² Tatiana Ossorguine-Bakounine. Le répertoire biographique des francs-maçons russes (18e et 19e siècles). – Bruxelles: Editions Petropolis, [1938] (перевидання – Париж, 1967).

 

³ Zdzislaw Skrok. Podolska legenda. Powstanie i pogrzeb polskiego Podola, Warszawa: Iskry 2007.

 

Віктор Савченко. Україна масонська.К.: Нора-Друк, 2008.

 

J.Siewierski, Upadły Anioł z Podola. Opowieść o Tadeuszu Grabiance, Warszawa 2003, s. 107-108.

 

Maria Danilewicz-Zielińska. Mistyk w kręgu oświeconych. Próba przypomnienia „Króla Nowego Izraela” — Tadeusza Grabianki.

 

⁷ Як насправді виглядали алхімічні практики Каліостро на теренах Речі Посполитої, можна прочитати тут – Roman Bugaj. Hermetyzm w Polsce doby stanislawowskiej. // 2/2 (4), 1993.

 

 

28.06.2017