28 березня минає 160 років від того дня, коли Британія та Франція оголосили війну Російській імперії, щоби стримати її агресію проти Туреччини. Тоді уряди західних країн не обмежилися дипломатичними заявами та санкціями, а ввели в басейн Чорного моря свої збройні сили. Східна війна за Крим і панування на Чорному морі стала фактично всеєвропейською.
Гаслом тодішнього російського імператора Ніколая I («царя Миколи», за Т.Шевченком) було: "Православ'я, самодержавство, народність". Народність виявилася нав'язаними країні шовінізмом і русифікацією. А проголошуючи себе великим православним монархом, Ніколай I прагнув зібрати під своє крило (тепер це називається "русскій мір") всі православні народи, зокрема ті, що перебували під владою Османської (Оттоманської) імперії.
На початку 1850-х років, на думку імператора, склалися сприятливі умови для здійснення цього грандіозного задуму. Монархи Австрії та Пруссії були його партнерами по Священному союзу, Франція, на його думку, ще не зміцніла після революційних потрясінь 1848 року, Велика Британія на словах відмовилася брати участь у війні. Крім того, цареві здавалося, що Британія та Франція як суперниці на Близькому Сході не домовляться між собою проти Росії.
Аж до початку Східної війни 1853 року (росіяни називають її «Кримською») у Європі вважали аксіомою (особливо після придушення угорського повстання 1848-1849 рр.), що Росія володіє потужним військом, а її дипломатія – незрівнянною спритністю.
Міркуючи про шанси успішного зайняття Константинополя, російські військові кола у грудні 1852 року дійшли висновку, що це можна здійснити лише шляхом раптового нападу. З думкою про такий напад у червні 1853-го в Севастополі готували 20-тисячний десантний загін.
Водночас Ніколай І запропонував британському урядові такий план: Дунайські князівства (Молдавія і Волощина) утворять самостійну державу "під моїм протекторатом", те ж саме буде зі Сербією та Болгарією. "Що ж до Єгипту, то я цілком розумію важливе значення цієї території для Англії. Отут я можу лише сказати, що коли під час розподілу оттоманської спадщини (після падіння імперії) ви опануєте Єгипет, я не матиму заперечень проти цього", – переказував імператор британському послові.
Пропозицію про полюбовний розподіл Туреччини Ніколай І вперше висловив серу Гамільтону Сеймуру 9 січня 1853 року і повторив та розвинув на наступних зустрічах з послом у січні та лютому. У Лондоні її відразу не сприйняли. Захоплення Росією проток Босфор і Дарданелли, з погляду англійських дипломатів, означало: по-перше, початок ери повної невразливості Росії з боку Англії; по-друге, це завоювання не могло не стати прелюдією до повного опанування Туреччини. Це спричинило би підпорядкування й Персії, а відтак – розчистило би росіянам шлях до Індії. Захопивши Малу Азію від Кавказу до Босфору і маючи за собою міцний тил як на Кавказі, так і на Балканах, де Молдавія, Волощина, Болгарія, Сербія та Чорногорія "перетворяться в російські губернії", російський цар може спокійно скерувати потім війська на південь, і вони без особливих зусиль виметуть англійців і з Єгипту, і з Сирії, і з Палестини.
Після відмови Англії цар вирішив діяти напролом, тобто використав суперечку з імператором французів Наполеоном III у питанні про Святі Місця (щодо поділу християнських святинь у Палестині між католиками та православними). Він розпочав на цьому ґрунті дипломатичний, а потім і військовий тиск на султана та домагався того, щоби Туреччина фактично визнала російський протекторат. А тим часом туркам із Лондона та Парижа дали знати, що не залишать їх без підтримки, і що Англія та Франція в разі потреби пустять у хід зброю.
Російський імператор у лютому 1853 року зажадав від Порти (турецького уряду) віддати всіх православних підданих Османської імперії під його заступництво. Після кількаденних перемов посол імператора, князь Меншиков, представив султанові проект конвенції, що робила російського царя фактично другим османським падишахом. Абдул-Меджид не чекав такого від посла і, звісно, відхилив конвенцію.
У відповідь російська армія влітку 1853 року перейшла через Прут і почала займати турецькі васальні князівства Молдову та Волощину. Водночас передбачалося здійснити план «Босфорської експедиції», складений за проектом адмірала Лазарєва і підтриманий начальником штабу Чорноморського флоту адміралом Корніловим: "за допомогою флоту прямо в Босфор і Царгород". Такою демонстрацією сили Ніколай I сподівався схилити Туреччину до поступок. На те, що ці дії спричинять війну з її європейськими союзниками, в оточенні російського імператора не сподівались.
Французький цісар Наполеон III хотів зміцнити свій трон якоюсь переможною війною. А перед Британією відкрилася перспектива створити антиросійську коаліцію і домогтися послаблення російського впливу на Балканах. Та й Шаміль постійно висловлював готовність підтримати наступ турків на Кавказі.
Англія та Франція розраховували виснажити росіян у війні з Османською імперією, а потім самим вступити війну і відібрати в Росії Крим, Кавказ, Бессарабію, Прибалтику, Польщу і Фінляндію (план Пальмерстона). Про Україну тоді ще ніхто не згадував.
Султан, закінчивши стратегічне зосередження своїх військ, 4 жовтня 1853 року ультимативно зажадав від Росії звільнити Дунайські князівства, і не дочекавшись відведених для відповіді 15 днів, почав воєнні дії. Командувач османськими військами Омар-паша перейшов Дунай і 4 листопада 1853 року завдав поразки російській армії біля Олтениці у Волощині. Натомість російська ескадра 30 листопада розгромила турецький флот біля Сінопу.
Цей бій увійшов в історію як останній великий бій доби вітрильного флоту, адже починалася доба пароплавів. Поразка під Сінопом дала Франції й Англії привід для дій з "оборони беззахисної Туреччини від грізного ворога". 12 березня 1854 року франко-британський флот увійшов в Чорне море. А ще 21 лютого Ніколай І оголосив маніфест про розірвання дипломатичних стосунків з Британією та Францією.
Через місяць, 20 березня, російська армія під командуванням генерал-фельдмаршала Паскевича форсувала Дунай (тодішній турецький кордон) і вдерлася в Болгарію. У відповідь 27 березня королева Вікторія оголосила російському імператору війну. Наступного дня імператор Наполеон ІІІ звернувся з подібним посланням до французького сенату.
Отже, 28 березня почалася війна Британії та Франції проти Росії. До союзників доєдналася ще Сардинія. Експедиційні сили союзників висадилися біля Варни, щоби допомогти туркам відбити вторгнення росіян, які на той час оточили Сілістру.
Росія тоді значно поступалася західним європейцям у військовій техніці. Її флот складався переважно зі застарілих вітрильників, армія була озброєна здебільшого кремінними гладкоствольними рушницями з невеликою дальністю стрільби, тоді як союзники мали вже переважно нарізні гвинтівки.
Зосередивши у квітні 1854 року 50-тисячну армію в Галичині, Буковині та Трансільванії, Австрія зажадала від Росії звільнити територію Молдови та Волощини і запропонувала мирну угоду для припинення війни. Проте Росія відкинула умови угоди, висунуті 8 серпня Англією, Францією, Пруссією й Австрією у Відні, згідно з якою вона мала відмовитися від будь-якого втручання в справи Османської імперії.
"Всупереч усім політичним ускладненням, я не втрачаю мужності, і на мою думку, якщо ми будемо діяти сміливо й енергійно, то ця східна бійка обіцяє нам значні вигоди. Наше майбутнє – на сході, і ми заженемо міць та вплив Росії в ті межі, за які вона вийшла тільки через слабкість і розбрат у нашому таборі. Повільно, бажано непомітно для царя Ніколая, але правильно ми доведемо російську політику до краху. Звичайно, недобре виступати проти старих друзів, але в політиці не можна інакше, а наш природний супротивник на сході – Росія. Ми боїмося революції, але ми впораємося з нею і без Росії... Насамперед треба бути австрійцем", – писав тоді цісар Франц Йосиф І своїй матері Софії Фридериці.
Не знаю, чи читав тоді цісар писання Фрідріха Енгельса, який так оцінював наміри Російської імперії напередодні Кримської війни: "Оточивши австрійські володіння з півночі та півдня, Росія цілком зможе поводитися з Габсбургами як зі своїми васалами. І оскільки одне завоювання неминуче призводить до другого, а одна анексія провокує іншу, завоювання Туреччини Росією стало би прелюдією до анексії Угорщини, Пруссії, Галичини і до остаточного створення слов'янської імперії".
Змушена підкоритися австрійському ультиматуму Росія почала виводити своє військо не лише за Дунай, але й за Прут. Натомість австрійське військо зайняло Волощину та Молдову для охорони їх від росіян. У тодішніх воєнних діях на боці турків брали участь і українці під проводом Міхала Чайковського (1804–1886). Він походив з польської шляхецької родини, народився у с. Гальчин Волинської губернії, по материній лінії вважав себе нащадком гетьмана Івана Брюховецького, брав участь у повстанні 1830–1831 рр., відтак еміґрував до Франції, де став літератором. М.Чайковський написав польською кілька пригодницьких творів з історії України: "Козацькі повісті", "Гетьман України" (про Івана Виговського), "Вернигора". Мріяв про відродження українського козацтва. Для цього він перебрався до Туреччини, де 1850 року перейшов в іслам і вступив на турецьку військову службу, змінивши ім'я на Мехмед Садик-паша.
Історик Іван Лисяк-Рудницький у своїй розвідці "Козацький проект Міхала Чайковського під час Кримської війни: аналіз ідей" писав: "Кримська війна дала, як думав Чайковський, можливість здійснити мрію його життя. Ще до того, як у 1853 році розпочалися воєнні дії, він звернувся до султанського двору з пропозицією створити під османською зверхністю козацький військовий підрозділ для боротьби з Росією. Пропозиція була прийнята і Чайковський отримав титул Мірміран-паші, – традиційне ім'я козацьких отаманів на службі при султанському дворі. Сформовано полк, що складався із шести рот або близько 1400 солдатів. Варто відзначити, що службовою мовою була українська. Правда, через брак українців виникли певні труднощі, але підрозділ був зміцнений добруджійськими козаками і українського, і російського походження, дезертирами з російської армії з Росії та України, болгарами, а також звільненими в'язнями. Офіцерами були поляки, ветерани повстання 1831 року, багато хто – вихідці з України, земляки Чайковського. Полк Чайковського відіграв досить важливу роль у воєнній кампанії 1854 року. Він допоміг звільнити фортецю Сілістра на Дунаї, оточену росіянами, і першим вступив до Бухареста після того, як місто залишили росіяни. Деякий час Чайковський навіть був військовим губернатором Бухареста, столиці Волоського князівства (Румунія тоді ще не існувала). Наприкінці 1854 року козаки Чайковського досягли річки Прут, по якій проходив кордон із Росією.
Чайковський планував вступити на Україну на чолі свого підрозділу, що, на його думку, мало викликати антиросійське повстання. Але цього не сталося, і ми повинні спитати чому. Однією з головних причин була стратегія великих держав: Британія і Франція вирішили основним театром війни зробити Крим, і тому Дунайським фронтом знехтували... Легіон Чайковського відведено від кордону, від Дністра до Болгарії, де він був розквартирований до кінця війни, не беручи більше участі у воєнних діях...
Чи існувала в українському суспільстві база для руху такого типу, як уявляв собі Чайковський? Що такий рух був можливий, свідчить епізод, відомий в історії під назвою "Київська козаччина". В 1855 році, перед закінченням Кримської війни, почався стихійний масовий рух селян Київської губернії і сусідніх областей Правобережної України, де близько 500 сіл відмовилися працювати на дідичів і організувалися за традиційним козацьким зразком. Це сталося через певне непорозуміння. Царський маніфест, що закликав утворювати ополчення для боротьби проти чужоземного ворога, селяни помилково зрозуміли, як заклик до відновлення козацьких вольностей. Рух пізніше був придушений військовою силою. Проте, цей епізод показує, що в тогочасному українському суспільстві існували деякі елементи, цілком незалежні від Чайковського, серед яких така ідея могла знайти прихильність" (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, Т.1. – Київ, 1994. – С. 251-263).
А тим часом воєнні дії перекинулись до Криму і тривали ще майже два роки. 14 вересня 1854 року біля Євпаторії висадився англо-французький десант. 20 вересня союзники розбили російське військо на річці Альма, а через кілька днів блокували Севастополь. Бої під Севастополем тривали до вересня 1855 р., коли російський гарнізон відступив з міста.
Флот союзників також зайняв і блокував портові міста Керч, Генічеськ, Бердянськ, Маріуполь, Таганрог. Воєнні дії проводилися також на Балтійському та Білому морях і на Камчатці. Союзників підтримували в Криму татари, через що після війни їх чекали репресії з боку росіян.
1 лютого 1856 року у Відні було досягнуто попередньої домовленості щодо умов мирного договору. Остаточна його ратифікація відбулася на Паризькому конгресі (28 лютого – 30 березня). Росія відступала Молдавському князівству (османському васалу) південну частину Бессарабії і повертала Туреччині кавказький Карс. Петербург відмовився від претензій на заступництво православних підданих Османської імперії і погодилася з принципом суверенітету та цілісності Османської імперії. Чорне море ставало нейтральним. Росії та Туреччині заборонили мати на Чорному морі військові флоти та військово-морські бази.
Николай I не дожив до кінця війни – помер у розпалі облоги Севастополя. За офіційною версією, від пневмонії, за чутками – прийнявши отруту.
Карти з "Енциклопедії історії України", т. 5. – К.: Наукова думка, 2008.
28.03.2014