Ой не така вже й Велика та Британія, річка Темза не та...
Змаліла якось брекзитована бідна, змаліла геть чисто вона.
Якісь такі приблизно емоції переповнювали мене 23 червня, під час першої річниці референдуму про вихід Великобританії з Європейського Союзу. Емоційне тло абсолютно прогнозоване, хоч і зовсім не радісне. За декілька років активних спостережень і подекуди навіть вивчення того, що відбувається в колись метрополії колись величезної імперії, я уже до цього починаю звикати.
Бо нічого не зробиш — така доля всіх імперій. І британська імперія — аж ніяк не виняток. Сп'яніння від думок про власну "унікальність" чи "вибраність", як результат — відрив від реальності (думка, що UK реально може самостійно процвітати без Євросоюзу). Звідси як результат — ну що ж, це можна назвати "як Бог хоче покарати, то забирає розум" (рішення провести торік абсолютно необов'язковий референдум, у результаті якого було вибрано політику виходу з ЄС). Далі — ще більше сп'яніння в стилі "апетит приходить під час їжі" (активація 50-ої статті про вихід з ЄС і оголошення нових виборів).
І от тепер, нещодавно, зустріч із подвійною жорстокою реальністю. По-перше, молодий електорат збунтувався проти дикого острівного націоналізму від торі і поставив під сумнів не тільки правління консерваторів, а й сам Брекзит. По-друге, Євросоюз навіть не збирається зважати на внутрішні проблеми Об'єднаного Королівства і відкладати початок перемовин про вихід.
Аналогії з російською імперськістю, про які я згадував у найпершій своїй статті на цю тему — не дають спокою... Судіть самі.
Два необов'язкові волевиявлення, ініційовані консерваторами — торішній референдум і цьогорічні вибори — сколихнули спочатку геополітичну мапу світу (Брекзит), а потім і внутрішньополітичну британську політичну кухню (нещодавній програш консерваторів на виборах). Так-от, обидва вони — повністю в стилі героя Достоєвського з його безсмертною формулою "тварь лі я дрожащая ілі право імєю". Як у предтечі більшовицького варіанту російського імперіалізму товариша Раскольнікова — абсолютно необов'язкове кровопролиття: "бабушку зачєм убіл-то?", так і в англійських торі — абсолютно необов'язкові загравання з популістичними трендами "плєбісцити-то зачєм назначалі?", які вилилися в декілька практично змарнованих років британської політики, у катастрофічне зниження ролі Британії на світовій арені (як хард так і софт-пауера), у те, що скоро буде називатися "втомою від Великобританії" у Брюсселі і от нещодавно — в катастрофу з Greenfell Tower...
І як результат... Королева не просто так одягнула капелюшок у кольористиці прапора Євросоюзу на своє звернення до Парламенту.
Адже цілком зрозуміло, що Брекзит — повна дурня. Адже цілком зрозуміло, що Брекзит або не відбудеться взагалі, або, якщо він і відбудеться, то на таких умовах для Об'єднаного Королівства, після яких Лондон приповзе до Брюсселя миритися зі словами "лихий попутав".
Мені це було зрозуміло одразу після минулорічного референдуму, на якому, нагадаю, прихильники Брекзиту якраз і здобули величезну перемогу. До речі, написати статтю, в якій сказати, що Брекзит завершився і що його не буде буквально через декілька (!) днів після його перемоги — не так то і легко. Автору треба мати нахабство, а виданню — сміливість повірити авторові.
Але я відволікся, повернімося до наших британців.
Обидва прем'єри від консерваторів катастрофічно помилилися. Обидва рази. Спочатку Девід Кемерон недооцінив силу набираючого вагу популізму, оголосив (необов'язковий) референдум — і програв. І таким чином рік тому тріумфально виграв Брекзит. А потім Тереза Мей недооцінила щойно-щойно змужнілий антипопулістський тренд, пішла на (знову необов'язкові) вибори — і також програла. І таким чином пару тижнів тому, через рік після тріумфальної перемоги — Брекзит програв. Але ж обидва тренди були на поверхні (не буду вдаватися в деталі у цій статті, це окрема тема).
Що завадило консерваторам їх побачити? Я далекий від думки, що мені з Києва краще видно, ніж їм там "у полях", на Лондонщині. найімовірніше — і тут ми повертаємося до перших декількох абзаців цієї статті — річ саме в зарозумілості і відчутті своєї "обраності", у відірваності від реалій.
Британці настільки зжилися з думкою, що вони мають мати якийсь спеціальний статус у рамках ЄС, що просто не захотіли помічати очевидного факту — Євросоюз є об'єктивно потужніша сила, ніж їхня острівна економіка. І нехай ЄС інколи так "тупить", що це неймовірно бісить (як у випадку з українським "безвізом"), проте він "довго запрягає, але скоро їде". Важко переоцінити удар, завданий російській імперськості безвізом для України — так само, як важко переоцінити і удар, завданий по британській зарозумілості планами перенести фінансовий центр із лондонського Сіті на материк, чи скасуванням роумінґу всередині ЄС, чи небажанням ЄС відтермінувати початок перемовин щодо Брекзиту.
Перелік можна продовжувати, але зупинюся на декількох. Спочатку про той, що дуже показовий на абсолютно побутовому рівні. Буквально нещодавно вступила в дію відміна роумінґу по всій території Євросоюзу. І, очевидно, для британців — також, оскільки вони юридично ще в ЄС. Не зовсім зрозуміло, щоправда, чи не зміниться ситуація після Брекзиту. А це питання стосується мільйонів (якщо не десятків мільйонів) громадян Великобританії. Уявіть, що впродовж трьох відпочинкових сезонів (переговори щодо Брекзиту можуть тривати два роки) Ви знаєте, що у Вас немає зайвих витрат на зв'язок. І тут на четвертий — неприємна несподіванка, у декілька разів більший рахунок “за мобільний інтернет” після повернення з Іспанії/Італії/Франції. От кому це потрібно?
Другий момент сили, демонстрацію якого у розмовах із Великобританією Євросоюз не збирався відтерміновувати — удар по статусу Лондона як фінансової столиці світу. Європейський центробанк уже зараз дав зрозуміти, що хотів би отримати “чіткі юридичні повноваження” щодо нагляду за такою надважливою функцією на ринку цінних паперів, як кліринґ. А особливо ЄЦБ цікавить системно важливі кліринґові доми (clearing houses), які розташовані не на території ЄС. Як, наприклад, Лондон після Брекзиту. Це чіткий натяк на те, що ЄС не збирається залишати у лондонському Сіті функцію кліринґу цінних паперів, номінованих у євровалюті. Без цього роль столиці Великобританії у фінансовому світі зменшиться у десятки разів. Що поставить під загрозу ринок, відповідальний за практично одну десяту ВВП Великобританії і більше мільйона робочих місць.
Не буду вдаватися у подробиці, але для розуміння важливості цього варто просто поглянути на абсолютні величини. Кліринґові організації є тримачами застави під час проведення контрагентами операцій із цінними паперами, особливо деривативами. Так-от, тільки цієї застави у кліринґових домах Лондона — біля 174 млрд доларів живих грошей і високоліквідних облігацій. У Франкфурті — 62 мільярди, а в Парижі — 25.
За даними квітня 2016 року, близько 75% торгівлі процентними свопами номінованих у євровалюті відбувається через Великобританію. Хто стане регулятором цих процесів — питання, яке було на кону задовго до Брекзиту. Так, ще у 2015 році Європейський центробанк програв судову справу, намагаючись перевести кліринґ в єврозону. Після Брекзиту все зміниться.
Взагалі виникає враження, що Євросоюз не хоче затягувати процес, не чекає з демонстрацією сили, а, як тільки почалися переговори про Брекзит, зразу ж і почав показувати, “хто в хаті господар”. Сидається, що ЄС також не проти цю глупість якнайшвидше закінчити — з тим чи іншим результатом. Євросоюз показує, що для обидвох сторін процесу було би краще, якби Великобританія знайшла можливість розвернути Брекзит, але помагати британцям це робити континентальні країни не збираються. Суспільна думка ЄС вже “проїхала” Брексит і сприймає бажання британців закритися на острові вже не з острахом ланцюгової реакції по всіх країнах спільноти, а радше знизуючи плечима — з повним нерозумінням, але “ну хочуть — значить о'кей, переживемо”. Економіка єврозони на підйомі, оптимізм б'є рекорди, дестабілізувати Європу хвилею імміґрантів з Сирії Путінові не вдалося — і хвиля популізму змінилася на свою протилежність.
Український вимір питання
Готовий стверджувати, що через рік після Брекзиту Україну можна розглядати стороною, котра в цій усій ситуації — програє. Великобританія потрібна Україні а) сильною; б) в Євросоюзі. Бо вона — серйозна противага Німеччині, яка останнім часом проводить політику, яку можна називати “НордСтрім-2" і "Вибори-на-Донбасі-якнайшвидше”. І нема кому цю політику в ЄС збалансувати. Однієї Меркель явно замало, німецький істеблішмент не позбувся свого проросійського флеру і, незважаючи на подолання популістських настроїв у Німеччині, далі продовжує будувати трубу, яка може повністю позбавити українські газопроводи сенсу їх існування.
Ми ж розуміємо, що після реалізації НордСтрім-2 (або будь-якого іншого проекту, який зможе повністю замінити українську трубу) — більше ніщо (крім української армії) не буде стримувати Путіна від прямого наступу, наприклад, на Харків? Або на Київ. А німецькі політики, які підтримують цю ініціативу, напевно, вважають, що цей наступ колись і так відбудеться — і хочуть перестрахуватися шляхом "Північного потоку-2". Чим стимулюватимуть таку пряму агресію з боку РФ. Замкнене коло, розірвати яке можна тільки переконавши німців, що Україна — це саксес-сторі. А з персонажами типу Ґерхарда Шрьодера, який досі зберігає значну вагу в німецькому політикумі, це зробити неймовірно важко.
Тому Україні критично важливе членство Великобританії в Євросоюзі, її сильна вага у цій організації і загалом — високий авторитет у світі. Але, на жаль, навіть якщо Великобританія поверне на 180° процес виходу з ЄС, відновлення її ваги і авторитету на світовій арені займе значно більше часу: не рік, не два і, можливо, навіть не десять. Бо як це — спочатку ми ґонорово виходимо з Євросоюзу, а через пару років, зрозумівши всі наслідки, ми не виходимо з Євросоюзу? Це що, не можна було прорахувати наслідки такого кроку на декілька років наперед? Ви ж Британія, ви ж Лондон, у вас там і королева, і лорди... Несерйозно.
Німеччина (тепер уже і з Францією), які впоралися зі своєю популістською сверблячкою значно швидше і легше, ніж Великобританія, яка на всій швидкості вляпалася в Брекзит — і надалі буде драйвером найбільшої економіки світу, і Україна мусить спрямувати свої зусилля на зовнішньоекономічній арені в напрямі посилення проукраїнськості саме Німеччини. Великобританія, на жаль, нам тут не помічник. У неї Брекшит. Ну що ж, на жаль, Брекшит геппенс.
26.06.2017