25 жовтня Велика Британія отримала нового прем’єр-міністра. Король Чарльз III благословив на правління 42-річного ексміністра фінансів Ріші Сунака. Це вже третій керівник уряду лише за цей рік і п’ятий з моменту оголошення результатів фатального референдуму про Brexit.
Про вихід Об’єднаного Королівства з Європейської Унії тут згадано не просто так, а щоби прокласти місток до пояснення такої безпрецедентно жвавої «текучки кадрів» у кабінеті на Давн-стріт. Але про це – згодом. Спершу – про самого Сунака.
Отже, Ріші Сунак – найбагатший член Палати громад, перший небілий прем’єр-міністр Великої Британії, наймолодший в історії керівник британського уряду. Він народився 1980 року в Саутгемптоні в родині вихідців з Індії. Попри усталені стереотипи, його батьки аж ніяк не були бідняками. Батько заробляв непогані гроші, працюючи лікарем-терапевтом, а мати володіла та керувала аптекою.
Батьки забезпечили синові найкращу освіту, яку лишень можна здобути у Великій Британії. До 11 років Сунак відвідував підготовчу школу Окмаунті, а потім незалежну підготовчу школу Страуда, де нині плата за навчання становить 18 500 фунтів на рік. Звідти він пішов до школи короля Едуарда VI у Саутгемптоні (17 000 фунтів на рік), а потім до Вінчестерського коледжу (43 тисячі фунтів на рік). Вінчестерський коледж – це один із найстаріших британських навчальних закладів Великобританії, давній конкурент знаменитої школи в Ітоні. Такий собі інкубатор депутатів, міністрів і навіть прем’єр-міністрів.
Далі – звісно, Оксфорд, де вивчав філософію, політику й економіку. Потім навчання за програмою MBA у Стенфордському університеті. Там він зустрів свою майбутню дружину Акшату Мерті, дочку Нараяни Мерті – індійського мільярдера та співзасновника величезної компанії ІТ-послуг Infosys.
Свій власний капітал Сунак заробив, працюючи, зокрема, в інвестиційному банку Goldman Sachs і компанії гедж-фонду TCI на початку своєї кар’єри в 2001–2004 роках. Однак найбільша частина статків Сунака походить від дружини, точніше від тестя-мільярдера.
У 2015 році Сунак уперше став членом парламенту від міста Річмонд у Йоркширі. Йому навіть вдалося обійняв незначну посаду в уряді Терези Мей.
Але головний його кар’єрний злет відбувся вже завдяки Борисові Джонсону. Причому зразу ж після завершення Brexit. У лютому 2020 року Джонсон взяв його у свій кабінет міністром фінансів.
До речі, про Brexit і його роль у долі Сунака та його попередників. До недавнього часу Велика Британія послуговувалася реноме надзвичайно економічно стабільної держави. Так тривало останні майже чотири десятиліття – відколи прем’єрську посаду обійняла «залізна леді» Марґарет Тетчер. Вона зуміла, попри неймовірний спротив як внизу, так і нагорі, провести радикальні реформи, закрити нерентабельні підприємства (передовсім вугільні), здійснити лібералізацію економіки, максимально скоротити державне регулювання.
Марґарет Тетчер
Фунт стерлінгів тривалий час вважався однією з найстійкіших валют світу. Всі фінансові шторми, економічні кризи якщо й не обходили Туманний Альбіон стороною, то принаймні не завдавали Англії такої дошкульної шкоди, як іншим державам.
Але нині словосполучення «британська стабільність» викликають лише посмішку. У когось – гірку, у когось – зверхню. Останні кілька років країну відчутно лихоманить, британці змушені звикати до перманентної кризи.
Чи винен в усіх бідах коронавірус? А чи війна Росії проти України? Лише частково – пандемія посилила кризовий ефект, але європейські господарства встигли вийти на доковідний рівень. Британське ж – ні. І це при тому, що європейські країни війна, а головне енергетична блокада Росії зачепили значно сильніше, ніж Об’єднане Королівство.
Тож головною проблемою виявився таки Brexit. Адже вже згадані успіхи політики Тетчер були б неможливими, якби Об’єднане Королівство не мало тісних економічних зав’язків із Європою: єдиного ринку збуту, капіталів, робочих ресурсів тощо. Це найбільший ринок у світі, і губити його було великим безглуздям.
Пригадаймо, що Лондон до виходу з ЄУ був неформальним фінансовим хабом спільноти. Інвестиційні кошти, які спрямовувалися до Німеччини, Іспанії чи Швеції, дуже часто проходили саме через Лондон, через британські банки. Ніде у світі не було такої концентрації фінансистів, як у британській столиці. І от ці фінансові ворота просто взяли й закрилися, а фінансисти, звісно, роз’їхалися по інших локаціях – хто у Париж, хто у Франкфурт-на-Майні, хто у Брюссель. І все через популістську ідею Brexit, яку таємно підтримував Кремль. Російське керівництво добряче відсвяткувало свого часу результати референдуму 2016 року.
Відтоді в країні й почалася прем’єрська камізелька. Першою жертвою став Девід Камерон, який і організував референдум в надії, що результат буде негативним, але прорахувався. Далі – Тереза Мей, котра намагалася реалізувати вихід, але їй не дуже це вдалося. Далі – Борис Джонсон, який нібито й досягнув певного успіху (принаймні остаточно попрощався з Євроунією), але засадничих проблем це не зняло.
Однією з найгостріших проблем, які виникли внаслідок Brexit, – було питання прикордонного переходу між Ірландською Республікою та Північною Ірландією. Ірландія, як відомо, є повноцінним членом Євроунії. На відміну від Великої Британії, вона навіть відмовилася від свого фунта, вступила у Валютну унію та запровадила євро. Північна Ірландія – автономний край, який входить в Об’єднане Королівство. Допоки Лондон входив у ЄУ, особливих проблем з кордоном не виникало – був вільний рух людей, товарів, капіталів. Але з Brexit така «халява» припинилася. Довелося вирішувати: чи хрестик зняти, чи майтки вбрати. Тобто або цілковитий розрив із ЄУ, або така собі «напіввагітність». Перехідний період довго тривати не може. А питання так і залишилося принципово не вирішеним.
Причому ірландська проблема значно ускладнилася політичним чинником, пов’язаним з ІРА і мирною угодою, укладеною в Сент-Ендрюс у жовтні 2006 року, яка поклала край кривавому конфлікту. Бо якщо кордон між Ірландіями закриють, то порушаться умови перемир’я й може спалахнути новий збройний конфлікт.
Тож не дивно, що мешканці Північної Ірландії в основній масі проголосували проти Brexit. До речі, так само, як і жителі Шотландії. Саме тому шотландці вимагають нині повторного референдуму про незалежність, оскільки від попереднього референдуму 2014 року умови радикально змінилися – через вихід країни з ЄУ.
Як бачимо, окрім прямих проблем, Brexit приніс країні й масу опосередкованих. Багато експертів, до речі, саме цим пояснюють, що Ріші Сунак майже безальтернативно виграв змагання за лідерство в Консервативній партії і, відповідно, крісло прем’єра. Мало хто хоче нині брати на себе відповідальність у країні, що перебуває в кризі, яку ще й невідомо, як розв’язувати. І це при тому, що торі вже 12 років перебувають при владі, а на останніх парламентських виборах партію підтримала безпрецедентна кількість британців.
Нагадаємо, що вибори відбулися в грудні 2019 року, за прем’єрства Бориса Джонсона. Він висунув передвиборче гасло «Довести Brexit до кінця». Тож виборці, які заморилися за три роки від перехідних періодів, повірили йому й активно підтримали. Тобто Джонсонові вдалося своїм ентузіазмом породити в британців віру в «панацейність» Brexit. Саме тому за нього, тобто за очолюваних ним торі, проголосували не лише представники «електорального ядра» консерваторів, а й багато тих британців, які зазвичай голосують за лейбористів.
Тож Джонсон довів вихід до кінця, але у липні 2022 року мусив зрезиґнувати з прем’єрського крісла. Формально підставою для демісії Джонсона стала його брехня щодо вечірок під час пандемії і щодо сексуальних домагань його соратника. Утім реальною причиною, як стверджують експерти, було те, що завершення Brexit виявилося лише позірним. Та сама ірландська проблема так і не була вирішена, як і маса інших – економічних і політичних. Тут варто згадати нашого героя Ріші Сунака. Як пам’ятаємо, саме Джонсон посприяв його стрімкому кар’єрному зростанню. Чим відплатив Сунак? Влаштував демарш з уряду, чим фактично поставив свого патрона перед необхідністю демісії. А сам потім висунув претензію на прем’єрську посаду.
Проте змагання тоді виграла Ліз Трасс. Отримавши керівництво над країною, яка чимраз глибше зсувалася в кризову прірву, вона вирішила вдатися до радикальних кроків. Але явно перестаралася й тільки поглибила проблеми своїми планами витратити додатково чверть трильйона фунтів, щоби знизити податки, пожвавити мляву економіку та підтримати населення субсидіями. В країні почалася страшенна інфляція, вперше за багато років її рівень досягнув двозначного числа. Курс фунта падав, а за ним і рейтинг торі. Тож її прем’єрство стало рекордно швидкоплинним – лише 45 днів.
І от тепер до влади прийшов молодий і амбітний Ріші Сунак. Він пообіцяв розв'язати всі проблеми – і йому нібито повірили. Зрештою, чому ні? Адже під час свого перебування на посаді міністра фінансів Сунак діяв дуже професійно: в умовах пандемії він забезпечив певну економічну стабільність, врятував багато підприємств від банкрутств.
Але й попередні прем’єри – і Джонсон, і Мей, і Трасс – теж переконували, що здатні залагодити проблеми, породжені Brexit. Але всі розбивали лоби об непорушний мур. Тепер черга Ріші Сунака зустрітися з цим муром.
Чому виникає сумнів, що проблеми Brexit в принципі надаються на розв’язання? Передовсім з огляду на приклад прем’єрства Ліз Трасс. Адже її програма податкових реформ була побудована на самій ідеї Brexit, на використання тих інструментів, які мав би дати вихід з ЄУ. Але інструменти виявилися непрацездатними, все стало ще гірше.
Експерти зі середовища торі, які досі намагалися скласти таку загальну концепцію функціонування держави в умовах нечленства в Євроунії, нині щиро визнають, що нічого не вдається. Що вже пробували і так, і сяк, і догори дриґом – а мур як стояв, так і стоїть. Не приносить «омріяний» Brexit жодного збагачення ні країні, ні людям. Не вдається без ЄУ. Тож, найімовірніше, раніше чи пізніше доведеться потроху цофатися. Чи до повноцінного членства, чи до якихось масштабних угод – це вже питання для обговорення. Одне стало для всіх очевидним: повний розрив з Унією був величезною помилкою.
