Роман МОТИЧАК

 

У 1999-2000-му роках я часто їздив до Польщі. Тоді Львів ще не був схожим на сухопутну Венецію і можна було погуляти містом, не ризикуючи бути роздушеним натовпами туристів. Тому у п'ятницю ввечері я виходив з роботи на Січових Стрільців, проходив через Криву Липу на Дорошенка, прогулювався через весь центр до площі Петрушевича, там купляв три пляшки пива, сідав у тролейбус і доїжджав до автовокзалу на Стрийській. Там, на місці, купував квиток до Вави – і не завжди навіть зворотний, бо не знав, як там "карта ляже". В автобусі закидувався першим пивом, друге залишав полякам на стражи гранічней, і ми, як правило, обмінювалися стандартним "Пан як завше, до Вави?". "Яка розумна є сьому альтернатива?" (так, так, вони у мене вже знали навіть, хто такий Подерв'янський, а не тільки Андрухович). Я показував їм готівкових 200 баксів у кишені (вимога для в'їзду) – і з кордону до Вави глушив друге пиво. 

 

І без жодних віз. 

У 99-му — 2000-му. 

Я їздив на вікенд до Вави. Раз на місяць мінімум. 

І не лише я. Купа народу їздила так само – в п'ятницю після роботи до Кракова / Перемишля / Любліна на пиво з друзями. І в неділю ввечері на автобус – назад на роботу. Ну ви уявляєте собі ту роботу в понеділок, правда?  

 

У 2003 році Польща, пристосовуючись до вимог вступу в ЄС, ввела візи. ПОЛЬЩА. Щоправда, ліберальний режим отримання польської візи будив надію, що після вступу Польщі цей режим лібералізується ще більше. Життя ці надії перекреслило: з середини 2005-го візова практика кардинально змінилася — чітко за гроші, на конкретний період часу і т. д. Тобто якщо ти їхав на дводенну конференцію до Криніци-Ґурскої, то за 35 євро міг отримати візу саме на ці два дні. Добре, якщо давали хоча би на чотири — щоби можна було добратися. Введення шенґенських віз у Польщі виглядало навіть як деяке полегшення — не щодо самої Польщі, а інших країн Шенґенської зони, де отримати візу було ще на порядок важче.

 

Цинізму ситуації додало те, що травень 2005-го відділяє від листопада 2004-го буквально трохи більш як півроку. В листопаді 2004-го, під час Помаранчевої революції, українці вийшли на Майдан проти Януковича і заодно заявити про своє прагнення рухатися в Європу. Вперше і голосно. На морозі. Добре, що без жертв.

 

А в результаті ЄС підсунув нам шенґен прямо під ніс, створив нову залізну завісу – цього разу по Сяну, – і, якщо коротко, послав нас далеко-далеко. Цинічно, прямим текстом і по-хамськи. 

 

Зрозуміло, що все це планувалося давно, і зрозуміло, що візовий режим з Україною – наслідок цього розширення, і зрозуміло, що ЄС не робив цього спеціально щодо України. Але коли ти поважаєш сусіда, ти, напевно, скоригуєш свої плани. Якщо бачиш, що він це може болісно сприйняти. Тим паче, не щодня у сусідів такі події, як Помаранчева революція, відбуваються. Тим паче, що на тлі всіх решта сусідів цей найбільше старається.

 

Тому факт залишився фактом. Ти виходиш на Помаранчеву революцію, де кажеш "Ми хочемо в Європу", а через кілька місяців ця ж Європа тобі відро холодної води на голову. І примушує одного з твоїх найбільших письменників доводити в консуляті, що він справді письменник, — пам'ятаєте випадок з Тарасом Прохаськом, правда?  І демарш Мирослава Мариновича теж, певно, пам'ятаєте... 

 

Цей епізод новітньої української історії важко недооцінити, але він дійсно є дуже слабо вивчений – і дуже даремно, бо він, як на мене, є визначальним для майбутнього розвитку країни. Але, зрештою, нічого дивного, бо західні ґрантодавці не сильно хочуть фінансувати вивчення своїх фундаментальних помилок.

 

Але ми відволіклись. Після введення у 2005-му візового режиму відбувалися наступні процеси.

Електорат, який активно підтримував Помаранчеву революцію, сприйняв дулю від Європи як зраду і сильно розчарувався. Простий львів'янин, який мерз на Майдані, тепер мусів вистоювати черги до польського консуляту. Це було принизливо. Це, своєю чергою, призвело до появи у Верховній Раді націоналістичної партії – звичайно, і на тлі протистояння Ющенко-Тимошенко також.

 

Так, саме на цих почуттях фрустрації електорат Західної України привів у парламент Тягнибока. Саме після фактичного введення візового режиму в ті країни, які до 2005-го мали більш-менш ліберальний режим допуску українців.

 

А електорат Януковича, своєю чергою, захлинався від злорадства. "Ну шо, ви хотіли в Європу, да? І куда вона вас послала, ця Європа? Ой молодці! Не хочете ще раз по Майдану поскакати?" – якось приблизно отак можна це злорадство описати. 

І їх можна було зрозуміти. Вони з тріском програли в листопаді 2004-го, затаїли злобу – і тут такий подарунок, буквально в травні наступного року. І від кого? Від ЄС. І це почуття "тріумфу над западенцями" – в тому числі – призвело до нового повернення Януковича. 

 

Таким чином, посилення візового режиму запустило черговий виток протистояння між сходом і заходом України і загострило позиції сторін: захід радикалізувався, Донбас згуртувався навколо Януковича. На тлі деконструктивності пари Ющенко-Тимошенко прихід до влади Януковича був прогнозованим. З усіма наслідками... 

 

Якби тоді, у 2005 році, ЄС не повівся настільки безвідповідально, усе в цій країні могло би піти по-іншому. Важко віриться, що в Євросоюзі ніхто не прораховував потенційних сценаріїв розвитку подій. Важко повірити, що ЄС не розумів: коли українцям посилити візовий режим одразу через пару місяців після того, як вони на морозі показали, що вони Європа, це українцям дуже не сподобається.

 

 

Знимка 2005 року: Путін і Ґергард Фріц Курт Шрьодер, до 22 листопада 2005 року федеральний канцлер ФРН, нині член правління "Газпрому"

 

Думаю, що колись ми все-таки дізнаємося, що ж це було: кричуща недалекоглядність євробюрократії чи стратегічний розрахунок зі здачі України в зону впливу Росії. 

 

Зараз же зрозуміло одне. Залізна завіса, яка закрила Україну від цивілізованого світу, віддала Україну на поталу Путіну і коштувала українцям двох кусків території і десятків тисяч життів. І щоби вийти з-за цієї залізної завіси, ми – навіть виконавши усі вимоги ЄС – мусіли чекати ще більш як півроку.

 

Святкуючи безвіз, ми не маємо права про це забувати. Це не заслуга ЄС. Це не їхнє поблажливе ставлення. Це не завдяки Євросоюзу сталося. Це сталося ВСУПЕРЕЧ. Ми це зробили. Ми прорубали їхній скепсис і цинізм не тільки урожаю отого 2005 року, а й урожаю "Норд Стрім-2" і розливу "можна провести вибори в ОРДЛО і без повного контролю над кордоном". Вигризли.

 

Тому замість концерту я піду поставлю свічечку до стіни Михайлівського і на Небесної Сотні.  Бо це вони безвіз нам з вами зробили.

 

 

 

11.06.2017